«Вагони розвантажувати – то не найтяжче», – впевнена Ганна Міщенко з села Верескуни, що на Ічнянщині

— Картоплю посадили, — задоволено оглядає свої угіддя 81-річна Ганна Міщенко. — Дітвора приїжджала, чоловік шість. А я вже працювати на город не виходжу. Тільки починаю, приступ бере. Стенокардія. Я їм обід готую.

У бабусі Ганни шестеро правнуків. Четверо внуків. Два сини було, тепер один, Іван. Будинок в Тростянці, а він зараз у Верескунах, доглядає за матір’ю.


Ганна Міщенко виграла мультиварку

— Хазяїна, Павла Яковича, більш 20 років нема. Помер раптово. Тільки два рази пенсію отримати встиг, — згадала сумне Ганна Григорівна. — Трудяга був. Працював на фермі у Верескунах.

А я робила в ланці в колгоспі. Спочатку працювали за трудодень: записують, а потім, якщо вродить, давали зерна. У післявоєнні роки було і по 100 грамів на трудодень.

Потім Верескуни приєднали до Тростянця, а в Тростянці — держплемзавод, підпорядковувався Москві. Комбікорми щотижня вагонами, міндобрива, цемент. Відправляли нас вагони розвантажувати.

— Як воно жінці вагони розвантажувати? Чоловіки допомагали?

— Самі жінки там були, а чоловіки — шофери. Міндобрива бували і в мішках, а то насипні. Стоїмо у вагоні ланцюжком і совками перекидаємо на дверку. Ті, що на вході викидають на машини. І вугілля совками, і що тільки не вивантажували. Мішки добрив —по 25 кілограмів, за день як наносишся...

— Мабуть, м’язи собі великі накачали?

— Які там м’язи, — сміється. — Худенька була. Звикаєш, як кожного дня робиш. Тоді люди трудилися, лопатами картоплі гребли, а не трактором.

Розвантажувати їздили одні й ті ж. Були хто відмовлялися. 64 тонни в вагоні, а розгружає нас восьмеро. Платили кожній 2,80-3 рублі в день. Правда, на полі зразу і по 42 копійки було прорвать буряка сотку. Пізніше більш рубля за сотку платили.

Заміж вийшла рано, і 18-ти не було. Йому треба було жениться, а в мене голова не варила. Батько Павла помер, мати стара, старші діти всі пороз’їжджалися. А корову тримали, хазяйство, дак щоб не збувати...

— І тягли все господарство...

— А хіба я вдома не поралася?

— А любов була?

— Ну, а як же, — аж стрепенулася бабуся. — Павло всього на рік старший був. Якби не женився, його б в армію не забрали, бо мати стара. А так зразу після весілля призвали. Я встигла завагітніти. Три роки служив, а я жила зі свекрухою.

Все життя тут, в селі. Це ж не в місті, що квартиру закрив і поїхав. А тут і кури, й гуси, й свині. Тільки раз аж в Калінінград, що коло Литви, соняшникове насіння возили. Тридцяти мені ще не було... а мо’, й було, — намагається пригадати деталі Ганна Міщенко. — Ми з сільради брали довідку, що веземо своє. Треба було через Білорусь їхати, Литву.

— Чого ж так далеко?

— Там по 20 копійок стакан купували, а всюди — по 10. Портове місто, магазини іноземні. В іноземному магазині все за валюту, її на базарі міняли. Але нас туди не пускали, бо навіть паспортів не було. Хазяйка міняла і ходила в імпортні магазини. Вона з нашого села родом, зупинялися в неї на квартирі. Хусточок нам там шерстяних накупляла...

— А супермодні джинси? Невже ні вам не хотілося, ні сини не замовляли?

— Ми не понімали, що це таке. Дітки малі ще були, шубки їм обом купила, бо в селі й цього не було. Дорогого і не брала, бо будувалися.

— Багато заробили?

— В новий будинок гардероб і сервант купили.

Павло Якович їздив у Брянські ліси на заробітки. Вчотирьох із села, зиму ліс валили. А за те привезли навантажений з горою вагон дерева. По 32 куби кожному. Не безплатно, тисячу двісті рублів ми тоді заплатили. Це були немалі гроші.

Мій батько плотник, помагав. Стіни своїми руками звели. Я штукатурила.

Чоловік любив мене в молодості, жили непогано. Поки в армії був, син народився, коли прийшов з армії — ще один.

З меншим, Валерієм, не повезло нам дуже... — зітхає Ганна Григорівна. — І невістки жалко, в 34 роки загинула. Золота невістка була.

21 рік тому, в червні, їхали півроку відбувати по батьку, Павлу Яковичу. Таня приїхала з Прилук пізніше, буровим автобусом. Везла продукти. Син її зустрічав. Йшли вони і ще одна жінка. І вже од села недалеко, одна на всю дорогу їхала машина. Випивші добре і пасажир, і водій. Пізніше він пояснював, що хотів налякати. Сина велосипедом відбило і другу дівчину теж. Велосипед і сумки автомобіль переїхав. А невістку підбив під ноги, ще метрів скільки провіз на капоті, тоді як крутонув, і вона прямо з траси полетіла, головою вниз... Син підбіг до неї, на руки підхопив. Вона, казав, ще щось хотіла сказати, щось ротом зівала, зівала. А де дірка, тудою й кров шелестіла. Розтин робили, — ребра повхромлялися в легені.

Він южнянський сам, той хлопець. Молодий.

Син з родичами після похорон їздили до нього, трохи потрясли: «Що ти зробив? Двох дітей сиротами залишив». Ніякого покарання більш не було. Адвокат з Ічні, з Чернігова прокурор, його дядько приїжджав до нас додому. П’ять тисяч батькам віддати присудили, як відшкодування.

Саша залишився без мами в 5 рочків, Лєна в 13. Перший рік трохи пожили з батьком в Прилуках. Потім я забрала їх до себе і ростила.

У Валерія 10 років тому тромб відірвався. Раптова смерть.

Лєна зараз заміжня, в Чернігові. Є внучка Лєрочка, 10 років. Внук Олександр був в АТО. Тепер в Києві, в Президентському полку.

Ганна Міщенко каже, що в житті нічого не вигравала. Навіть в лотерею ніколи не грала. А листа на виграш за неї послала невістка Марія. Тож Ганна Григорівна дуже здивувалася виграшу.

— «Вісник» перечитую весь. Скільки отут живу, стільки і виписую. Інтересно. Новини, медицину, долі читаю. А книжок вже ні, бо бачу погано.

Ганна Григорівна їсти готує на плиті, випікає в духовці. У подарунок від «Вісника» отримала мультиварку.

— Молодьож покаже, як нею користуватися, — не переживає Ганна Григорівна. — Ось скоро як поприїжджають на літо.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №20 (1827), 20 травня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.