GOROD.cn.ua

Наталія Гнатковська більше 27 років – завідувачка. Мертвих душ не боїться

 

У селі Лихолітки на Козелеччині — п’ять кладовищ. Та два поза межами села, де був колись хутір Рим. За хутірськими наглядають нащадки родин Юрченків та Лози.

А найбільшим, центральним кладовищем, площа якого понад гектар, вже більше 27 років опікується 69-річна Наталія Гнатковська.

Вона — завідувачка кладовища на громадських засадах. Має посвідчення, видане Лихолітською сільською радою. У додатку прописано, що без відома та згоди Наталії Єлисеївни будь-яке порядкування на цвинтарі неможливе.


Наталія Гнатковська

— Слисеївна ще задовго до поминальних днів, кого побачить на вулиці, нагадує про прибирання. Іншим телефонує або передає через людей, щоб прийшли і упорядкували могили своїх родичів. Вона приглядає, аби сміття зносили в одну купу, щоб потім можна було вивезти. Правда, нині гора сміття, вища самої Гнатковської. Його б мали вивезти комунальники транспортом громади (Лихолітки входить до Козелецької ОТГ), — каже односелець 63-річний Іван Юрченко. — Таким людям-добровольцям, а вони є по всій області, потрібно дякувати. Не засуджувати на лавочці чи на кухні їхню роботу, а допомагати. Люди прийдуть, пом’януть, поїдять, поп’ють, порозкидають порожні пляшки, обгортки від цукерок. А Наталія тиждень ходить, після них збирає.

Колись як було? Кожен старався поховання рідні прибрати. Щоб кладовище загородити, мужики обкошували його, сіно продавали. Так на огорожу збирали кошти.

На словах усі «за колгосп», тільки не у нашому селі. На кафе, бари гроші і час є, а раз на рік прийти до дідів, прадідів не знаходяться. Ото Наталія Єлисеївна і порядкує.

— Павловичу, не хваліть, — знічується Наталія Гнатковська. — Без допомоги небайдужих чи впоралася б. Нині на кладовищі десь 800 могил. Ховають же не тільки корінних, а й тих, хто з Києва чи інших населених пунктів приїхали жити у село. Діти привозять родичів на батьківщину.

Ще коли починала, мій чоловік Василь вирубував кущі, акації пиляв. Одна з сусідок (вже нині покійна) дивувалася: «Нащо воно тобі треба?» Виходить, треба. Чимало поховань, де з рідні нікого не лишилося. Хочеться, щоб вони не виглядали покинутими. Чоловік або син бензокосу візьмуть, і вперед. З деревами так не повоюєш. Добре, що є хороші сім’ї, такі, як Рябці, Василенки, Бардакови, Колоколуші. Вони не раз на рік лад наводять. А Василь Бурячик, хоч і не живе у селі, а приїздить у тещину хату з Києва, 25 трухлих акацій спиляв. Це там, де зміг. Більшість величезних дерев ми чіпати не можемо. Бо ще впадуть та поб’ють пам’ятники, а вони дорогі. Є такі, що більше 10 тисяч гривень коштують. Тут потрібна автовишка і бригада; У селі їх немає. А у комунгоспі громади є.

Клопотів багато. Зібралися, вбиральню поставили. А ще хочеться обгородити усі могилки. Частину паркану профінансував Микола Рудьковський, ще колись, до виборів. Трохи упорядкувала громада. Та повністю паркану досі немає. Через це з сусіднього села Сивухи, буває; череда корів заходить. Худоба чухається об пам’ятники.

А ще хочеться, аби люди не наносили штучних квітів. Бо стільки їх щороку викидають. Ми вже і ями викопували, щоб прикопати. Вони ж хімія. Все розкладається, йде у землю і у воду. Нас не стане, а дітям, онукам тут жити.

На скільки сил і часу вистачає, стільки приділяю увагу кладовищу.

— Ваша хата крайня і вона неподалік. Привидів, блукаючі душі померлих зустрічали?

— Якось на світанку дивлюся, а воно щось таке яскраве блищить, переливається. І надвечір горить. Подумала, можливо, наркомани щось роблять. Бо було пара поселилася в будці, де зберігаються нари, мотузки, лопати. Не витримала, пішла з’ясовувати. Виявилося, то сонце. Коли сходить, промені у металеву табличку попадають, і йде відбивання світла.

— І мені було, — приєднується до розмови Іван Юрченко. — Колись насіннєву конюшину ходили охороняти, щоб її не вкрали. Тільки сонечко зійшло, дивлюся, на цвинтарі людина у різнобарвних шатах, і вони так переливаються, і наче йде на мене. Я не з лякливих, постояв хвилин 5-10 і пішов назустріч. Виявилося — відблиск пам’ятника створив таке марево. Пам’ятник металевий, табличка з нержавійки. Такі колись партійним ставили.

— До мене перед тим, як яму копати, йдуть радитися. Бо не завжди копачі знають, де чия рідня, яке місце краще, — продовжує Гнатковська. — Навіть пропонували скидатися мені на умовну зарплатню. Та я проти. Я ж не заради вигоди роблю своє діло. А тому що хтось має слідкувати за порядком.

Є прохання до громади допомагати, бо територія розростається, Бувало і по 35 поховань на рік. Та і я вже у віці.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №14 (1821), 8 квітня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Наталія Гнатковська, Козелеччина, село Лихолітки, кладовище, «Вісник Ч», Валентина Остерська