Сторічний ювіляр мріє побити рекорд свого діда Тимона

На віку, як на довгій ниві. Його довга нива не завжди давала солодкі врожаї. За своє сторічне життя спробував всі присмаки тієї ниви і дуже часто вони були зі смаком полину. Пережив два голодомори, пройшов всю світову війну. Ніколи не знав маминої любові, бо коли був маленький його маму переїхав потяг. А ось те, про що говорить народна мудрість "на віку" - стосується не всіх. Та на його життєвій ниві йому випало щастя прожити саме вік. Сторічний ювіляр мріє побити рекорд свого діда Тимона, який прожив 103 роки.



ДИТИНСТВО БЕЗ НЕНЬКИ 

На берегах чарівної Десни, де солов’їні пісні розливаються на всю округу разом з весняними паводками, у красивому селі Велике Устя проживає Іван Іванович Давиденко. Людина особлива – 2 лютого йому виповнилося 100 років. Не кожному життя дало можливість сто разів вдихнути солов’їну весну. Та ще один факт вирізняє сторічного ювіляра від решти. На увесь Сосницький район він єдиний серед ветеранів на цей час, який дожив до такого віку, пройшовши справжнє пекло страшної війни.Народився Іван Іванович в Дочі Борзнянського району.

В сім’ї було троє дітей. Молодші: сестра Наташа і брат Михайло. Доля останнього страшна, він загинув на війні за 10 днів до перемоги. Налетіли німецькі літаки і розбомбили наших солдат. Це було на території Польщі у місті Щецин. Згодом від друга прийшов лист, який розповів про страшну загибель Михайла, адже солдатів порозривало на частки і їх рештки розлетілись по всій землі. І тільки завдяки цьому листу рідні дізнались, де загинув Михайло.

Іван Іванович дуже хотів побувати на могилі брата. Один з синів ювіляра через Червоний хрест добився дозволу для батька поїхати до Польщі. Та влада Польщі все-таки заборонила це зробити. Вже зараз можна їхати вільно і не брати ніякого дозволу. Та ось поважний вік ювіляра диктує своє. Сестра все життя прожила в Дочі. А вже коли постаріла, донька забрала маму у Слов’янськ, що на Донеччині. Там вона і спочила років 10 тому.
Коли Іван Іванович був малою дитиною, його мама Варвара Хомівна попала під потяг і загинула. Троє діток на руках у чоловіка - це не легко. Тато Іван Тимонович працював в органах і був дільничним. Знайшлася жінка, яка не злякалася труднощів і пішла на трійко діток. Жити стало трішки легше. В Дочі була початкова школа - читати і писати навчився в рідному селі. Вже після 3-го класу ходив до школи в Шаповалівку, яка була за 3 кілометри.

А 10 класів закінчив у Великому Усті заочно. Життя тодішнє легким не було - він зазнав два голодомори. Добре знає, який на смак лепех і лобода і теперішнє життя вважає просто раєм по відношенню до тих страшних часів. Пам’ятає, як у самій Шаповалівці від голоду померло дуже багато людей. Вже коли подорослішав, зі своїм другом Деркачом Андрієм завербувався на роботу і поїхав у Феодосію. Працював на будівництві, носили цеглу і пісок на носилках.

Робота важка, та не боявся, адже важкий труд був йому відомий змалечку. Колись орав волами і робив все, що потребувало життя в селі. У Новомосковську на Дніпропетровщині жила двоюрідна сестра, яка запросила приїхати до неї і роботу шукати тут. Поїхав разом з другом. Влаштувався на завод по виготовленню жерсті. Працював і заодно вивчився на водія. Вже там, на заводі, отримував свої перші навики водійської професії.

ВІЙСЬКОВІ СТЕЖИНИ

Якось зустрів машину, на якій їхав військовий високий чин. Його супроводжували 10 кавалеристів на конях. І так молодому парубку захотілося і собі вдягти військову форму, що він насмілився підійти і запитати чи не візьмуть його до армії. Той спитав, скільки йому років і все собі записав. Хлопцю на той час було 17 з половиною років. Сказав, що трохи молодий. В травні був набір на військову службу і обом юнакам прийшли повістки. Пішли.

Деркача прийняли, а його не взяли. Друга зарахували до морфлоту, та згодом прийшла і друга повістка і вже наступного разу його таки зарахували в солдати. Потрапив у танкову частину міста Житомира. Згодом перевели на Львівщину у місто Золочів в навчальну частину по підготовці танкістів. Прослужив там півроку. Тоді цю частину реформували, і молодих курсантів направили по військових підрозділах. Сам Іван Іванович потрапив у місто Володимир-Волинський, що біля кордону з Польщею, у 20-ий танковий полк, де прийняв обов’язки шофера. На території Польщі, біля кордону з Україною, вже були німці. І саме його частина прийняла бій. А далі його перевели у 70-ий особливий батальйон на Житомирщину, де він забирав мобілізованих солдат і звідти потрапив на фронт. Воювали багато де, було що й відступали. Він вивозив людей і техніку через Чернігівщину до Бєлгорода, а тоді в бік Курська. В 1942 році вивозив поранених з 13-ої армії генерала Пухова, доставляв їх до військового шпиталю (згодом у посвідченні ветерана буде написано: Давиденко І.І. – ветеран 13-ої армії). А вже 1943 року фортуна перейшла на бік нашої армії, і наші війська пішли в наступ, гнали німців аж до польського кордону.
Іван Іванович дійшов з боями до передмістя Варшави.

Він добре знає той страшний присмак війни зі смаком поту, землі і крові. І бачив на власні очі, якою ціною давалася ця перемога. Це тисячі загиблих солдат на його очах. Та і сам був на волосині від смерті. Коли перебував в Орловській області, попав під бомбардування і був контужений. Два осколки попали в голову, та дякувати Богу він вижив. Був втрачений слух, і лікар казав, що так може й залишитися. Та з часом слух повернувся.
А тоді у грудні 1944-го його перевели до Харкова і вже в тому місті він почув про перемогу. Дали групу інвалідності. Повернувся додому в рідне село. Та виявилося, що тато загинув у 1942 році і похований під Смоленськом.
Війна була позаду, хоча сниться йому те жахіття й досі.
Журився, що нема ні брата, ні батька. Дядько порадив одружитися, щоб не бути одному. Зустрів Галину і одружився. Пішло сімейне життя і діти. В сім’ї з’явилося троє синочків і донечка. Переїхав жити до Великого Устя. Все життя працював у колгоспі. Був і завгаром, бригадиром, завгоспом, завідуючим свинофермою і навіть заступником голови колгоспу. Був час, що працював шофером 10 років. Вже давно пішов на пенсію. Проживає з сином Володимиром і невісткою.

У ДРУГЕ СТОРІЧЧЯ З НОВИМИ ЗУБНИМИ ПРОТЕЗАМИ

У свій поважний вік має 9 онуків і 8 правнуків. Сини Михайло і Василь проживають у Києві. Приїздять часто і в хаті частенько буває гамірно. Любить читати газети, та вже робить це в окулярах. Дивиться щодня телевізор. Слідкує за новинами, полюбляє фільми, а найбільше подобаються передачі про природу. Пересувається сам ще досить жвавенько. Прогулюється по вулиці, та не дуже далеко. Може витопити грубу. Сам вдягається. Ніколи не думав, що доживе до ста років. Та є в Івана Івановича одна мрія – побити рекорд діда Тимона, який прожив 103 роки. Сам дід Тимон був лісником і жив з бабусею у будиночку в лісі. Носив довгу бороду. Був період, що Іван Іванович теж відростив собі довгу бороду, та зголив. А ось чоловічий атрибут – вуса – носить і зараз. Зроду не палив, а 100 грамів на свято іноді дозволяв. З їжі зовсім не перебірливий і любить усе. Минулого року дідусь поставив собі зубні протези і зараз щиро посміхається на всі 32. Навіть важко сказати в чому секрет його довголіття.

Іноді підводить тиск і шамотить серце, тому проліковується в лікарні. Має безліч нагород, серед них орден «Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня», орден «За мужність», медалі Жукова, «За Перемогу над Німеччиною» та інші. З війни залишилася путівка, яку колись дали шоферу, віддали її в Київський музей. І залишилися спогади, яких ніяк не позбутися, як не намагайся, адже ювіляр має добру пам’ять. Від щирого серця вітаємо Івана Івановича зі сторіччям і бажаємо, щоб його мрія здійснилася і рекорд діда Тимона був побитий.

Джерело: Газета "Вісті Сосниччини" №5 (10082) від 30.01.2021, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.