Лісоруб Михайло з Олешні холостякував 41 рік, а потім одружився і почав вирізати ікони

62-річний Михайло Жуков з Олешні Ріпкинського району ікони з дерева вирізає вручну. Не на станку і не «під конвеєр», а коли натхнення прийде.

В передбаннику (а влітку тут — майстерня) перебираємо інструменти:

— Оце, півкругла — стамеска. Флажок, косяк, серп, — викладає в ряд Михайло Павлович. Це все — різці, для ручної роботи по дереву. Пахне свіжою деревиною, на столі — ікона в процесі роботи.

— Миша, перевдягнися. Кепку скинь. Фотографувати будуть, чисту сорочку вдягни, — клопочеться навколо чоловіка 58-річна Наталія Бутовець. Михайло Павлович пирхає, махає рукою, але перевдягатися йде.


Наталія Бутовець і Михайло Жуков

Не вийшло в спортсмени, пішов у лісоруби

— Реклами не даю. Інтернату навіть нема. Хтось комусь розповів, той кума привів, та подругу.

Каже. Його роботи повезли до Франції, Італії. Іспанії і навіть Конго.

— Телефон у замовника взяв, як закінчив — подзвонив. Траплялось, що спішив замовлення виконати. Але спішка ні до чого. Тут зосередитись треба, настроїтись, і щоб рука кріпка була. Найкраще вранці, іноді встаю раніше і вирізаю.

Проснувсь, щось у голову навіяло, — кидаю все, пішов нову дошку обстругав, обчистив... Наташа дивується: «О, те не закінчив, а нове вже почав...»

— А хто ще й допінг приймає, щоб муза прийшла...

— Ні, якби я прийняв, муза уже б не прийшла, — сміється Михайло Павлович. — Спиртного не вживаю вже років 19. Зав'язав ще в лісництві: свою цистерну випили, та й годі. Хоч я й до того не дуже розв'язував. Зі школи спортом займався. Розряди були майже по всіх видах, а по лижах призові місця брав.

— Не п’є і не курить, — підтверджує Наталія Іллівна. — А як празник, мучиться: ну як це нічого не робити? Сидить сувеніри малює, це ж можна.

— Задумок багато, а руки вже починають потроху боліти. 34 роки в лісі даром не пройшли. В Олешнянському лісництві ліс валив. На звальщика вчитися не треба було.

В лісі починав з найтяжчої роботи — лісорубом. З сокирою працював. То вже потім перейшов на пилу, у вальщики. Бригадиром став.

— Грамоти, подяки. І в газеті он красень який з пилкою стоїть, — хвалить Наталія. — На обласних змаганнях виступав, хороші місця посідав.

— Дощ, мороз — все одно в ліс. По пояс у снігу лазили, навколо дерев розгрібали. А обморозився тільки раз, і то не в лісі, а в армії. Служив у спортроті, в Свердловську виступали на змаганнях на міжнародній гірськолижній трасі «Уктус». Пройшов свої 15 км, прийшов обморожений. Пальці, вуха, і рукавички, і шапка була. А мороз не такий як у нас: - 42, - 43, але він не відчувається. Перед стартом як завжди протер лижі голою рукою. 18 років, ніхто не сказав, що там не можна так. Траса складна. Шапка на очі злізла, я підняв. На пікетах кричали: «Насунь шапку!» Тиждень в госпіталі пролежав. І досі відчувається.

— Ліс валити — небезпечна робота...

— Ого, ще й яка, — погоджується Наталія.

— Всякого було, — киває Михайло. — В лісі як на шахті. Дерево падало, кістки ламало, ногу пилою різав. Гілка в око потрапила, мало без ока не залишився. Воно ж як падає, то в усі боки гілля летить.

— Вовків, ведмедів зустрічали?

— Останнього ведмедя вбили в Ловині в 1861 році. А що вовки? Мимо пробіжать, та і все. Лосі раніше чередою ходили. Роги часто знаходив.

Перші роботи Михайла — прикріплені до дощечки роги. З них все і почалося?


«Грація» – фігурка з сосни

Після армії, як всі, женився. Не зразу, а через 20 років

— Нові куплені різці зразу ламаються. Метал не той, що раніше. Роблю інструмент сам, підганяю під руку. Метал — з лєнточної пили, з коси. Старе залізо шукаю.

— Сапочку ще мамину знайшла, наточив — ото метал був. — радіє Наталія.

— Ви сапаєте чи чоловік?

— Я, звичайно. Він по дереву хай работає. І його жалію, а він мене. Але ж поволочить, посадить. Окучником пройдеться.

Дівчата завидують: такого мужика знайшла, ого! Кажу: «А чого ж ви до 41 року не брали?»

— Хлопці після армії женяться, а ви чого?

— Не получилось, — сміється.

— Вона з армії не дочекалася?

— Можна й так сказати.

— Іншу б брали...

— Дак ось узяв, — підказує Наталія Іллівна.

— Тож через 20 років після армії.

— Така значить доля, — відповідають в один голос.

Божу матір робив рік

— Ви віруюча людина?

— Не те, щоб дуже. Але з нашим батюшкою отцем Георгієм часто спілкуюся. Різьбу в церкві на алтар робив. Він до мене приходить.

Мої ікони брали навіть зі Львова і Тернополя. Хоча на Західній, здавалося б, різьблярі ще ті.

Ікон на стінах небагато: Трійця, Блаженна Матрона. В красному кутку — цілий іконостас: Божа матір та Ісус в терновому вінку.
Я таких ще не бачила. Потім пошукала в інтернеті, ті не настільки об'ємні. В основному виконується на верстатах, де можна спрограмувати. Божа мати Михайла Жука виконана вручну.

— Самі таку придумали?

— Шість років тому внук Назар знайшов в інтернеті об'ємну ікону з дерева, — пояснює. — Привіз, показав: «Діду, а ти таке зможеш?»

Онука Назара дід Михайло дуже любить. Хлопець займається футболом, і щоб читати про його футбольну команду, Михайло вже кілька років виписує районку. Вступив був Назар до військового ліцею — виписувати перестав. Передумав і повернувся в школу та до футболу — дід знов газету виписав.

— Ікона сподобалась, захотілося зробити. А якщо мені щось захочеться, то все. Взявся вирізати Божу матір. Дуже багато в цю ікону вклався. Переробляв. Це ж не глина і не пластилін. Рука зкололась, все викинув і по новій. З трьох частин: рама окремо, тло окремо. Мати і немовля — об’ємні, з одного куска.

— Скільки трудились над нею?

— Важко сказати, — задумався. — Ну може рік. Не над однією ж іконою сиджу. І на городі треба, і дрова заготовляю, ще багато чого. Можу 10 хвилин порізати і пішов. Через силу воно не піде, лише коли натхнення є.

Хто побачить Божу матір — хочуть замовити, але я відмовляюся таку робити.

Звичайна об’ємна ікона, десь 29 на 40 см, — 700 гривень.

Друга ікона — Ісус у терновому вінку. Ісус потріскався.

— Я спочатку дуже засмутився: стільки душі вклав, а воно псується. А потім хтось подивився, сказав: так ще краще, під старовину. Заспокоївся: і правда.

Дереву властиво тріскатися з часом, чим його не обробляй. Не вічне. Схожу зробив у Гомель.

— Ці ікони наш батюшка благословив. Чохли для них дочка пошила, я в двох руках у церкву несла, — сідає ближче до чоловіка Наталія. — Хоч і тягала в лісництві колоди, а образи важкі. Дзвонила Миші, щоб назад стрів.


«Божа Маті» та «Ісус в терновому вінку»

«Ніяких поблажок, все по процесу»

Наталія приїхала в Олешню з Ловині 33 роки тому.

— У 1986 році переселилися з першим чоловіком Миколою і двома нашими дочками, — пригадує Наталія Іллівна. — Чоловіка направили в Олешнянський лісгосп. Був майстром по підсочці. Це ті, що смолу гонять на соснах. Купили оцей дім в Олешні. За три тисячі, то дуже дорого: батьки корову й бичка продали.

У 1998 році чоловік помер. Я Мишу добре знала, коли чоловік жив був, вони дружили. Два з половиною роки пройшло, був День працівника лісу. Сиділи гуляли компанією...

— Ви теж в лісництві працювали?

— Після смерті чоловіка пішла верстатницею на нижній склад. Бо дітей годувати і вдягати треба: Ніна 6-й клас закінчувала, Віка 8-й. Робила я на переробці деревини. На станку пиляла. Попотягала чотириметрові колоди. Під транспортер підвезуть, а на станок же треба покласти, встановити правильно. В цеху всі жінки і два чоловіка. Ніяких поблажок, все по процесу. Мінялись: сьогодні він тягає, завтра я за колоди беруся, вони дивляться. Он руки всі покрутило од колод тих, — показує пальці з вузликами. — Попомерзли: мороз не мороз, на естакаду спускайся. Каром скине і вручну розкатуй. На крючок і тягнеш на транспортер. Тяжкий труд. Щодня, позмінно, з 6.00 до. 15.00 і з 15.00 до опівночі. І хазяйство було: корова, порося. Почала збувати, бо коли управлятися? Дванадцять років проробила. Скоротили вже той цех і чути про нього не хочу.

Прийняли за умови, щоб мамку не обіжав

А кавалери придивлялися, присватувалися. Мені 36 було, коли прийняла Михайла. Він холостякував.

Одруженим Михайло Павлович не був. Каже, як що і було не склалося, а значить не рахується.

— Перейшов сюди, так і остався. До РАГСу не ходили. Перед цим інший кавалер сватався — його мої дівчата не злюбили. Не нада і всьо. А Михайла прийняли. Тільки з умовою, щоб мамку не обіжав. І от вже 22-й рік з ним живемо, все слава Богу, не жалуюсь.

Вікторія з чоловіком у Ріпках, їх синок Назар 11 клас закінчує. В чернігівській спорт школі «Юність», займається. Ніна в Тольяті. Приїхали раз батько олешнянський з сином з Росії в гості, познайомились. Да й забрали дочку на чужбину. В Тольяті вже дві внучки, старша гімнастка. До війни два рази їздили до неї з рєпчаками нашими, Вікою і зятем. А це вже вісім років не бачилися.

З Михайлом дітей не получилось.

Другу хату продали дачникам. Два кілометри до Голубих озер. Років п’ять тому кияни кинулися купувати будинки в Олешні. Тепер вже не хочуть.

У лісі живемо, а дерево замовляємо

Ікони Михайло Жуков вирізає з липи. Вона м’яка, найкраща для ручної різки.

— Липу привозять. З Києва, з Черкас. Тут такої не знайдеш. У лісі живемо, а дерево десь замовляти треба. Вдома сушу. Потім зять машиною везе на Ріпки, бо в нас тут таких верстатів нема. Там обробляють: пропускають на рейсмусі, клеять.

Ікон коли п’ять на рік виріжу, коли 10. Але ж і крім ікон роботи вистачає: гриби дерев’яні садові, зайці, бусли. А то ще дощечки кухонні, черпаки, ложки.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №24 (1778), 11 червня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.