Батюк Александр

Понеділок, 22 жовтня 2007 17:31 | Переглядів: 7722

Александр Батюк          25 лютого виповнюється 25 років з "дня народження" першого в історії Чернігівщини чемпіона світу. Це тепер у нас є світові та олімпійські чемпіони, а тоді це було диво. Корінний чернігівець, який народився, виріс і дійшов до вершини на берегах Десни. Та ще й у такому виді спорту як лижі, де традиційно першими були росіяни, норвежці, італійці і різні "прочие шведы".
    Його ім'я Олександр Батюк. Він пройшов великий шлях, був чемпіоном Союзу, призером Олімпіад і чемпіонатів світу, але саме тоді, у лютому 1982 року, в Осло - лижній Мецці, був його зоряний час. 22-річного хлопця відразу пізнав увесь спортивний світ. Проте він назавжди залишився тим скромним хлопцем із Лісковиці, який 35 років тому прийшов до молодого тренера Вячеслава ГУСЄВА записуватись на лижі.

Втім, розповідає Заслужений тренер СРСР В'ячеслав Гусев:
    - Сашко прийшов до мене п'ятикласником, разом із компанією друзів. Був звичайним хлопцем. Трохи пізніше я помітив, що у нього є характер. Умови тоді були звичайні: невеличка кімната на "Спартаку", дерев'яні лижі. Бігали Валом та вздовж Десни до Кордовки. Влітку - кроси у Ялівщині. Я був тренер молодий і ріс разом із учнями. Згодом Сашко почав виділятись поміж інших. Уперше виграв Україну десь у 1977 році на змаганнях у Ворохті. Біг тоді на двох різних лижах, на одній з яких до того ж була зламана п'ята. А вже згодом привезли пластикові. Справжні можливості Олександра я побачив наступного року.
    На Спартакіаді України у Харкові 18-річний юніор виграв у всіх юніорів і в усіх дорослих. Став наймолодшим майстром спорту з лиж в Україні. А потім став шостим на Спартакіаді народів СРСР у Свердловську і там його помітили та запросили на підготовку до юнацької збірної СРСР. З України туди ніколи ніхто не потрапляв. А у 1980 році Олександр вразив усіх фахівців. Знаменитий хірург Зоя Миронова зробила йому операцію на меніску, а він уже через місяць пройшов відбір, а через півтора - став чемпіоном світу серед юніорів у естафеті. При цьому залишався таким же простим і скромним хлопцем.

Вчорашній юніор дебютував на офіційних стартах у складі збірної СРСР через рік. На першій дистанції він не стартував, а друга, спринт на 15 км, відбувалась 23 лютого. Я добре пам'ятаю той день, бо жив у іншому місті, про Сашка тільки чув, а репортаж дивився на роботі. Зібралось багато людей, а через годину ім'я Батюка вже знали всі. Особисто я вважаю, що за правильної розстановки лижників СРСР при жеребкуванні Сашко вже тоді став би чемпіоном.

Проте краще знає він сам:
    - Почну з того, що лижі для норвежців це свято. Тисячі людей ночували на морозі, щоб купити квитки на місце ближче до траси. Під час гонки навколо траси був суцільний людський коридор. Я не міг керувати тренерами, все вирішував головний
    - Борис Бистров. Почав я за жеребом 16-м. Особливої тактики не було, біг, скільки було сили. Після фінішу моє ім'я довго було кращим, але наприкінці бігли основні суперники, які знали мій час і зуміли його покращити. Були подвійні почуття: з одного боку, я був п'ятим і це для дебюту добре, а з іншого - розумів, що міг би ще десь напрягтись і... Але сумувати не доводилось, бо через день була естафета. В Осло були представники з ЦК, з комсомолу, голова Спорткомітету Сергій Павлов. Усі вимагали перемоги. Я люблю бігати перший етап, але поставили Володимира Нікітіна. Йому було завдання - терпіти. Але Володя не впорався, підвели його нерви, і я отримав естафету дев'ятим. У лижах стільки не відіграють. Я мав настрій "порвати" всіх, бо іншого випадку могло і не бути. Відіграв більше 30 секунд, і Юра Бурлаков пішов уже другим. А потім була драматична боротьба на фініші Олександра Зав'ялова і норвежця Одвара Бро. Зав'ялов виграв кілька сантиметрів і це було зафіксовано на табло. Але король Норвегії попрохав Оргкомітет, й золоті медалі дали і господарям. Була велика радість, ввечері нам повідомили про присвоєння звання "заслужений майстер спорту", але не святкували, бо через день була гонка на 50 кілометрів. До цього марафон ніколи не бігав, але поганий той солдат, що не мріє. Почував себе добре, обігнав норвежця Еріксена, який стартував раніше і довго лідирував. Проте не вистачило досвіду. На пунктах харчування їжі не приймав, не пив, і десь на 45 кілометрі відчув, що сил немає. До бронзи трохи не вистачило, але був четвертим, що теж непогано. А як каже мій тренер Гусєв, міг би бути наймолодшим чемпіоном у марафоні.

    ПІСЛЯ СПОРТУ
    Різні долі у чемпіонів, є і трагічні. У Олександра все нібито склалося. Був головним тренером збірної України. Потім пішов у бізнес. Фірма "ЕКМІ" - відома у Чернігові елітними меблями. Одружився після того чемпіонату, і восени вже відзначить срібний ювілей. Син, теж Олександр, був теж лижником, членом збірної України в Турині. Зараз перейшов на біатлон. А Олександр залишився таким же худорлявим, невисоким на зріст, скромним чоловіком. Тільки волосся посивіло.

    (По материалам еженедельника "Чернігівські відомості")

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.