Михайло Велігодськии плете тини та перелази. І корзини з соснового кореня. Але поки картоплю не внесе, замовлень не приймає

Навпроти двору 60-річного Михайла Велігодського з села Щокоть Сновського району — плетена будка, крита очеретом. Була б схожа на автобусну зупинку, аби не дерев’яний стіл та дві лавки всередині. З одного боку тин з горшками, з іншого два дерев’яні колодязі системи журавель. Правда, без води — тільки дерев’яні зруби на асфальті. А підіймач працює. Дивно, що не вкрали і не зламали.


Михайло Велігодський: «З дерева все що хоч зроблю»

Михайло Велігодський стверджує, що з дерева може будь-що зробити.

— Покійний батько столяром був. І художником, в Москві вчився. А я самоучка. В нашому колгоспі трактористом працював.

Якось у Чернігові побачив такий тин на базарі. 60 гривень за метр. Сумашедші гроші. А я в лісі живу, горішника — ой-ой, скільки. Чого б мені таким ділом не зайнятися? Нарізав прутів і почав плести.

Зробив був тин для себе. Вийшло, а що там його плести. А сусідка побачила і купила. Тепер мої забори всюди в нас по селу стоять, і по Низківці. Замовлення пішли: Корюківка, Мена, Сновськ. Своїм по 40 продаю, а хто зі сторони, дорожче. Нижче метра — 50, вище — 60 гривень за метр.

Двір Велігодського огороджений тином, плетеним як вздовж, так і поперек.

— Поперечний плести легше, — каже. — Вертикальний довше: попробуй його так повигинати. Ціна однакова.

А оце відмовив людям. Ніколи виплітати. Зима йде, а дров нема. Наколоти треба. І картоплю тільки викопав, ще перебрати і занести. Часу нема, сам живу.

— Так заробили ж плетінням. Найняли б когось у допомогу.

— Одні пенсіонери. Кого наймеш?

І влітку людям відмовляю, бо лисичка з травня починається. Я лісова людина, любитель позбирати. Приймальники прямо до мене під двір приїжджають.

З особистим життям у чоловіка не склалося. В молодості була дружина Рая, з Броварів.

— Я там бізнесом займався: возив лисички на продаж. Тут назбираю і туди електричкою. А познайомила моя сестра Віра, вона працювала в інституті Амосова в Києві. Кохання сильне було. В Броварах прожили майже рік. А коли зробила аборт, я її кинув. То її мати змусила. Рая на 12 років молодша мене, дитя ще. Мені 39, їй 27. Приїхав додому і більше не женився. Відтоді жінок не люблю, мщу їм, — признається Михайло Іванович.

— Отак нікого зовсім і не було? — допитуюся в чоловіка.

— Ну чого, приїжджає одна з Києва, — сором’язливо признається. — Подруга сестри, теж Віра. Сестра все мене сватає. У Віри тут дача, на пенсію вийде — сім’єю жити будемо. Так вона каже, а я ще не знаю.

— І їй мстите?

— Їй ні за що. З Вірою ми з дитинства знайомі. Вона з Низківки. Ходили разом до школи, а потім її маленькою забрали на Київ, в притулок. Там і виросла.

— Корзини теж плету, — пожвавлюється господар. — Покажу — злякаєшся.

Виносить з сінець здоровенного кошеля.

— Мішок картоплі влізе. Чотири відра. Є трохи менші, на два відра. Корзини плетені з соснового кореня.

— Коріння сосен викопуєте?

— Це не складно. Від ствола відрубав і витягуєш легко, вони неглибоко. Сосні це не шкодить, у неї коренів багато.

Потім корінь треба обскребти, розщепити на волокна по всій довжині, поки сире.

Корзини свіжі, в ніс активно б’є запах сосни. Ще не прибрані мотузки, якими стягуються боки, щоб корзина тримала форму, поки підсохне.

— А каркас з баренька. Саме кріпке дерево. У лісі повно, синенькі ягоди. Так у нас називають, а як по-научному, не знаю (ірга, коринка. — Авт.). Ребра, держак — баренька. Старовинний метод. Колись ще батько Іван Петрович так корзини плів. Він навчив брата Щуру (на 10 років старший), а я, дивлячись, як брат робить, теж навчився.

Така корзина легка, поваж, — пропонує. Беру в руки, справді легка, як картонна. — А з лози б таку не підняла, — сміється Михайло Іванович. — Легка й кріпка. Тільки жари боїться, на сонці залишати надовго не можна. Робиться ламка, хороший вантаж не набереш.

Це на замовлення. Найбільша 150 гривень. Плету таку дні два. Коренів назбирати — час роботи. Я в лісі живу.

На великому дереві у дворі шпаківня. Двоповерхова, крита очеретом.

— Жили вереб’ї. На зиму синички мостяться.

— А шпаки?

— Сюди ще не прилітали.

Змайстрував пташиний будиночок з

дерев’яних бочок. Зараз їх не дістанеш. Тому на замовлення не роблю. Так, для душі. І скляна шпаківня є. Щоб птахів в ній видно було. І на бесідці ще одна. Туди птахи заселятися чомусь бояться.

— Бесідка на вулиці для реклами стоїть. Робітники в ній чекають на машину, що забирає щоранку на роботу в ліс.

Щоб замовити — дві тисячі коштує. Два тижні робив. Це що всі матеріали близько. Очерет тут на болоті росте. Сушити не треба, там само і висихає.

Колодязь — тисяча. Роботи на тиждень, не відриваючись. Зруб з колод. Коли ще жив на Бахутовці (це на слідуючій вулиці), там у нас такий колодязь був. Справжній, дубовий до самого дна. Зарили вже його. Жалко, вода смачна була. Чи може то, що я малим був.

Метал на оковку беру зі старих телевізорів: «Весна», «Рассвет». У нових нема. А телевізори знаходжу на смітниках, звожу тачкою.

Інтернету в мене нема, з ума все робив Зупиняються, фотографуються тут, пишається Михайло Іванович. — А крадунів у нас немає.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №42 (1744), 17 жовтня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.