Той, хто завжди попереду...

До Дмитра додому я їхала, очікуючи побачити зневіреного хлопця, що після тяжкої операції втратив надію на повноцінне життя. Адже улюблена військова справа тепер для нього лише спогад, бо за станом здоров'я він більше ніколи не зможе повернутися у свою частину. А, натомість, зустріла усміхненого худорлявого татуся, який щиро бавився зі своєю 5-місячною донечкою, обличчя якої випромінювала щаслива безтурботна посмішка. По зовнішньому вигляду цього чоловіка ніколи не здогадаєшся, що він учасник бойових дій, інвалід ІІ групи, який неодноразово опинявся на межі між життям і смертю. Адже в зону АТО сержант Дмитро Карпіч їздив тричі задля виконання спеціальних завдань. Він розвідник. Він той, хто завжди попереду.



Ми працювали «за нулем»

Чомусь більшість вважає військових розвідників такими собі громіздкими велетнями, обвішаними різноманітною зброєю. Такими, що йдуть вперед, поливаючи навколишній світ свинцем та вогнем... Та це далеко не так. Справжні розвідники на вигляд не вирізняються нічим особливим. Їх екіпірування складається за принципом – нічого зайвого, лише те, що потрібно для виживання та виконання поставленого завдання. І головне – розвідники не люблять шуму. Їх робота – тиша. Адже ворог не має навіть здогадуватися про їхні плани...

Спокійний, врівноважений, Дмитро й досі говорить тихим голосом, мало розповідає про нюанси військових операцій, бо це, мовляв, може нашкодити комусь із його побратимів. У свої 27 років він виглядає дуже мудрим. Недарма ж саме розвідку називають очима й вухами командирів і штабів. Бо цим хлопцям неабияк довіряють, вони всюди на лінії фронту. Їхня робота – лишитися непоміченими і дізнатися якомога більше.

«Професія розвідника – це, найімовірніше, покликання. Неможливо змусити людину виконувати завдання, йти майже на вірну смерть, коли вона цього не бажає та не впевнена у собі, у своїх бойових друзях, – переконаний Дмитро. – Після строкової служби я знав на сто відсотків, що хочу лишитися при нашій військовій частині А2299, яка є Головним центром радіоелектронної розвідки Головного управління розвідки при Міністерстві оборони. Я пішов на контракт. У жовтні 2014-го року ми з хлопцями поїхали до Краматорська. Там була база, звідки нас і направляли на різноманітні завдання. Дуже часто потрапляли під обстріли. Бувало таке, що ми просто не мали можливості підвести голову, сиділи, не рухаючись, у якійсь ямі по десять-дванадцять годин. Ми працювали «під прикриттям», групами по п’ять чоловік. Маршрут руху завжди був різний, потрібно було виявити зосередження великих сил противника у ближньому секторі, щоб виключити раптовий напад, з'ясувати зміни розташування опорників противника, якщо такі були, визначити маршрути пересування важкої техніки, і обов’язково поспілкуватися з місцевим населенням. Від них неодноразово вдавалося отримати важливу інформацію».

Дмитро й досі з жахом пригадує, як разом з іншими розвідниками повзали по смітниках і шукали швидкорозчинний напій, який був у сухпайку, на кшталт «Юпі», а потім розводили його у залишках води, аби хоч якось підсолодити в роті. Без їжі інколи доводилося провести три-чотири доби. Воду набирали в непридатних до використання криницях, інколи від безвиході пили дощову. Шлунок зводило, голова паморочилася, а розвідник мав йти далі.

«Звісно, кожну операцію планували заздалегідь, прораховували можливі наслідки, але несподіванок було не уникнути, доводилося час від часу діяти по ситуації, – згадує учасник тих подій, розвідник Дмитро Карпіч. – Не завжди вдавалося точно розрахувати час, за який ми виконаємо поставлене завдання.

Більше того, неодноразово потрапляли у вороже оточення. Опинялися на захопленій території, стикалися з окупантами лоб в лоб. Доводилося клеїти дурня або вигадувати якусь нісенітницю. Та найважче було сидіти під обстрілами «Градів». Був момент усвідомлення того, що від тебе взагалі нічого не залежить. Нас обстрілювали з окупованої території, а ми нічого не могли зробити у відповідь».

Перша поїздка хоч і тривала недовго – місяць, але була найважчою морально. Вдома на Дмитра чекали дружина з однорічним сином Даніїлом. Молодій дівчині тоді діагностували гіпертонічний криз. П’ять діб вона не могла додзвонитися до коханого чоловіка. Стан невідомості дав збій здоров’ю.

«Я з самого початку була проти його відрядження в зону АТО. Та розуміла, що мій чоловік – військовий, повністю відданий своїй професії. Його в частині цінують, командири покладали на Діму великі надії, – приєднується до розмови дружина військового Оксана. – І хоч що б я казала, Діма все-одно поїхав би боронити державу. Бувало таке, що зв’язок з ним був відсутній по кілька діб. Тоді я розуміла, що він на завданні. Не знаходила собі місця. Вмикала і вимикала телевізор, боячись почути прізвище коханого серед загиблих. Жила в очікуванні. Днями не випускала з рук телефон. І лише знайома мелодія і рідний голос у слухавці повертав у свідому реальність. Розуміла, що іншого виходу нема, аніж взяти себе в руки і вірити, любити й молитися за нашого татка...».

Замінована прогулянка

Друга поїздка в АТО припала на березень 2015-го. Обстріли на той час дещо стихли – завдяки Мінським домовленостям, запевняє Дмитро, але небезпека нікуди не зникла.

«Поливали здебільшого з артилерії. Наше завдання не змінилося: вчасно виявити ворожу техніку та нові системи радіорозвідки супротивника. Тож день у день виконували поставлені завдання. А вже під час третьої поїздки, яка тривала три місяці (з 22 квітня по 21 липня 2016 року), нам з хлопцями-розвідниками довелося об’їхати всі «нульові» позиції від Станиці Луганської (Луганська область) і аж до Маріуполя (Донецька область). При цьому потрапляли під обстріли, натикалися на ворожі танки, чимало інших складнощів траплялося на нашому шляху… Та ми таки виконали поставлені перед нами завдання. Окрім того, нам вдалося вистежити чотирьох «зливачів» інформації, які жили по цей бік барикад, а працювали на терористів. За таких нелюдів особливо прикро».



Дмитро не схотів розповідати про свою контузію, після якої мав проблеми зі слухом, а от про прогулянку мінним полем залюбки повідав, бо той день – тепер його другий день народження.

«Йшли до блокпосту через поле. Пам’ятаю, нас тоді ще насторожило, що ніде нема ні душі. Це було поблизу села Кодема (Бахмутський район Донецької області). Коли дісталися позицій наших солдат, вони просто оторопіли, а за кілька хвилин почали обіймати і вітати з днем народження. Ми спочатку не зрозуміли, у чому річ, а потім виявилося, що ми з товаришем пройшли кілька кілометрів по замінованому полю і дивом вціліли».

Цінували, але... списали

Побувавши у гущі найгарячіших подій, Дмитро Карпіч попри всю складність деяких операцій повернувся додому – на щастя, живим і на перший погляд здоровим.

Головне управління розвідки Міністерства оборони України нагородило бійця грамотою за самовідданість і стійкість, високий професіоналізм, виявлені при виконанні спеціальних завдань в районі проведення антитерористичних операцій у Східному регіоні України. Це далеко не перша бойова відзнака, яка нині прикрашає стіну у кімнаті Дмитра і постійно нагадує, що його – молодого сержанта розвідки цінували, але... списали.

«Слабкість по приїзду відчував постійно, але намагався не звертати на це уваги. Дуже боліли суглоби. Якось, повертаючись з Житомирського військового інституту ім. Корольова, де здавав іспити, ледь не втратив свідомість. Вже потім лікарі сказали: мабуть, тоді й лопнула вена в стравоході. До лікаря одразу не звернувся, бо нікому було працювати, тож вийшов на роботу. Піднялась температура, і лише через кілька діб я таки звернувся в санчастину. Звідти мене одразу повезли в Київський військовий госпіталь, бо констатували внутрішню кровотечу. В реанімації я пробув два тижні. У мене було чотири рецидиви кровотечі. Я миттєво втрачав вагу. Коли повернувся з відпустки головний військовий хірург Ігор Петрович Хоменко, мені нарешті призначили операцію. Але до призначеної дати я так і не дотягнув. Під вечір знову розпочалася кровотеча, і Хоменко скерував терміново в операційну. Це було 18 червня – мій День народження, який лише завдяки цьому лікарю не став днем смерті...».

«Ще до приїзду Хоменка один з хірургів постійно натякав, мовляв, де мій чоловік так вбив печінку, невже алкоголік? Мене це просто вбивало. Діма взагалі не п’є, і тут такі висновки... Чому ніхто не спитав, що йому доводилося їсти в АТО, яку воду пити, якими антибіотиками лікуватися, аби швидше одужати і надалі виконувати свої спецзавдання... Чому це нікого не хвилювало? Хлопці на Сході ризикують своїм життям, вбивають своє здоров’я, а з них ще й алкоголіків роблять, – обурюється Оксана. – Лікар, що повернув мого Діму до життя, жодного разу не дозволив собі такі припущення. Йому ми будемо вдячні, скільки житимемо! А ще вдячні хлопцям з військової частини, які постійно підтримували і морально, і фінансово».

Після операції минув рік, до військової частини Діма не повернувся за станом здоров’я. Тепер він інвалід ІІ групи. Йому 27! І він з усіх сил намагається радіти життю, яке підготувало йому такі випробування. Але поряд з випробуваннями – два найцінніші подарунка долі – 5-річний Даніїл та 5-місячна Валерія. Їхня родина нині тулиться у невеличкому батьківському будинку, що в Бобровиці. Власне житло поки що лише в мріях... Війна відібрала здоров’я, зробила з молодого міцного чоловіка інваліда, а дахом над головою так і не віддячила...

...Родина Карпічів проводжає мене з усмішкою на устах. Вони не звикли скаржитися на життя, бо воно одне... Тепер вони цінують кожен прожитий день разом, дякують Господу за можливість бачити небо й сонце. Тривала розповідь про війну зморила маленьку Валерію, яка тихесенько заснула на руках у мами. Ця крихітка воліє не чути про війну, війну, яка ледь не забрала її татка... Для когось інваліда війни, а для неї – справжнього Героя!

Сніжана Божок, «Чернігівщина» №39 (700) от 27 вересня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.