«Простіть, простіть, у мене діти», — просився шахрай. «Я тебе прощаю і дякую, що не вбив», — відказав 98-річний Степан Валець

З димаря хати 98-річного Степана Вяльця з села Буди Чернігівського району курить. Вхідні двері замкнені. На вікнах гратки. Грюкаю, стукаю у шибку і гукаю: «Степане Юхимовичу, відчиніть. Я не шахрайка» — «А хто?» Молодцюватий дідок, без палички, відчинив двері. По ньому і не скажеш, що вже 99-й рік пішов.

— Не бійтеся, — заспокоюю.

— А в мене вже і брати нічого. Так що не боюся, — усміхається.



«Якби грошей не було, ніхто б не прийшов, на чорта п б їм здався?»

— Оце сніданок тільки-но зварив, — показує на картоплю з м’ясом. — Сам живу.

У той день (31 січня) я чекав людину по справі. Чую, у вікно хтось стукає. Обличчя я не розгледів. Питаю: «Мішо, це ти?». А він: «Так, так». Білий день надворі, я пішов відчиняти. На порозі чоловік у темних окулярах, в картузі з довгим козирком. «А ти хто?» — питаю, бо бачу, що це не Міша. А він: «Міша», — і в хату шасть, а я за ним, — пригадує пенсіонер. — Туди, сюди, як туму на мене накинув. Я за ним ходжу. А він давай лопотіти: «Я бачу, ви нічого не знаєте? А в селі вже люди гроші старі на нові міняють». Я наче оторопів, дістав гроші, які мав, і йому віддав (67 тисяч гривень. — Авт.). А він мені давай на стіл долари кидати, 15 папірців, тоді гривні.

Я засумнівався. Питаю: «Ти шахрай? Зніми окуляри, я на тебе подивлюся». А він їх трохи підняв, потім назад. Я до грошей, які він поклав на стіл, дивлюся, а там теж п’ятисотки, на мої схожі. Я йому: «Так ти ж такі у мене береш, зі Сковородою, і такі ж даєш». А він щось бубнить. «Так ти шахрай?». А він мені: «Оксана жде, Оксана жде», — і бігом з хати. Я за ним, та яка моя ходня. Доки вибрався на вулицю, під двором нікого. Я давай кричати на всю вулицю: «У мене був шахрай, утік, телефонуйте в поліцію».

Люди мене почули, не знаю, хто подзвонив у сільську раду, а звідти вже головиха у поліцію. Приїхало п’ять чоловік. Ходили, розпитували. Фотографували, передивлялися. Забрали ті купюри, сказали, що вони сувенірні. Довго допитувалися, як виглядав шахрай. Я словами і так і сяк описував. Поліцейські вистроїлися в ряд. Я глянув — один трохи схожий. Кажу: «Отакий овал обличчя, і зріст десь такий».

— Степане Юхимовичу, а про свої гроші запитували?

— Сказали: «Будемо шукати». Хоча я й не надіявся, що гроші повернуть. Думав так: знайдуться — добре, ні — то й що, з голоду не вмру. На мій вік вистачить. Прокинувся вранці, уже добре. Якби грошей у мене не було, ніхто не прийшов би, на чорта я їм здався. Це ж хтось навів. Я ж не на околиці села живу. Знають, що у мене хороша пенсія (скільки саме, дідусь не сказав. — Авт.). Я інвалід війни першої групи. Мене ще в 1940 році призвали на строкову службу в армію.

Війна застала мене на службі. Пройшов її зенітником-артилеристом. Маю нагороди. Після війни працював теслею, бригадиром. А перед пенсією телятником. У1980 році вийшов на пенсію — 75 карбованців, на той час були хороші гроші.

Потім хазяйством займався, і кінь, і корови, і поросята, і птиця — все було. Одяг якісний натуральний у мене ще з тих пір лишився. Бувало, куплю ватні штани, підштаники, взуття. їм зносу немає. А нині взяв чоботи-дутики, трохи походив, уже розлізлися. Та я ж на теперішнє життя не скаржуся. На все, що захочу, в мене вистачає. Купую м’ясо, картоплю і що душа забажає. Не жалію. Всю пенсію мені не спожити. Для кого заощаджувати? Дружина померла у 2009 році, їй було 85. Були у нас син і дочка, вже обоє покійні. У сина сім’ї не було. У дочки двоє синів. Один помер, а другий хтозна-де. Мене обслуговує соцпрацівниця. З лавки продукти возить, онук сестри навідує. Ні кота, ні собаки не має. Та не сумую, хоч і ні з ким поговорити, є радіо і телевізор.

— Ви ще ого-го. У чому секрет?

— Та які там секрети. Сестра рідна 96 років прожила, брат — 90. Все життя свій доморощений тютюн курив. Це нині город не пораю, куплені цигарки курю. В горілку не вкидався. Храм чи празник якийсь — трошки випив і годі. Хіба то діло, упиватися, за рогом ховатися. Таких і колись, і тепер доволі. Ну хіба вони собі добре роблять?

— Мабуть, вас Бог любить. Голодомори, війну пережили. Шахрай вас обдурив, і тут вам одному із тисячі пощастило. Афериста упіймали, — кажу Юхимовичу.

— Еге ж, — прикурюючи цигарку з фільтром, відказує дід. — Мене ж на другий день в Чернігів у райвідділ поліції викликали. Фотографії показували. Все повторив, як було, — пригадує пенсіонер. — Підвівся виходити з кабінету, а чоловік, що мовчки сидів на дивані весь цей час, до мене підскакує: «Простіть, простіть, у мене двоє дітей». Я його відразу й не признав, що то шахрай. Гладенько виголений, у іншій одежі.

Я кажу: «Я тебе прощаю, і дякую, що ти мене не вбив». А міг би, тікаючи, цулупнути мене чи молотком, чи якоюсь залізякою по голові.! лежав би, доки не знайшли.

Наскільки я зрозумів, він не один був, про якусь же Оксану казав, що його жде. І на машині приїхав. Уже люди мені доказали. Зайшов до однієї баби, почав гомоніти, щоб і її обібрати. Якраз онук у сусідній кімнаті був, вийшов на голос. Так шахрай і вискочив від них.

Гроші поліція вернула. А я їх онуку Славику віддав.

— Могорич поліцейським виставили?

Славик їм віддячив...


Ось вона - сувенірна п'ятисотка

Піймали завдяки селянам і відеокамері

Вирахувати підозрюваного шахрая, 28-річного Якова Степаненка з Ніжина, вдалося завдяки односельцям Степана Вяльця і відеокамері.

Люди запам’ятали номер машини, що стояла у діда під двором. І марку авто: «ВАЗ-21134». Тільки переплутали букви на номері, замість СВ — ВС, і колір, вона темно-зелена, а сказали — сіра. Це трохи сповільнило процес пошуку. Правоохоронці перевірили камери відеоспостереження, що стоять на дорогах області. І от удача. О 9 годині 40 хвилин машина з такими номерами виїздила з Чернігова в районі колишнього силікатного заводу. Далі вирахували власника. Він каже: «Віддав авто, третього лютого його мали зняти з обліку». Спитали номер мобільного нового власника. Через супутник вирахували його орієнтовне місцезнаходження. У Ніжині. На це пішов час, брати серед ночі не стали. Бо в хаті двоє маленьких дітей, щоб їх не налякати.

Опери зачаїлися біля будинку і чекали до ранку. Яків вийшов о восьмій, сів на авто і поїхав. Три години водили його чернігівські опери Ніжином. І взяли, як-то кажуть, без шуму і пилу. Здивуванню підозрюваного не було меж. Він віддав усі дідові гроші, які тримав у себе вдома. Живе чоловік небагато, невелика хата, розкішного нічого не має.

Він не судимий, але раніше потрапляв у поле зору правоохоронців. Оскільки Степаненко віддав гроші, не ухиляється від слідства, його не заарештували. Відкрито кримінальне провадження за частиною 1 статті 190 «Шахрайство». Якову загрожує штраф 850 гривень або три роки умовно.

На моїй пам’яті це винятковий випадок, коли афериста упіймали так швидко. Та шахраїв дуже багато. Отож пильнуйте свої гроші. Не складайте, витрачайте на себе.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №7 (1658), 15 лютого 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.