«Весту мордують. А мене душать». У Дрімайлівці ділили 38 соток

У селі Дрімайлівка Куликівського району конфлікт. Не можуть поділити клаптик землі, розташований між будинками. 73-річна Любов Полях прив’язує на тій землі 27-річну конячку Весту. А сусідки, 75-річна Ганна Дусь та 80-річна Ніна Кучинська, за словами Полях, ту конячку мордують. Навмисно відв’язують або ж навпаки, замотують ланцюг навколо кілка. Дрімайлівський сільський голова Петро Шило пояснює: земля, за яку «воюють», належить третій особі — Анастасії Воробей, яка мешкає в Чернігові. Ганна Дусь та Ніна Кучинська живуть навпроти одна одної, вони куми. Земля — між їхніми будинками. її небагато, 38 соток. Будинок Любові Полях — через дорогу, навпроти ділянки.



«Одна з-за туалету. Інша з-під паркану»

Любов Полях у минулому вчитель Чернігівської школи №19. У Дрімайлівку переїхала 17 років тому. Тут у неї чимале господарство. Каже, дуже любить землю. Хоча могла б жити і в Чернігові.

— Три роки тому у мене помер чоловік. Та я продовжую вести господарство, — розповідає Любов Федорівна. — Замість корівки купила кізочку. Конячка і свині залишилися.

Цього року Настя Воробей дала мені цю ділянку в тимчасове користування. Раніше цією землею користувалася Ганна Дусь. Орала, напевно, років 12.

І у мене, і у неї тоді чоловіки живі були. Коли її чоловік помер мій теж, я попросила: «Настю, дай мені цю землю. А ні. так я буду тільки конячку прив'язувати». Писали розписку.

А Дусь як почала кричати! Хай, каже, Володимиру Зоценку буде земля, учителю фізкультури. Зоценко викосив раз, а тоді говорить: «Мені ця земля не треба».

Любов Полях стверджує, цо терпіла від сусідок різні тортури. Принижували її гідність словами, били палицями, душили.

— Як приведу на ділянку коника чи кізку — прибігають, закручують ланцюг до самої кінської шиї. Та ще й петлю зроблять, — заявляє. — Тільки 17 жовтня я чотири рази ходила розкручувати ланцюг. Але я не завжди вдома. І не бачу, що робиться.

Похудала Веста. Поруч стоїть кізка Берізка, нічим не може допомогти. А оці сусідки з втіхою і задоволенням спостерігають за стражданням тварин. Одна з-за туалету. Інша з-під паркану. Радіють.

Кучинська кричить мені: «Навіщо привела коня? Веди за греблю».

Таке йде вже два роки. Чого вони до мене лізуть, як хазяйка мене на землю пустила?

Що творять сусіди, Полях записує.

— Я неодноразово зверталася по захист до сільського голови, — розповідає. — Той відсилає до поліції. У поліцію написала, що «у мене виникли неприязні відносини» з Ганною Дусь. На початку року прийшла відповідь: перевірку закінчено. Через те, що це «цивільно-правові відносини» мені треба звернутися до суду. В суд писала 6 жовтня цього року. А суддів у Куликівці наразі немає. Жодного. Уже півроку.

18-річна Тетяна Коробко з дитинства знає бабу Любу. Товаришують.

— Спочатку сусідки відв’язували коня, щоб бігав по людських городах. Я зі своїм чоловіком коняку виводжу — сусідки відв’яжуть — ми ловимо. І так по колу.

Потім помітили, що це нічому не допомагає, тільки сусіди сваряться. Так почали замотувати цеп навколо припону.

— Я вчора кажу: не треба мені та земля, — підсумовує баба Люба. — Я не буду її ні орати, ні сіяти. Хай просто конячка пасеться.

— Коли сусідкам вигідно, щось потрібно від баби Люби, від коняки,—у них дружба. Як щось не сподобалося — вже нє, — каже Тетяна.

Племінник баби Люби Сергій Романенко з Чернігова розповідає, що син його тітки — прокурор у Києві.

— Могла б баба Люба спокійно жити. У сина гроші є. Пенсія у неї нормальна. Та вона — до господарства. Подивіться, які в неї руки.

Сусіди підтверджують: скандали між бабами кожен день. І як цеп крутять, бачили.

— От ходімо, самі побачите, як палкою мене будуть бити, — виводить мене надвір баба Люба.

«Мо’ , ружжо несеш?»

Гуртом виходимо на вулицю. Я, баба Люба, Тетяна та її чоловік, племінник Сергій.

Встиркаємо кілок у холодну землю. Прив’язуємо Весту. Йдемо за паркан дивитися, чи повибігають сусідки. Чекаємо, чекаємо — тиша.

— Ну, це вже сьогодні кіна не буде, — пояснюють мені. — Бо на сьогодні вже накричалися. Та й машину вашу редакторську, мабуть, бачили біля двору. Притихли. Ходімо до їх прямо в хату?

Ідемо втрьох. Я, баба Люба та її племінник Сергій. Той визвався розбороняти жінок, як щось піде не так.

— Тут вже й зброя використовувалася. Конфлікт був серйозний. — шуткує Сергій.



— Так уже, мо’, ружжо несеш? — чує наші голоси з порогу Ніна Кучинська.

— Гранату, — сміється чоловік.

— Кажуть, мучите коня і кізку баби Люби? — запитую.

— Я? З оцими больними ногами? Я до коня не мішаюсь, — заперечує баба Ніна. — Можу лише покомандувати... Треба ж комусь кричати, — додає через секунду. — Так, нам трави жалко! Не хочемо, щоб ця Люба нещасна на цьому городі була.

— Що не поділили?

— Не знаю. Завелося та й завелося, — стинає плечами баба Ніна. — За що завелося, Любо? Чого ти причепилась до чужого городу?

То чужої людини город. Та людина приходила до мене і казала: «Не мішайтесь до того городу, я віддала його Любові Федорівні». Приходить через тиждень та сама людина та й каже: «Хай Люба Федорівна до того городу не мішається. Я забрала документ». Забрала вона в тебе документ? — завертається до Люби.

— Ну, хай забрала...

Починається незрозуміла сварка. Жінки не б’ються. Але говорять з надривом. «Може, й душити одна одну почнуть», — думаю.

— Город — ні ваш, ні Дусь. Вас що, охороняти цю землю найняли? — не витримує племінник Сергій.

— Ну, не мішає. І город мені на чорта здався, — відповідає Кучинська. — Але конячка Люби там не треба. Люба ця — така настойчива людина. Щоб все було по її. Це неправильно, Любо... Хазяйка ж віддала город Куксенку...

— При чому тут Куксенко? — запитує баба Люба. — Я косила влітку цей город! І по якому праву назвала мене сьогодні лежнем і п’яницею?

— А розкажи, чого ти з рушницею за Галею бігала?

— Ну, вийшла з рушницею... Вона довела мене до такого відчаю.

— Ідіть по пляшку краще, будемо миритися, — пропонує племінник Сергій.

Але сварка не втихає.

Тим часом з вулиці нас гукає Тетяна.

— Уже вибігала друга баба — Ганна Дусь, — розповідає Тетяна. — сказала, скоро вашої коняки, бабо Любо, тут не буде.



— Я тебе бачити не хочу, брехливу, — кричить з порогу Ганна Дусь до баби Люби.

— А ти мене душила за горло, ти мене била?

— Якби душила, так ти б вже задушена була... Ой, ти й синяки показувала, і штани скидала, — не вгамується Дусь.

— Ми як сусіди не хочемо, щоб бабі Любі ця земля йшла, — звертається вже до мене, коли баба Люба вийшла з її хати. — Ми з дідом 15 років цією ділянкою користувалися. А як мій дід помер, бабі Любі засвербіло.

Мені з Ніною особисто той город не потрібен. Ми і свою землю віддали. Квітки хіба що вирощуємо. Щоб не було тут Люби — діло принципу. У неї своїх городів вистачає обробляти.

Хай ця конячка здохне, — підсумувала жінка. — Та й кури її ходять топчуть мої квіти. Заздрю, що у мене господарства такого як в неї немає? Та не смішіть. У мене все чудово, охайно. А вона в грязі живе, ще й людей, щоб на неї робили, бере.

— Закручували цеп конячці?

— Ну, хай покаже...

— Каже, що ви її навіть били...

— А чого вона побої не знімала?

«Хай тоді третьому»

Зателефонувала Анастасії Воробей, власниці землі.

— Землю, як не можуть поділити, віддаю своєму родичу Івану Куксенку з Дрімайлівки. Хай він косить.

— Буду займатися. Розмова така, що мені дадуть цю землю, була, — підтвердив Іван Куксенко. — Вона мені не помішає. Земля недалеко від мене. Тимчасово хай буде так. Щоб жінки не сварилися.

P.S. Криком не вирішується.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №47 (1646), 23 листопада 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.