Олександр Савчинський задушив вовчицю голими руками
Чоловік і вовк боролись на холодній землі вже довго, сили залишали обох. Для кожного перемога дорівнювала життю. Оскаженілий звір зубами виривав шматки на ногах, руках, вгризався в обличчя. Чоловік схопив звіра за язик. Але покусаними руками втримати вовка не міг, він вирвався. Вивернувшись, чоловік щосили затис голову тварини під рукою. Хижак захрипів. Чоловік притис голову вовка сильніше і не відпускав, поки не переконався: ворог мертвий.
«Дивлюсь: іде на мене великий собака. Гарчить»
На 38-річного Олександра СОЧИНСЬКОГО з села Максим Козелецького району вовк напав, коли той повертався додому.
Зараз Олександр лікується в травматологічному відділенні Козелецької районної лікарні. Провідати Сашка поїхала в минулу середу. На чоловіка страшно було дивитись: руки, обличчя забинтовані. Сліди покусів видно скрізь — на обличчі, животі, руках, ногах.
— Лише «чоловіче достоїнство» не постраждало, — усміхається покусаними губами Олександр САВЧИНСЬКИЙ.
— Як вам вдалося задушити вовка голими руками?
— Спрацював інстинкт самозбереження. Це, як мені потім сказали, була вовчиця. Тоді у мене не було ні часу, ні бажання це виясняти, — почав Олександр. — У п'ятницю о пів на дев'яту приїхав додому з роботи. Працюю у селищі Десна на пилорамі. Зразу ж пішов до приятеля, Петра Мозгового, договорюватись пиляти дрова. Ми топим хату дровами, а в мене ж діти, про зиму думати треба.
У цьому році Сашко залишився з трьома дітьми. Дружина захворіла і померла. Старша, 16-річна Аня, правда, майже вийшла заміж у Куликівку. Менші — 12-річний Олексій та півторарічна Вікторія — залишилися з батьком. Зараз, коли він потрапив до лікарні, старша забрала до себе сестричку. А синок залишився на сестру покійної дружини Олександра. В тій же хаті, де вони всією сім'єю проживали і раніше. Вона — інвалід, частково паралізована.
— У Петра побув недовго, — продовжує Савчинський. Я випив не більше ста грамів (завтра ж робота). Додому пішов.
А на перехресті, як повертати на мою вулицю, дивлюсь, іде на мене великий собака, гарчить. Я в сторону, в провулок. Він за мною, я відходжу, він насувається. Роздивитись як слід не можу, темно було, ні місяця, ні зірок. Тільки бачу — очі світяться. І не гавкає. Хотів обійти, аж тут воно мене як ухватить за ногу під коліном. Потім за другу. Сильно, здається, до суглоба. Тоді я зрозумів, що це вовк.
За моєю спиною дерево стояло, велика товста верба. Якби підскочити, то можна було б і залізти, сховатись. Я з силою відштовхнув вовка від себе, але забратися на вербу не зміг, адже обидві ноги вже були перекушені. Звір знов кинувся до мене. Я зняв куртку, почав відбиватися нею. Зразу згадалось, читав у книжках, як можна справитись із вовком. Намотати ганчіркою кулак і в пащу йому, заткнути горло. Не вийшло. Курткою обмотав, сунув, відчув страшний біль, щось захрустіло. Вирвав руку, а вона мене кусати не перестає: за голову, обличчя, плечі. Живого місця не лишилось. Біль страшний, терпіти не можна. Але прагнення вижити додало сил. Я обмотав другу руку, знов сунув у пащу. Навіть схопив вовчицю за язика. Але вона вирвалася, знов скусавши мені вже другу руку.
«Боролись довго. Може, годину»
— Вже вийшов місяць, видно було, що на шиї у вовка якийсь металевий прут кругом шиї обвитий. Видно, десь потрапив у мисливський силок і одірвався. Вирвавши руку, я намагався звернути йому шию. І голову крутив, що тільки не робив. Вовк здоровий, кілограмів 70. Боролись довго, може, годину. Я втратив відчуття часу. Вже вимотався, вовк, мабуть, також. Я зловчився і зажав голову звіра в себе під рукою, передавив шию.
Олександр розстібнув пораненими перебинтованими руками сорочку, показав здоровезний синяк на передпліччі.
—Давив, скільки сили залишилось. Від цього залежало моє життя. І таки задушив.
— Як ви це зрозуміли?
— Відчув. Дихання у вовка вже було мертве. Коли на-тис на живіт, з горла пішов хрип. Я не відпускав руку, поки не додавив повністю. Звір упав коло мене. Я звалився поряд. Так пролежав хвилин 20-30, потім зміг піднятись. Мене трясло, натяг куртку. Треба було зателефонувати у «швидку». Телефон лежав у мене в кишені куртки, але подзвонити я не міг, на рахунку, закінчились гроші. Картку щойно купив, у Десні, але поповнити рахунок сам не міг. Вернувся до Петра, розказав, що сталося. Він в мобілках зовсім не розбирається. І провести мене не зміг, бо хворі ноги. Я пішов до другого двору, постукав — замкнено. Зайшов у двір до Наді Тимощенко. Весь у крові, хитаюсь, все на мені порване. Вона не зрозуміла, чи я дурний, чи п'яний, мабуть, перелякалась. Стала кричати, вигнала з двору. І я поплівся додому. Асфальтом десь із кілометр іти. От так вийшло, що і телефон був, і картка, а подзвонити не можна. Дотягся додому десь годині о другій. Син обмив мені руки і обличчя, поміг зняти одяг. У мене був сильний шок, трясло дуже. Заліз на піч і заснув.
Вранці прийшла сусідка Галина Васильченко, її вовк також ввечері покусав. Хотіла мене в лікарню забрати. А я й очі відкрити не можу — так позаливало кров'ю за ніч.
Пізніше голова сільради Тамара Новик дала гроші на бензин, і мене «швидкою» привезли до лікарні.
— Йому треба премію дать за те, що того вовка задушив, — говорить сестра-хазяйка Козелецької райлікарні Тетяна СОРОКА.
_ У п'ятницю Олександру крапельницю поставити не могли — так вовчиця руки покусала. "
— Односельці приїжджали дякувати, що врятував село від скаженого вовка?
— Ні. Старша дочка провідувала, сестра дружини, син. Більше з односельців ніхто не навідувався. Сину також колють уколи проти сказу.
«У неї на шиї була різана рана — З сантиметри»
— Вовчиця була велика, судячи по зубах, їй років два, — говорить начальник Козелецької районної лікарні ветеринарної медицини Сергій СОЛІВОН. — Коли ми приїхали, вона вже була мертва. Чоловіка, що з нею бився, спасло те, що вовчиця була виснажена. У неї на шиї була металева петля. Така, на які браконьєри ловлять звіра. А під петлею гнійна різана рана товщиною три сантиметри (трос врізався в шию).
У вовчиці взяли мозок на аналіз, труп спалили на місці. Обласна лабораторія дала позитивний аналіз на сказ. Це в районі другий за два роки випадок нападу скажених вовків на людей. У минулому році вовки покусали людей у Пісоцькому.
«Ухопила совок і по жопі — лясь!»
А до того, як напасти на Олександра Савчинського, вовчиця встигла покусати у Максимі двох собак, кобилу та бабусю. І все це на одній вулиці, Набережній.
— У четвер увечері вже зібралася спати, — згадує 70-річна Галина ВАСИЛЬЧЕНКО, колишня вчителька початкових класів, — Аж чую, годині об одинадцятій, собаки спочатку гавкали, а потім аж вищати почали. Я, як була, у нічній сорочці, з сінець виглянула.
А «цей» уже Малиша кусає. Я думала, то великий собака якийсь. Щоб вовк, навіть і не здогадалась. Ухопила совок із лавочки і щосили йому по жопі — лясь! А він Малиша кинув, обернувся і мене за руку як клацне зубами.
У хаті роздивилась — гризонув добре. Кров вовсю цибенить: Я давай обробляти одеколоном і горілкою. А треба ж було милом, як мені потім пояснив лікар.
Назавтра до нас фельдшер з Соколівки приїжджав, оглядав тварин. Малиша усипили уколом. І кота пропонував, але внучка дома була, не дала. Кузьмі зробили щеплення.
Двір Олександра КИРИНА навпроти. Тримають хазяйство: корову, коня, птицю. Були ще собака і коти.
— Я вже світло включив, вийшов, — каже 46-річний Олександр КИРИН, — дивлюсь, вовк. Колись давно вони і по селу ходили. Он, коло Левихи мертвий вовк валявся, це я ще малим був. А живих у лісі бачив. По молодості у загонах сидів, це коли мисливці нас наймали, щоб вовків заганяли. І зараз молоді хлопці в селі так заробляють. Раніше по 50, зараз вже по 100 гривень дають.
Отож, побачивши вовка, кричу матері: «Дай щось, щоб кинути». Мати винесла поліно. Я у вовка не попав. А він виліз із будки і не тікає. Дивимся: він на мене, я на нього. Поняв я, що вовк якийсь ненормальний, зазвичай, тварина тікає від людей. А той так постояв, потім пішов на город. А я спать.
Вранці мама вивела кобилу, щоб на пашу вести. Я на неї глянув, кульгає на одну ногу. Сліди вовчі у кошарі. Зрозумів: усе, покусана.
Підготувала Олена ГОБАНОВА, щотижневик «Вісник Ч», №49
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.