Розвідника Сергія Дуброву обміняли на тестя Бєса

29-річний Сергій Дуброва з села Великий Листвен Городнянського району вже три місяці як повернувся із зони АТО. Прослужив рік.


Іван та Сергій Дуброви

Удвох із братом забрали в 41-й батальйон

Сергій вродливий, широкоплечий. Мама, 48-річна Надія Василівна, йому до плечей. Коли я приїхала, якраз збиралася на роботу. Вона продавець. Підійшла, поцілувала сина в маківку.

— З села покликали до військкомату спочатку шістнадцятьох. Потім 24. І всі виявилися не годні... Мої сини Ваня і Серьожа більше року прослужили. Конєшно: неп’ющі, роботящі, розуміються на техніці. Такі усім потрібні. Та більше я їх туди не пущу. Хай мене хоч розірвуть, — зітхає жінка.

23-річний Іван поїхав відпочивати до друзів. За себе і за брата про війну розказував Сергій.

— Повістки нам не приходили. 12 травня минулого року ми з братом пішли у Городнянський військкомат. До цього я вивчився на секретаря-референта у Шосткинському училищі. Відслужив армію, був у службі військового правопорядку. Працював на Тупичівському спиртозаводі. Ваня вивчився на кухаря. Відслужив в охороні Генштабу. Працював у Києві.

Не прийнято забирати з сім’ї двох синів. Та хіба ми могли відпустити один одного? Так і поїхали удвох. На підготовку. 15 днів пробули у Десні. Там освоювали тактику ведення бою. Інструкторами були ті, хто побував у гарячих точках. Потім нас відправили під Сватове, на третю лінію оборони. Ми були з Іваном разом у 41-ому батальйоні. Літо. Викинули нашу роту в полі. Дали зенітку, яку ми вперше в очі бачили. Лєнти з патронами. Сказали, виберіть собі сектор. Довелося за 40 хвилин освоїти зброю. На першій лінії були нацгвардійці і «Правий сектор».

— Бронежилети були?
— Спочатку на роту (400 чоловік) 30 штук. Потім ще 30 волонтери привезли. За 800 метрів від нас був чеченський блокпост. Ми навіть чули, як вони кричать: «Аллах акбар». Тоді комбатом 41-го був Олексій Дроздов. Надійшов наказ взяти п’ять блокпостів. У нас ще радянських часів танк, БТР і бойовий дух. У них — надсучасна російська техніка. Це був наш перший бій. Чеченці наш танк підбили фугасом. Знизу розірвало броню. Танкісту відірвало п’ятки. Тоді, в першу ротацію, мені дали позивний Жаба, а Івану — Стрілок. Хоча проміж себе його називали «Жаба-молодший».

Сергій показує куртку з нашивкою «41 щит Жаба».

— Чому Жаба? Ви ж красень молодий.
— Я був розвідником. Розвідники мають пересуватися блискавично і безшумно, протискатись будь-куди. Як ото жаба. Позакриваєш душники, вона однак знайде шпаринку. Мені позивний подобався. Деякі по року прослужили, а позивного не було.

Їх імен не хочу й згадувати

— Як місцеві до вас ставилися?
— Спочатку 80 відсотків кричали: «Хто вас звав?», «Чого приїхали?», плювали вслід. Скандували: «Росія, Росія». Потім усе змінилося — 80 відсотків за нас.

— Деяких наших бійців звинувачують у мародерстві.
— Ми нічого не відбирали. Полювали фазанів, кіз у мисливських угіддях. Якби не отець Сергій, священик з Ніжина, з голоду подохли б. Він нам і свячені дерев’яні хрестики з Києво-Печерської лаври привозив, і їжу, одяг. Не раз до нас проривався.
Через пару тижнів кинули нас на підсилення другого взводу під Єнакієве. Я ходив у розвідку.

— Багато «язиків» привів?
— Смисл їх було брати? їх же протягом 80 годин викупляли, у нас не питаючи. Або відпускали з автоматами і бронежилетами, як і взяли. Довбана українська дипломатія і мутки наверху. Бувало, і доби не тримали. А наших хлопців там уже більше року держать. Ех... Одного разу поступив сигнал, що у нас в тилу ворожа група. Я з двома пішов у розвідку. Якби тоді був не з ними, а з братом, у полон би не попав. Була четверта дня. Ми йшли понад річкою. І нарвалися на їх засаду. їх було чоловік сорок і позиція зверху. На шевронах надпис «Беркут Бєса». Колишні українські беркутівці, які воювали під проводом бойовика Ігоря Безпера на прізвисько Бєс. Я сказав своїм, щоб відходили за допомогою, а я прикрию. Якби я не послухав командира і взяв більше зброї! Атаку мене було чотири ріжки до автомата і дві гранати. А їм цікаво було взяти мене живим. Я вистріляв усе. Мовчки. Мене сильно мандражило.

— А що ті, двоє?
— Навіть імен їх не хочу згадувать. Вони у другу ротацію не поїхали в АТО. Мені не вистачило п’яти хвилин, щоб пробилася допомога. Я чув, як наші вв’язалися в бій. Були десь за кілометр від мене. Вже потім брат Іван казав, що бачив у бінокль, як мене тягли.

Коли закінчились патрони, мене оточили, ззаду удар прикладом по голові. Чечен з ножем кинувся, щоб перерізати мені горло. Та інший бойовик підняв автомат. Удар у праву скроню, і я знепритомнів. Отямився в машині. До живота приставлений пістолет. їх троє. Сфотографували мене і зразу кинули фотки на свій сайт: «Взяли свежего укропчика». Очі мені не зав’язували.
Привезли в Єнакієве в опорний пункт міліції. Кинули в одиночну камеру 2 на 2 метри без вікон і світла. Ні води, ні їжі.

— Деякі наші полонені пили свою сечу.
— Я терпів спрагу. Більше лякала невідомість. Боявся, що збожеволію. Я чув, як у сусідніх камерах мучили людей, як вони стогнали. Як на них кричали. І не розумів, чого за мною не йдуть. Уже згодом дізнався, що командир забрав ключі від камери і поїхав на дві доби. Щоб дах не з’їхав, співав Гімн України, їх це бісило, та добратись до мене вони не могли. Якби раніше дізналися, що я зенітник, точно б голову відірвали. За зенітників, що накривають їх блокпости, окрема такса — шість тисяч доларів за людину. Третього дня за мною прийшли. Я ж тоді не знав, що Іван там рвав і метав, щоб мене визволити. Вони розбили блокпост бойовиків. Усіх прикінчили. Одного пораненого лишили і відпустили, щоб розказав сепарам, якщо мене не визволять, наші щодня будуть зносити по одному їх блокпосту. До речі, на тому блокпосту вбили і чечена, що хотів перерізати мені горло. Це я дізнався через місяць. Коли зустрівся з Іваном. Після бою він взяв трофей — ніж. Я його впізнав.

«Посадили у чорний «Хамер» і повезли міняти»

— У камеру зайшла медсестра. Оглянула і сказала: «Ви що, хочете, щоб він здох?» Бєс сказав, що йому треба свіженького кропу. Дали поїсти гречки. Я дивувався. Згодом зрозумів, що про мене ведуть перемовини. Мене повезли в Горлівку в штаб. Я бачив, як по місту їздять російські 72 танки. У нас ще 65-ки. Всюди російська символіка. Привезли до їдальні. І телебачення, російські канали тут як тут. Сепари як побачили, що мене хочуть знімати, прибігли, на скроні шрам загримували. Журналісти допитувались: «Почему людей убивал?» Я кажу: «Нікого я не вбивав, зброї боюся». «К тебе же здесь хорошо относятся? Скажи, что Украина говно, а Россия великая». Я сказав, що цього говорити не буду. «Ну, что тебе Украйна дала?» «Родину, дом», — відказав.

Потім мене допитував права рука Бєса. А потім сам Бєс. У штабі було десь 300 чоловік. Бєс говорив: «Я поступаюсь своїми принципами, хоча тебе треба розстріляти. Радуйся, що за тебе стільки людей впряглося. Залишайся, даю тобі ставку 300 доларів, гвинтівку, а далі — що сам заробиш». У них такса: український офіцер — півтори тисячі доларів. Солдат — 300. Якщо береш у полон комбата — 20 тисяч гривень. Ротного — 10 тисяч. «Я боюся зброї і більше не хочу воювати», — відказав.

У ці дні українська контррозвідка взяла в полон тестя Бєса. Я навіть не знаю, як його звуть. І мене вирішили обміняти на нього. З одежі на мені були лише штани і футболка. Зброю, сенсорний мобільний телефон, автомат — усе розібрали на трофеї. Бєс дав мені російську форму, берці, он стоять добротні, їм зносу не буде. І купив мені нову мобілку. Просту, «Нокіа». Пробув я там шість днів.

Права рука Бєса посадив мене в чорний броньований «Хамер» і повіз міняти. Журналістів не було. З нашого боку приїхав генерал-майор контррозвідки. Було два броньовані буси «Форди». І 16 спецназівців, еліта. Вивели того мужика з мішком на голові. Обміняли, і все. Мене привезли в Краматорськ. СБУшники допитували два дні. Я все розказав. Потім переправили до Харкова. Там уже СБУшники тисли на мене, кричали, щоб зізнався, що сам здався у полон. Робили з мене зрадника Батьківщини. Я вже не знав, як діяти. Коли прийшла волонтерка: «Чего грустишь?» Я розповів, вона навела справки, і за шість днів від мене відчепилися. Відправили до Чернігова. Сказали зайти до обласного військкома Нікуліна, відмітитися. Я до нього, а він: «Тобі треба відпочити. Ляж у госпіталь». Я і пішов.

«Виявилось, що я здоровий»

— Відразу, чомусь, не сподобався начальнику госпіталю. Хлопці виходять надвір, курять, гуляють. А мені сказав з палати не виходити. їсти тобі принесли, сиди. Я не послухався, вийшов. День не минув, мене схопили, в УАЗик — і повезли на Київ у військовий госпіталь на Лесі Українки. Там і дурка поряд. Зачинили мене в загратовану палату, де були Путін і Наполеон (усього шість чоловік). Я допитувався, чому. Ніхто нічого не пояснював. Медперсонал, дивлячись, що я адекватний, тишком говорив: «Наказ». Якось медсестра дала мені свою мобілку. Подзвонив якийсь чоловік, представився від «партії Ляшка», мовляв, ти попав під програму для воїнів АТО, лежи до самої победи.

Пробув я там тиждень. Тут уже піднялися батьки, найняли адвоката і бойові побратими. Мені шили діагноз — шизофренія. Мовляв, як вийду до людей, готовий першого зустрічного задушить.

Хлопці з батальйону, які вже йшли на ротацію, сказали, якщо Серьогу не відпустять, зброї не здадуть. І приїдуть до Києва. Ще й батьки заплатили медикам чотири тисячі гривень, щоб мене визволити. Це для того, щоб я знову поїхав на війну (!!!). І виявилося, що я здоровий. Пробув удома місяць. І знову в зону АТО.

— Хто побував раз у полоні і його обміняли, сепари попереджають: «Попадешся вдруге — уб’єм».
— Мене фотографували і в анфас, і в профіль. Завели у їхню базу. Я це усвідомлював. Та хіба я міг покинути Івана і тих хлопців, завдяки яким вернувся живим? Знову пішов воювати. Демобілізувався четвертого червня. Пробув більше року. З мене ще крові попили. Мовляв, продав автомат. Я казав, добуду в бою. Три таких принесу, не проблема. Ні, той давай. А де я його візьму? Коли в полон брали, відібрали. Я номер автомата по цей день пам’ятаю: 4612747.
Іван теж ледь не загинув. Чотири рази кулі по волоссю чиркали. Снайпер полював.

— Чого ж він був без каски?
— Ті, кевларові каски, що у нас, — одна назва. Я з п’яти метрів з пістолета Макарова її продірявив. З автомата з двадцяти розколов навпіл.

Молитвами синів рятували

— Мені ще зі школи вірші слабо давалися. Не запам’ятовував, — каже 50-річний батько Валентин Миколайович. — А як сини пішли, за два дні і Богородицю, і інші молитви вивчив. Як само прийшло. І родичі в Тупичеві і в Городні молилися, і батюшка в церкві.

Наречена втекла від буряків

— Сергію, ти ж привозив наречену з АТО?
— Було діло. Вона медсестра з Єнакієвого, 32 роки. Доньці — шість. Борщиком пригощала, здружилися, зблизився з дитиною. Привіз у село.

— Мати не докоряла, що вона старша і з дитиною? І що дівчину не міг знайти?
— Не знаю, що подумала. Але сказала, це твоє життя. Будуй його, як хочеш.

— І що?
— Що-що. Він же повів її зразу показувати хазяйство. У нас тоді було три корови, двоє свиней, птиця. І землі гектар. Він їй показує, і ото наш город, ото, — вставляє своє слово батько. — Пробула у нас тиждень. Сходила раз на буряки, і сказала, що село — це не для неї.

Я купив їй квиток через Інтернет, дав грошей на дорогу, попросив друзів у Києві посадить на потяг. А після того змінив номер мобільного. Знаю, що нині вона осіла на Полтавщині. Як біженка, — розповідає Сергій.

У Івана донька пішла у перший клас. Він став татом ще в 11 класі. Цивільна дружина була старша за нього на п’ять років. Життя не склалося. Нині у нього друга дружина. У них усе добре.

— Кажуть, тих, хто відбув рік у АТО, невдовзі знову відправлятимуть воювати.
— Не пустимо! В погребі зачинимо, — каже батько.
— Та що я, дитя мале? — Сергій у відповідь. — Коли йшли на дембель, сотня хлопців з батальйону домовилася так: підемо захищати, якщо введуть військовий стан. Хто, як не ми? Вже цей дебілізм набрид. То режим припинення вогню, то тимчасове перемир’я. Безпілотник ОБСЄ політав, через годину-дві б’ють по нас, по штабу, тільки снаряди встигай рахувати.

— Скільки триватиме війна?
— Думаю, у повільному режимі ще років три.

— Для вона нього не закінчується, — каже батько. — Спросоння кричить: «Хапай автомат, побігли». Стогне, зривається з ліжка. Без хлопців нам важко було. Я ледь ходжу. Односельці підтримали, спасибі їм.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №37 (1531)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.