Роман Грабович: Нас чекає економічна і соціальна катастрофа!

Мітинг пекарів у Чернігові

Ціни скачуть, неначе скажені! Курс долара підпирає небо! Зарплати бюджетникам вже затримують. Про «юліну тисячу» громадяни наразі забули. Уряд забрав назад навіть свої обіцянки щодо збільшення пенсій та стипендій. І у всю цю загальноукраїнську катавасію Чернігівщина вносить свою вельми достойну «лепту». А саме… Хлібопекарі регіону загрожують страйком! Озброївшись транспарантами і мегафонами, вони крокують вулицями обласного центру, де під будівлею облдержадміністрації влаштовують показовий мітинг. Водночас в районах розпочинаються стихійні селянські бунти, - люди викликають на килим представників інвесторів, які, взявши в оренду землю селян, не виправдали довіри її власників. Селяни збираються у натовпи, з яких лунають заклики забрати свої земельні паї у одних інвесторів і передати їх іншим.
І все це відбувається зараз, коли люди повністю втратили довіру до влади. Районному і обласному начальству нині справді не до того, щоб розв’язувати економічні і соціальні проблеми простого люду. Представники чиновництва ж думають лише про те, - куди, під чиє крило, кинутись, щоб після чергових (чи то позачергових) виборів їх з посад не повикидали. І якщо вже сама пані прем’єр перестала обіцяти «золоті гори», то куди їм – нещасним - за щось братися.
В такій ситуації, здається, саме на часі згадати марксистське, коли «верхи вже не можуть, а низи не хочуть»… Невже революційна ситуація?! Якщо так, або хоча б є підозра, що так, то про це справді варто поговорити.

Не криза, а КАТАСТРОФА!

Де були мої очі до останнього часу? Чому, сидячи в Чернігові (далеко не найглибшому закутку країни) і слухаючи байки про «світову економічну кризу, яка нас не зачепить», я був до останнього моменту переконаний, що, коли вже така «страшилка» (а нею років зо три поспіль лякали світову спільноту) обмине Україну і Чернігівщину зокрема, то безвідповідальним представникам місцевого політикуму, корумпованому чиновництву тим більше не вдасться розхитати економіку держави, відібрати у людей віру в завтрашній день? Чому не знайшлося нікого, хто б міг пояснити мені – «пересічному», що таке може статися?  Хоча б з екрана телевізора! Чому тільки 19 жовтня 2008 року - після того, як у Чернігові я разом з іншими журналістами зустрівся зі столичним політиком Юрієм Костенком, я  зрозумів, наскільки все серйозно? Ба, навіть не серйозно, а страшно!
До речі, і пан Костенко їхав до міста над Десною просто на регіональну конференцію своєї партії, а зовсім не для того, щоб пояснити людям, що коїться, що їм загрожує. Представникам преси довелося добряче попрацювати, щоб «витягти» з політика правду про те, що насправді очікує державу і людину. На жаль, не для того такі відомі люди в регіони їздять, щоб розповідати про те, що вже у січні-лютому 2009 року на вулицях опиняться 20-30% українців, які просто втратять робочі місця! Це ми - журналісти - з політика «витягли». Добули також і інформацію про можливе оголошення України державою-«банкрутом», про те, що керівникам її варто зізнатися нації в тому, що ситуація насправді КАТАСТРОФІЧНА, а не кризова!
Розговорившись, пан Костенко розповів, що уряд давно не володіє інструментами для подолання катастрофи, бо ж вже зараз можна спостерігати банкрутство будівельної та металургійної галузей. На черзі те саме – в хімічній та машинобудівній галузях (зверніть увагу, шановні чернігівці, що дві останні зачеплять інтереси тисяч мешканців саме нашого регіону!).
Пан Костенко вважає, що необхідно терміново братися за створення уряду національного порятунку, до якого зможуть увійти фахівці, що належать до різних політичних сил. І цей уряд має бути готовим до запровадження непопулярної політики «шокової терапії».

Виживуть тільки сильні. І, на жаль, підлі

Що ж насправді таке - ця шокова терапія?  Не мені – невігласу - писати серйозний економічний огляд. Хай цим економічні оглядачі займаються. Скажу простими словами, - «шокова терапія» - це якраз найбільш виражений варіант «нелюдського обличчя капіталізму». Це – те, коли кожен, хто слабкий, впаде під ударами жорстокої долі. Виживуть тільки сильні. А поруч з ними, на превеликий жаль, в нашій гнилій корумпованій системі, виживуть і навіть жирком обростуть також ті, хто вчасно присмокчеться до «корита». Ті, хто вже присмоктався! Ходитиме такий чиновник чи депутат з пісним фарисейським виразом обличчя, кризовий бюджет на різних рівнях «формуватиме», потім кошти «розподілятиме», а сам потихеньку грабуватиме державу і її громадян, у яких іншого виходу, як знову починати жити з дачних ділянок та виходити на вулиці з протестом, не буде. Сволота звичайно він – корупціонер підлий, але що вдієш, - зламати творену півтора десятка років систему вдасться не скоро (тим більше, не під час кризи). Може, під час революції? Так ні, одного разу вже обіцяли – і люстрацію, і багато іншого.
І ще дозволю собі одну ремарку, - капіталізм, зрозуміло, це жорстоко, але і соціалізм (а саме в ньому – «кредитному соціалізмі» останніми десятиліттями жили і США, і більшість т. зв. «цивілізованих» країн, що зараз переживають кризу) довів економіку до кризи. Річ у тім, що жити треба на зароблене, а не в борг. Споживати слід тільки в тому разі, якщо ти вже заробив це, або ж гарантовано заробиш найближчим часом.
Я сам хотів так жити. І я навіть вже став так жити, почавши останніми роками заробляти більше і відкладати щось про чорний день. І ось ця економічна криза, яка, здається, може всі ці мої плани знівелювати.

Так хто з нас патріот?

Поділитися своїми спостереженнями і переживаннями з цього приводу я цілком можу. Та ще й, здається, маю право, бо вони не надто відрізняються від того, що бачить і відчуває отой самий «пересічний» чернігівець, який так і не «дотягнув» до омріяного середнього класу, а тепер змушений буде на цілі роки відмовитися від цієї своєї мрії. 
Навесні 2008 року у мене було трохи доларів. Небагато. Кілька тисяч. Мозолями зароблених! Моїх! Ну, й «ковбасило» ж мене у квітні-травні, коли долар почав «валитися», а я ще не міг забрати своє з депозитів! Як же тоді я ненавидів нардепа Сергія Терьохіна, який у студії Савіка Шустера, нахабно усміхаючись, заявляв, що, мовляв, нормальні і патріотично налаштовані люди у національній валюті свої заощадження зберігають.
Щоправда, одразу після цього Терьохін перестав ходити на Савікові передачі (думаю, його партійному керівництву політтехнологи вказали, що серед українців не я один зненавидів цього великорозумного економіста після таких заяв). А за пару тижнів я й зовсім заспокоївся, забравши гроші з депозитів і поклавши їх на звичайний банківський рахунок. У гривнях, звісно! Потім все літо ходив уздовж вулиці Комсомольської в Чернігові (там де банки на кожному кроці), заклавши руки в кишені, роздивляючись цифри на банківських табличках і радіючи, що вчасно встиг, що я тепер – нормальна людина і патріот! А долар продовжував валитися…
Що було далі? А була чутка про «Промінвестбанк». Про його можливий крах. Про те, що НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ почали скуповувати валюту.
Президент мовчав, - він якраз про вибори заговорив, і йому не до інших проблем було. Прем’єрка натомість говорила багато, - казала про «зростання економіки», про «чудові перспективи», про… Та що про них обох згадувати, коли до останнього мовчало навіть керівництво Національного банку!
Потім раптом воно заговорило. І, звичайно, про те, що все буде «о’кей!». А представники Нацбанку на місцях раптом навіть прокоментували чутки на прес-конференціях і брифінгах, які терміново скликали. «Все буде о’кей!» - повторювали і вони як чітку східну мантру.

Довіри більше не буде

Далі було вже не сумне, а… підле. Думаю, що доки ми - я та інші «пересічні» - вірили у велике майбутнє української національної валюти, тішачись, що самі великі політики нам його обіцяли, інші – не менш великі – скуповували долари. Потім раптом, буквально за кілька днів курс долара злетів так, що і часи середини 90-х років ХХ століття, коли замість грошей ми, українці, користувалися кольоровими фантиками, стали  видаватись «квіточками». Ну, ясна річ, тоді люди, навчені гірким досвідом часів краху радянської системи, хоч заощадження в панчохах і банках (півлітрових чи трилітрових) тримали. І хоч вони – гроші - процентів не приносили, але то були ЇХНІ гроші.
Це потім люди повірили системі, повірили цифрам, які свідчили про зростання економіки, повірили банкам! Почали класти кошти на депозитні рахунки, тим самим даючи можливість розвиватися економіці і системі кредитування. Жити люди (не олігархи!) стали по-людськи, нерухомість і автомобілі купувати, їздити за кордон відпочивати. Тоді ж заговорили про формування середнього класу. І ось тепер все це зруйновано, понівечено. Може, рішення Національного банку України від 13 жовтня, яким у громадян відібрано право забирати власні гроші з депозитів, країна і людська свідомість і пережили б, як це сталося у 2005 році, якби не одне але…
Це АЛЕ – повна відсутність довіри простого громадянина до влади. Тоді, у 2005 році, така довіра була, тоді люди готові були навіть багато чим пожертвувати, бо вірили, що мине небагато часу і «БАНДИТИ СИДІТИМУТЬ У ТЮРМАХ», вірили в те, що «ВИ ПОБАЧИТЕ КРАСИВУ КРАЇНУ», як їм обіцяв новий - народний - президент одразу після інавгурації. Тепер же ситуація інша. Банківську кризу доповнить економічна і соціальна катастрофа, яка настане найближчими місяцями. Виберемося з неї за півтора-два роки, як (у найкращому разі) обіцяє, скажімо, політик Костенко, дуже добре. Але це вже не поверне народної довіри ні до влади, ні до економіки, ні до банків. Надалі залишаючи гроші (ясна річ, здебільшого валюту) під подушками і в панчохах, прості громадяни не лише самі не зможуть багатіти, але й не дозволять зробити це країні.

Ото дурень!

На хвильку повернуся до «своєї» теми. Навіть рішення Нацбанку від 13 жовтня не вплинуло на мене так, як «живе» спілкування з відомим політиком, коли я сам міг ставити йому запитання і по очах визначати, правду чи ні говорить людина, що володіє інформацією. Та річ у тім, що брехати йому не можна було, бо ж з пресою за столом зустрічався, а не з народом з трибуни. А журналістам треба хоча б перед виборами правду говорити, бо не забудуть, нагадають обіцянки в непідходящий момент, що, чого доброго, на рейтинг вплине.
Це спілкування, нагадаю, відбулося лише 19 жовтня. На другий день я пішов і забрав гроші з банку. Купив трохи доларів (платив за один по 5 з половиною гривень). Жалію, що не придбав більше, бо сьогодні – 28 жовтня 2008 року - я зможу купити долар, заплативши за нього вже не менше 6 гривень 20 копійок. 
Тепер я згадую про те, що свої «весняні» долари продав тому ж банку по 4 гривні 60 копійок. Смішно. Смішно, бо дурень, який повірив обіцянкам політиків, їх «патріотичним» заявам про те, в якій валюті має зберігати гроші українець-патріот. Ага, до речі, тепер я вже знову, виявляється, не патріот. Втратив, повіривши українським урядовцям, купу грошей і… не патріот. Ото дурень!

Революція не забариться

Таких, як я, на Чернігівщині десятки тисяч. В Україні – мільйони. І ми – люди, які зовсім недавно тішили себе думками про швидке входження до середнього класу, не належимо до безробітних чи до т. зв. люмпен-пролетаріату – перебуваємо далеко не в найгіршій ситуації. Отже, не заглиблюючись у філософські роздуми щодо революційної ситуації і її наявності саме зараз, дозволю собі просто поставити кілька запитань.
1)    В разі найгіршого розвитку ситуації, - голодні люди вийдуть на вулиці, - під чиї знамена вони стануть?
2)    Яка з гілок влади, між якими сьогодні іде справжня війна, може сподіватися на підтримку населення?
3)    Чи може на неї сподіватися опозиція, яка ще вчора сама була владою?
4)    Чи може бути новий Майдан?
5)    Хто з політиків, громадських діячів, зможе виступити стабілізуючим фактором?
6)    Чи є серед них той, хто не заплямував себе принаймні депутатським значком, який здебільшого викликає саму зневагу?

Отакі запитання. Відповіді на них можуть з’явитися найближчим часом. І вони будуть дуже невтішними, якщо люди перестануть думати головою, а почнуть це робити… голодним шлунком.


Роман Грабович

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.