Веніамін Пода доживає віку у хлівчику. Його хата згоріла навесні

Кращого мисливця на вовків, аніж Веніамін Кіндратович, годі було й шукати. Ще коли він був молодим, дужим, то і ночував у лісі, робив засади, організовував облоги на зграї сіроманців. А вони, ці хижі і небезпечні звірі, стільки бід приносили людям і їхній худобі! Веніамін уполював більше ста вовків.

Тепер же на полювання – ні ногою, хоча ліс одразу за городом у нього і перед двором. Подин – село, схоже на острівець серед густого і щедрого на дари природи лісу. Саме серед такої краси і прожив старий мисливець.
– У мене таке горе сталося, що й не розказати, – зітхає Веніамін Кіндратович. – Думав, що й не переживу, аж параліч відібрав ліву сторону, тепер ні рукою, ні ногою як слід не можу нічого зробити. І мова іншою стала, не кожен розбере, що я кажу.

Того дня гостював у дідуся зять. Допоміг, чим міг, витопив на ніч грубу ще й дров у хату наносив, щоб підсихали. Коли зять поїхав, а це було вечірньої пори, дідусь уклався спати.
– Задрімав на перший сон, а тут раптом на мене падає палаюча стеля, загоряються подушки, постіль, – розповідає дідусь, – Злякався не на жарт! Бачу, горять меблі, штори... Я став викидати на подвір’я палаючі подушки, а тоді зрозумів, що самому мені з бідою не справитися. Що робити? Село спить, телефона у мене нема. Доки достукався до сусідки, аби вона пожежників викликала, вся хата палала, мов свічка.
Вогнеборцям, коли вони прибули, робити вже було нічого – вогонь з’їв усе, що було йому під силу. Сарай, правда, зостався, пожежа його не дістала. До нього колись Веніамін Кіндратович зробив таку собі прибудову, в якій спекотної пори відпочивав, ховав інструменти, граблі, лопати. Тепер там він живе. Змайстрував таку-сяку грубу.

– Оце були перші заморозки, то змерз і я, – каже дідусь, –  стіни цієї халабуди тонкі, двері теж. Добру хату мав, у ній усе було, як і в людей, та нічого нема тепер. Упевнений, що загорілася сажа у димарі і комині. Я топив грубу завжди дубовими дровами, а зять – сосновими. От смола свою роль і зіграла.
– Не кличе до себе дочка в Чернігів жити?
– Хай хоч зве, хоч ні – не поїду. Зріс я серед лісу, тут і помиратиму. Хіба що як оформлять у Стольне, у будинок престарілих, то поїду. А так нікуди ні ногою. Мене односельці провідують, без хліба я не сиджу, а що у тім Чернігові? Я міського гаму не витримаю, назавтра ж помру.

Джерело: Раїса Михайленко, «Наше слово»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.