Добрянка — селище у Ріпкинському районі, розташоване на самому кордоні з Білоруссю. Від нього до найближчого білоруського села, Піддобрянки, хвилини три ходу. Фактично це один і той же населений пункт, тільки розділений державним кордоном. Майже у кожному добрянському селі є родичі у Білорусі. Часто одне в одного у гостях бувають. Кордон місцеві переходять за спрощеною схемою. На прикордонному пункті стоїть велосипед. На ньому приїздить сюди 8-річна дівчинка з Добрянки. Валерія Бірюкова.
Вона ходить до школи у білоруське село Марковичі.
Кожного ранку Лера з мамою Оленою Бірюковою іде у Піддобрянку, звідки їх забирає шкільний автобус.
— У нас у класі дев'ять дітей. Усі, крім мене, білоруси, — говорить дівчинка. — Вчимося теж білоруською. Дружу з однокласницями.
— Я сама родом з Добрянки, — розповідає Олена В'ячеславівна. — А вчилася у Лоєвському педучилищі. І паспорт у Білорусі отримувала.
Потім на роботу влаштувалася у школу в Марковичі. Тому і дочка там вчиться.
— Чим відрізняється білоруська й українська школи?
— Там чітко слідкують за навантаженням дітей. Максимальне припадає на вівторок-середу, на п'ятницю — мінімальне. У будь-який момент з перевіркою може приїхати санстанція. Якщо вчитель дав контрольну у п'ятницю, його штрафують на п'ять мінімальних зарплат.
Усіх дітей годують. З першого по одинадцятий клас.
Оцінюють за десятибальною шкалою. А навчаються у школі одинадцять років. Хоча це цьогорічне нововведення. Раніше навчалися дванадцять.
Також відмінність у тому, що на керівних посадах у школах немає пенсіонерів, та й просто вчителями вони майже не працюють. Після виходу на пенсію йдуть зі школи,
дають дорогу молодим.
Валерія — симпатична русява дівчинка з косичкою, у чорному брючному костюмі.
— Це шкільна форма?— запитую.
— Так, — відповідає мама. — Проте не всі мусять ходити в зовсім однаковому. Головне, щоб форма була чорною і дотримувався діловий стиль.
Марина Забіян, щотижневик "Вісник Ч", №42
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.