«Мамо, нікому не кажи. Знаємо тільки ти і я». 70 тис. грн. перерахувала телефонному шахраєві 72-річна Ганна Коровко
Ганна Григорівна Коровко
— Живу сама. У квітні після шостого інсульту помер чоловік. Він 14 років проходив з палицями, був інвалідом першої групи. До хвороби працював начальником по зв'язку у Понорниці, а я на пенсію пішла з посади начальника пошти, — розповідає Ганна Григорівна. — Моя втіха і радість — діти й онуки. Син Ігор, йому 40 років, займається бізнесом, живе у Києві. Донька — директор школи.
Першого вересня о восьмій годині вечора дзвінок на мобільний: «Мамо, мамо». А мені чути погано.
— Це ти, Ігорьок? — питаю.
— Я.
— А що сталося?
— Я попав у таку ситуацію, що край треба гроші. Мене затримали.
Голос точно такий, як у сина.
— Скільки?
— А скільки в тебе є?
— Знаєш, що після похорону батька п'ять тисяч зосталося.
— Малувато.
— Піду у сусідів тисяч дві позичу, — кажу.
А він:
— І зараз вишли.
— Як же я тобі вишлю? Все зачинено. Треба їхати в Короп.
— Мамо, тільки нікому не кажи. Про це маємо знати тільки ти і я.
— Що, і сестрі не казать?
— Нікому.
Один син, як його не врятувать? Він так жалісливо казав:
— Мамко, хто ж мене спасе, як не ти?
— Чим же в Короп добратися?
— Наймай чужу машину, щоб ніхто не знав.
Я до сусіда:
— Вітю, край треба у Короп.
— Я пива випив, не буду їхать.
Попросила його тестя Івана. А той і питає: «А чого зять не відвезе?». Я промовчала. Іван більше розпитувати не став. Я позичила ще у сусіда дві тисячі гривень. Приїхали у Короп. Темінь, хоч око виколи. Доки їхали, він усе мені надзвонював.
— Я ж не вмію грошей переказувати.
Він і каже:
— Запитай у перехожих, може, в кого є картка. З картки на картку перекинути.
— А яку суму?
— Тисяч п'ять-сім.
Де ж тих людей взяти? Тільки алкоголіки по Коропу вищать, куди не кинься. Пішла до готелю «Космос», там трохи видніше. Аж хлопець з дівчиною йдуть. Я до них: «Можете «перекинуть» хоч дві тисячі?» — спитала. Хлопець на мене недовірливо подивився: «А гроші у вас є?». Показала гроші. Ще й 72 гривні за послуги терміналу віддала. Той, що дзвонив, надиктував номер картки, на яку пересилати гроші. Додому приїхали о 23 годині. Він знову дзвонить:
— Мамо, ти вже дома?
— Дома.
Ніч я проплакала. А тут знову надзвонює:
— Мамо, треба тисяч п'ятнадцять.
Ніхто з чужих мені і копійки не дасть. П'ять є. Пішла до рідного брата. Знаю, газ зібрався проводити, довго гроші збирав.
О пів на восьму ранку вже була в Коропі під банком. Стоїмо, чекаємо. Мужчина солідний іде. Питаємо його про термінал. Є два, але зараз несправні, ідіть краще в магазин «Техніка», там є, порадив. Ми туди. Там дівчина-продавець нам допомогла. Перерахувала на номер його карти 13 тисяч гривень. Я ж телефон біля вуха тримала і всі цифри, що він диктував, називала. Тоді він питає:
— Чек получила?
— Так.
— Зразу ж порви на дрібні шматочки і викинь у мусорку.
Я так і зробила. Через трохи знову дзвінок: «Спасибі, я отримав». Не встигли відійти від терміналу, знову дзвінок:
— Мамо, вишли ще дві тисячі на витрати.
— Ганно Григорівно, а вас не здивувало, що син дзвонив не зі свого номеру?
— Так голос же його. Та і була я наче під гіпнозом. Не роздумуючи, виконувала всі його команди. Вернулася додому. А він знову дзвонить.
— Мені треба ще 15 тисяч. Мене тримають і не можна говорить. Ой, мамо!!!
— Де ж таких грошей взять? Усі, що були, вже віддала.
Я до рідної сестри Маші. їй уже 80 років і чоловік старий. Дітей не мають. Знаю, що на поховання собі заощаджують.
Вона дала 15 тисяч. І знову іду у Короп. А він через кожні півгодини наярює. Жінка-продавець на нас так подивилася: «Звідки ж стільки грошей?».
Перерахувала я і ці 15 тисяч. Через дві секунди дзвонить: «Спасибі, я отримав. Чек порви».
Тільки поріг в хату переступила, дзвінок:
— Мам, доїхали?
— Доїхали.
— Як ти там?
— А як я можу бути? Тиск скаче, ще і діабет у мене, ніч не спала, уся на нервах.
— Знаєш, мені ще треба 21 тисяча.
— Синок, де їх взяти?
— Мамо, якщо ти мене не виручиш... Я через три дні приїду і віддам.
На суботу у племінниці весілля. Ігор мав возити свадьбу.
— Буду шукати, — сказала я.
А хто ж дасть грошей? У дочки з доходів тільки зарплата та і дитя цьогоріч у Київ поступило. Зять без роботи. Позичили 21 тисячу у знайомих. Знов на Короп.
Приїхали додому, знову мене терзає: «Мамо, зі мною сидить друг, попав у ситуацію. Йому треба 50 тисяч. Він поверне».
— Ігорю, ти що, хочеш мене добить? — питаю. — У своїх я скрізь позабирала.
Доки ти мене будеш мучить. Це ж не руб, а 50 тисяч. А він:
— Мо', хоч 15 тисяч. Пішла знову до сестри, потім до племінниці, яка заміж іде. Вони не питали, навіщо. Відправляємо гроші. Він уже продиктував номер іншої картки. І питає:
— Чому так повільно?
— Купюри дрібні, — відповідаю.
Перерахували ми і ці гроші. Чек порвали і у смітник. А він невдовзі знову дзвонить:
— Іще хоч 30 тисяч треба шукати.
— Я змучена, сил немає. Хоч умри, ніде не буду позичать і шукати, — кажу. — Своїх я повитрушувала. Чужі ніхто і копієчки не дасть.
Аж тут той, хто позичив 21 тисячу, дзвонить Ігорю:
— Що там сталося?
— Нічого. Я дома... Тоді син давай мені дзвонить:
— Мамо, а кому ти гроші вислала?
— Тобі, — плачу.
— Чого ж ти не подзвонила?
— Так а я з ким розмовляла?!
Так я зрозуміла, що мене ошукали. Поїхали у райвідділ міліції. Начальник такий строгий: «Ви читали в газетах про телефонних шахраїв?». «Читала, — кажу. — Та хіба я подумати могла...»
Прийшла слідчий. Я все їй розказала. Вона попросила, щоб їм засікти того афериста, аби я потягла час. А він же надзвонює. Так хотілося крикнути йому: «Аферисте, доки ти мене будеш доїть?». Та стерпіла. Це була середа. Він питає: «Скільки вже назбирала?». Кажу: «Дев'ять тисяч». «Так перешли хоч ці». Я кажу: «Транспорту немає. Іван, той, що возив, картоплю копає. Обдзвонила всю Понорницю, ніхто не погоджується».
У міліції сказали, що вже з'ясували, звідки були дзвінки.
— Григорівно, як же з боргами будете розраховуватися?
— Свої ж, мо', простять, не будуть зараз требувати. Є автомобіль, після чоловіка залишився. Пенсії тисяча, син продукти з Києва привозить. А мо', й хату доведеться продавати. З газом же. Може, за неї 70 тисяч візьму.
Сподіваємося, історія Ганни Коровко врятує від шахраїв не одну людину, яка прочитає газету. Для цього і друкуємо. Хто може допомогти жінці — відгукніться.
Кажуть, що міліція вирахувала — дзвінок був із зони АТО. Нині правоохоронці йдуть по сліду.
Міліція вкотре попереджає і радить:
1. Перш за все не впадати в паніку і не поспішати виконувати умови аферистів.
2. У таких випадках ніколи не називайте своїх близьких на ім'я. Попросіть людину, яка представилася працівником міліції, назвати прізвище, ім'я, по-батькові і дату народження затриманого родича. Практично в 100 відсотках випадків такою інформацією злочинці не володіють.
3. Уточніть, в якому саме відділі міліції (у якій халепі) знаходиться ваш син або родич, після чого передзвоніть до чергової частини і перевірте інформацію.
4. Спробуйте якнайшвидше передзвонити тому, хто «потребує негайної допомоги», або людям, які можуть в даний момент бути поруч і підтвердити або спростувати інформацію.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №37 (1479)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.