"...кля", одне слово

Отепер нарешті дійшло, що міг насамперед проклинати «хуткий Гейнц», як прозивали німецького ідеолога танкової війни. Аби порвати на клапті найпотужнішу в Західній Європі французьку армію, Гудеріану з його панцерниками стало буквально пари тижнів. А от коли він вдерся, маючи на увазі, передусім, Москву, до нашого Полісся...

На неслабкенькій іномарці мого товариша вибралися по гриби. Доки рухалися міжнародною — не за кондиціями, але за статусом — трасою в бік Сеньківки, все було весело. А коли звернули на забуті Богом, людьми і чиновниками території — все й почалося.

Перше, що згадалося, — книжкові розкладки, завалені купою маячні під загальною назвою «фентезі». Де постійно описують — точніше, один у одного переписують — наслідки всіляких катаклізмів. Спливли також у мізках деякі фільми про висмоктані з пальця катастрофи — з марсіянськими краєвидами, астероїдами і т. д. В тому числі — з героїчним Брюсом Уіллісом.

Хотів би я побачити цього «горішка» не біля пультів космічного апарата, а за кермом банального автомобіля, котрий рухався дорогою... Ні, вибачте, дорогою це не назвати. Якщо глибоко вдуматися — довго й цілеспрямовано створюваною смугою перешкод, де найбезневиннішими були півметрові вирви незрозумілого походження. Та ще й ретельно замасковані калюжами після недавніх злив.

А обіч зводилися античними колонами монументальні, корабельні майже сосни.

Одне слово, кілька кілометрів убік від більш-менш пристойної автостради ми долали довше, ніж приблизно сімдесят раніше. Причому темп пересування все зменшувався. Незважаючи на те, що проминули й пару населених пунктів, котрим періодично (як не дивно, ці часові відтинки чомусь збігаються з термінами виборів до рад різних рівнів) обіцяють молочні ріки з кисільними берегами деякі меткі, хлопці з метушливими очима,

Та все цікаве рано чи пізно закінчується. І починається ще цікавіше. Коли на лісових галявинах зграбно постають, із капелюхами ніби у мушкетерів, ошатні маслюки. Пишаються підберезники, підосичники. І зовсім осібно, усвідомлюючи свою міць та зверхність над цією спільнотою, вивершуються
справжні фиби. Білі.

Як не дивно, в нашому затурканому житті казки все ж трапляються. Згадалася навіть «Лісова пісня» Лариси Косач, більше відомої як Леся Українка.

І не встигла ця згадка навести на глибші й серйозніші роздуми, як почулося ревище двигунів, а свіже повітря затопило чадом.

— Вирубка, — промовив напівжаргонне, але гаразд поширене на цих теренах, наш місцевий провідник. І сплюнув.

Що ж, усе відбувалося у знайомому жанрі, набагато сумнішому, ніж моторошні «фентезі». В нашій державі вкотре зводили дерева, які зростають щонайменше протягом двох людських поколінь. Щоб їх розбатувати й випхати до набагато розумніших зарубіжних сусідів. А натомість отримати, крім відомих «відкотів», пресовану тирсу, просочену отруйними наповнювачами. Під назвою «меблі».

Поверталися ми, попри наповнені кошики та з’їдені смачнющі домашні закуски, не надто веселі. Особливо діставалося товаришу, командорові і штурману автопробігу бездоріжжям. Ще й тому, що належних табличок із назвами сіл переважно не виявлялося. Або вони виникали не на в’їзді, а на виїзді. Напівзамасковані буйною рослинністю, що нікого в цих краях, схоже, не цікавить.

А мене заінтригував один-єдиний фрагмент напису, котрий вдалося роздивитися — «...кля». Може, Невкля. А може, Жукля.

Отоді і з’явилася історико-літера-турна, ймовірно, теж у фантастичному жанрі, версія про Гудеріана. Який цілком міг висловити оце саме «...кля» — звісно, в німецькій інтерпретації. Бо дурні-командири на кшталт Жукова його в поході на Москву зупинити не могли.

А от дороги...

 Ростислав Мусієнко, "Чернігівщина" № 42 (442) від 17 жовтня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.