Стріляв у сусідку, доки не скінчилися кулі

Дві кулі по 2,5 см довжиною та півтора шириною засіли в горлі 64-річної Віри Євнух з Бахмача. Третя пройшла навиліт, пробивши дірку в підборіддя. Так виразив особисту неприязність до сусідки 70-річний сусід Василь Корпал.

1. «Вона і не тікала»
— Близько восьмої години ми снідали, — розказує чоловік постраждалої Андрій Євтух. — Я сидів у літній кухні (поряд з будинком).

Віра збиралася робити форшмак (страва з оселедцем. — Прим, авт.). мила цибулю під рукомийником біля хати. Аж каже: «Андрію, до тебе прийшли». Чую голос Василя: «А я не до тебе...» І бачу через двері кухні, як підійшов ззаду до моєї жінки і наставив їй до скроні пістолет. І вистрелив. Жінка стояла на місці з цибулею в руках і не тікала. Він вистрелив ще і ще. Все сталося так швидко. Я вискочив з кухні. «Що ти робиш?» — питаю. А він розвернувся і мовчки побіг з подвір'я. Жінка ще стоїть на місці, як і стояла. Крикнула: «Викликай міліцію». Я пішов, викликав міліцію і «швидку». Як повернувся, Віра вже сиділа на землі. Спочатку я думав, що то іграшковий пістолет, аж бачу — дружина вся у крові і кров ще тече. Пізніше у траві я знайшов і третю кулю. Здав у міліцію. Я думав, Василь злякався, що я вийшов, тому і побіг. Виявилося, у нього просто кулі скінчилися.

— А що ж сталося? Ваша дружина йому щось зранку сказала чи образила?
—  Ми зранку взагалі з двору не виходили. Василя не бачили. Тиждень-два тому в нас був конфлікт через траншею під газ. Але ж то давнувато...Відтоді не згадували. А в міліції сусід сказав, що причиною є «особиста неприязнь».

Що сусіди з п'ятого та шостого двору конфліктують між собою, люди знають давно.
— Вони все щось ділять, — каже сусідка з будинку, що поруч. — То землю, то щось іще. Тільки й чую щодня  Вірин  гучний  голос,  і сусід     щось     відповідає. Може, Віра й занадто галаслива. Але сказати можна що завгодно — це одне. А іти зі зброєю розбиратися — це зовсім інше.

2. «Хто ж знав, що за люди...»
Віру Василівну я знайшла в обласній лікарні. Жінка лежала в палаті неврології, на неї жаль було дивитися. Час від часу підходив хтось із медперсоналу, закапував очі (одне зовсім не відкривається), перевіряв пов'язки, підносив їсти. Розказувала про те, що сталося, довго. Видно, наболіло.

— Я сама з села Митченки. Змалку привчена до роботи. Батько помер рано. Все життя допомагала матері, тримали хазяйство. Я вивчилась у Києві на кондитера, направили працювати в Бахмач. Згодом сюди ж перевівся і мій чоловік, він військовослужбовець. Я до того жила на квартирі у хазяйки та хазяїна, дітей у них не було. А в 1964 році, коли в старичків стали відбирати землю, вони й кажуть: «Віро, стройтесь у нас на городі». І ми почали строїтись. На їх землі тоді зробили вулицю, почали строїтись ще одні. Хто ж знав, що за люди...

Чоловік Андрій у мене не п'яниця, трудолюбивий. Я теж працювала, на вихідні їздили в село, картоплю продавали, складали копійку до копійки. Купили машину. Одночасно з нами навпроти построївся сусід Василь Корпал. По першому провулку Достоєвського у нас шостий номер двору, у нього — п'ятий.

Василь робив в автопарку на «Колхіді». А там, де стоять наші хати, низина, грязі завжди по коліно. Кажуть, очерет колись ріс. Він же повесні на «Колхіді» як проїде додому, баюри по коліна. Ми, як треба кудись виїхати, пхаєм-пхаєм свою стареньку «Ладу». А на просьби наші він ніякої уваги. Ну, що його робить? Ми з чоловіком знайшли якогось шлаку, каміння, буту. Якраз «Хіммаш» строївся, просили, гроші платили. І вимостили вздовж свого двору тротуарчик. Десь метрів зо два довжиною.

Уже горем-бідою витягували ту машину. Тоді ми всі на роботі були, молоді ще. Зараз пенсіонери, а Василь пішов на пенсію раніше, він з 38-го року. В нас усього 6 соток землі. Біля двору сіткою загородили, щоб бігали качки чи курочки. Василь возмущається: «Хай не ходять по вулиці».

Коли в чоловіка стався інфаркт, купила кізочку, бо лікарі сказали дієти дотримуватись. А гній, поки машиною вивезли, трохи тримали на вулиці. Василь сказав: «Щоб не було!» Добре. Стали забирати через город. Сусідський двір пустує, ми через них машиною під'їжджали. А сусідка каже: «Віро Василівно, ви обробляйте, а я тільки малину збирати буду». Я й обробляла, а Василю ж це, як ніж у серце. Каже: «Тобі все мало, ти ніяк не наїсися». Були й інші конфлікти. Лопату на мене наставляв.

Взагалі стараюсь його не чіпати. Бо страшний чоловік. Як жив у тещі, ганяв і тещу, і тестя городами. Жінці Валентині ножа до горла приставляв. Жила у матері місяців три. Оце тільки недавно повернулася. Сини з Росії приїхали. Старший — високо посадовець з Тинди. Привіз із собою пістолет. Сам поїхав у Трускавець, а пістолет тут оставив. Кажуть, у сейфі, не знаю. Міліція говорить, є сейф. А в діда, каже, був другий ключ. Чого він це зробив, не знаю.

3. По різні боки провулку Достоєвського
—   А оце копали в нас траншею під газ, — продовжує Віра Євтух. — Якраз посередині дороги. А договір був, щоб закидали самі, кожен біля свого двору. Всі позакидали,  ми  зі  свого боку засипали. Але землі не хватало, бо з іншого боку ніхто не закидає. А нам машиною виїхати не можна. Василь свою у дочки ставить,  що  поряд живе.  Я пішла до вуличкома Наташі Шевченко. Кажу: «Ти постій поряд, я сама закидаю». Пішли. Коли йде Валя, його жінка. Сказала, видно, йому. Той як вилетить, вихватив у мене лопату, кричить: «Хто тебе просив?» Казав потім людям, що якби не було свідків, і голову б одрубав. Я й не сумніваюсь.

Потім раз увечері чую, вийшли: він, жінка, їхня кума. Землю з моєї сторони закидають у траншею. Я ж трохи землі залишила, щоб ямки не було. Кажу: «Василь, закидай із свого боку. А як не хватить, я докидаю свою». Ні, всю мою покидали, залили водою, щоб утрамбувалось. Пізніше каже, щоб я закидала землю навпроти його гаража. Добре, кажу. А землі вже нема, бо я її трохи нерівномірно накидала. А далі по дорозі трактором наворотило бугрів. Кажуть мені: «Перевезіть звідти». Я десь 18 відер перевезла звідти тачкою і закидала там, де він говорив. А вони стояли втрьох, лаяли, насміхалися. Василь казав: «Дивись, яка жадна! Ти вже й чужу землю береш!»

Закидала, наче й рівно получилось. Але ж воно осідає потроху. Питаю: «Василю, що ти ще будеш требувать од мене? Чи вже успокоївся?» Мовчить.

Проходить неділі дві. Може, які нерівності на дорозі появились. 15 липня заходить Корпал уранці в наш двір, я біля умивальника була. І бахкає з пістолета мені у висок. Пістолет здоровий, не металічний, наче пластиковий. І куля велика, летить мені в обличчя. Три рази.

— Як зараз почуваєтесь?
—Дуже погано. Потерпло все. Не чую, де губи, де око, піднебіння. У носі наче кирпичів хто понапихав. Усе дерев'яне. Зуби до зубів торкнути не можу, шматок хліба відкусить, усе наче зносить у роті. Ніс не дише, бачу одним оком, як через марлю.
Оце, думаю, якщо повернусь, і що ж його ждать далі? Що далі Корпал робить буде? Зразу голову одірве?

4.«Він в ізоляторі»
Василя Корпала вдома не застала. Дуже хотілося дізнатися, чого він зробив таке.

— Багато сказать не можу, поки ведеться слідство, — зазначив Ігор АНТОНЕЧКО, заступник начальника Бахмацького РВУ МВС, начальник слідчого відділення. — Стріляв травматичними кулями. Порушено кримінальну справу за статею 115,15 УК України, замах на вбивство. Зараз Василь перебуває в ізоляторі тимчасового утримання. До суду.

Дружину, Валентину Корпал, знайшла у дочки Наталії. Нічого розповідати не захотіли. Ні за, ні проти. Поряд з двором були дві машини, люди.
— Діду 70 років. Що тут говорить? Що сталося, те і сталося. І взагалі, розкручуйте краще зірок, — порадив лисуватий чоловік солідного вигляду. За описами сусідів, це і був син з далекої холодної Тинди.

5. Житиме з двома кулями в голові
— Пацієнтка поступила 15 липня о 16 годині, — згадує завідувач нейрохірургічного відділення обласної лікарні Геннадій Дубина.

— За направленням Бахмацької районної лікарні. Стан тяжкий: відкрите вогнепальне поранення голови. При тямі її оглянули лор, окуліст. Провели комп'ютерну томографію. Мозок постраждав, але не дуже сильно. І, враховуючи локалізацію куль, які, на щастя, не пошкодили життєво важливі органи, хвору вирішено було не оперувати, а лікувати медикаментозно.

—  Тобто жінка продовжуватиме жити з двома кулями в голові?
Переді мною знімки черепа Віри Василівни. У фас і в профіль.  На них просвічуються два доволі великих предмети, схожі на дві гирки. Важко повірити, що, маючи це в голові, людина може говорити, думати...

— Це можливо. Адже багато людей носить у собі осколки куль з війни, — пояснює Геннадій Іванович.

— Кулі засіли так, що операційний ризик набагато перевищував результати, які б ми  могли  отримати,  якби операцію провели. Куля застрягла в кістці, тому хвора залишилася жива. Але якби якась йота в бік...

Друга куля зайшла в ділянці щоки зліва від носа і застрягла перед першим шийним хребцем. Ще трохи, і шию б відірвало. Третя пройшла навиліт через підборіддя.
— Дивні кулі. Ви такі зустрічали? Чому така форма?
—Самі кулі циліндричні, але на травматику щось не схожі.

— Пацієнтка буде бачити?
—  Пошкоджено зоровий нерв. Коли все загоїться, буде видно, наскільки серйозні ці та інші ушкодження. Процес одужання тривалий. Організм поступово   очищається   від мертвих тканин. Щоб йому допомогти, ведеться медикаментозне лікування. Головне, не допускати нагноєнь. Тканини оновлюються зсередини, але лише у молодих людей цей процес швидкий.

Рентгенівській знімок Віри Євтух

Олена Гобанова (щотижневик „Вісник Ч” №32)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.