Вони поїдуть — і не лише на візках

 

- Ви ж тільки не подумайте, що бажання їздити на машині — мій каприз, — говорить Надія Вікторівна. — Це — життєва необхідність для прикутих до візків. Адже в чотирьох стінах дому ми проводимо роки: взимку через холод і сніг, а влітку — через спеку.Та й куди помандруєш, якщо у місті немає жодного соціального таксі, в яке міг би заїхати візочник? Про звичайне таксі і мріяти годі, дорого. Особливо шкода молодь з обмеженими можливостями. Добре, що нині доступний Інтернет — сама ним користуюся, — однак він не замінить реального життя, зокрема, спілкування з природою, друзями й родичами та доступ до лікувальних і оздоровчих закладів. Адже держава хоч і повільно й не в повному обсязі, але забезпечує нас транспортними засобами на пільгових умовах. А де навчитися керувати автомобілем із ручним управлінням? їхати у Київ чи Львів і жити там два-три місяці? Це нереально.

 

Куди тільки не зверталася активна жінка з проханням організувати якщо не спеціальні курси, то бодай спеціальний транспорт для людей з інвалідністю, соціальне таксі  і до депутатів міськради, і в управління транспорту, і до заступника міського голови — марно. Спочатку, каже, ніби висловлюють розуміння, а згодом спілкуються з роздратуванням або зовсім його уникають і стають недоступними. Хоча сім років тому на вищому державному рівні й було прийнято низку документів (їх ніхто не відміняв), спрямованих на полегшення життя так званих маломо-більних груп населення, до яких входять і візочники, проте у нас вони досі «не прижилися».

 

- Коли одного разу Владислав Атрошенко прийшов спілкуватися зі своїми виборцями на Шерстянку — я відчула, що він розумний і відповідальний, — пригадує Надія Вікторівна. — Не встигла роз’яснити проблему, а він уже все зрозумів. І ось через кілька місяців мрія почала втілюватися в життя. Я безмежно рада, що такі як я нарешті зможуть навчитися керувати машиною та ще й безплатно.

 

Схвально до ініціативи народного депутата поставилися всі, з ким довелося спілкуватися на цю тему. Зокрема, Юлія Данич із Ріпок та Сергій Шурута з Радянської Слободи. Вони кажуть, що їхні колеги, яким лікарі дають дозвіл на керування автомобілем із ручним управлінням, неодмінно - скористаються нагодою отримати права. І вже обговорюють поміж собою організаційні питання: як із сільської місцевості доїжджати до Чернігова щотижня .протягом двох місяців, де ночувати й харчуватися. Але це вже не проблеми, вважають вони: «Як тільки збереться групам, все разом і вирішимо. Ми солідарні та витривалі. Головне, знайшлася людина, яка підставила сильне плече».

 

- Якщо у всіх наших людей багато проблем, то у людей з обмеженими фізичними можливостями їх дуже багато, - говорить народний депутат України Владислав Атрошенко. — І сказати, що держава в особі місцевої влади їх успішно вирішує це буде неправдою. Часто виглядає так, що розв’язання навіть нескладних завдань чиновникам не під силу, або ж вони відверто ухиляються від своїх обов’язків. Але людям з інвалідністю треба жити, до того ж, їх оточують родичі й близькі, яким також нелегко. На мою думку, необхідно вишукувати можливості для підтримки й допомоги тим, хто в гірших умовах. Тому буду радий, якщо організовані моїм благодійним фондом «Поліський оберіг» автокурси стануть у нагоді землякам. Мрію, щоб керувати автомобілем із ручним управлінням навчилися всі інваліди І групи, які про це мріють. Від цього їхній світ значно розшириться і засяє новими барвами. 

 

Хоча далеко не всі, хто мріє про водійські права, мають власне авто та ще й спеціально переобладнане, проте це їх не засмучує. Кажуть, починати треба з малого,' а там, дивишся, справа і зрушила з місця. «Сини обіцяли переобладнати для мене авто, як тільки навчуся їздити, — ділиться планами Надія Любченко. — А що? Я ж колись, як була здорова, на мотоциклі ганяла тільки так. А знаєте, як хочеться влітку на дачу?»