Збив людину? Треба не тільки судити, а й позбавляти прав надовго

Бо інакше може статися так, як із 49-річним чернігівцем Борисом Кириленком. Після першого ДТП (збив 19-річного хлопця) добрий прокурор попросив для нього незначне покарання, а гуманний суд 26 вересня виніс поблажливий вирок. Минуло лише 20 днів, і Кириленко збив на смерть 23-річну дівчину.

82 дні на лікарняному

Перша жертва Кириленка — 20-річний чернігівець Дмитро Новак згадує:
— На той час я працював охоронцем у магазині. 11 червня минулого року я повертався від знайомої з Киселівки, що під Черніговом. їхав гірським велосипедом «Ардіс» по правому узбіччю в напрямку Чернігова. Був пізній вечір, та надворі ще не зовсім стемніло. Машини минали мене, і раптом удар в заднє колесо. А далі — пітьма. Отямився в лікарняній палаті неврологічного відділення. Перше, що побачив, — маму, вона плакала. З'ясувалося, що я пролежав три дні в реанімації. Тіло страшенно боліло, живіт був увесь зчесаний і змазаний зеленкою. На спині, ногах, підборідді — рани, від них на все життя залишилися шрами. Руки були як неживі, не міг ні ложку, ні ручку взяти. Мені сказали, що збив мене автомобіль «ВАЗ-210934», за кермом був Борис Петрович Кириленко. Судмедекспертиза показала, що у мене закрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку середнього ступеня тяжкості, субарохноїдальний крововилив, правобічна пірамідна недостатність, церебростенічний синдром, пошкодження зв'язок колінного суглоба. 82 дні я провів на лікарняному, знову вчився ходити. Кириленко зі співмешканкою принесли на лікування 200 гривень. Потім обіцяли м'атері ще 500, якщо вона напише зустрічну заяву і їм повернуть машину зі штраф-майданчика. Вона відмовилася писати. Тоді кинули їй на стіл ще 300 гривень.

За час розслідування змінилося троє слідчих. Кириленко міняв покази. Минув рік. Нарешті справа дійшла до суду. Я говорив про моральне і матеріальне відшкодовування. Відбулося одне засідання, друге. Потім суддя оголосила перерву. Ми вийшли на вулицю. Мій адвокат сказала: «Ти у мене не один» і пішла у справах. Я стояв, курив, і тут до мене підходять прокурор (по закону він підтримує держобвинувачення і, за логікою, має бути на боці потерпілого. — Двт.) і адвокат Кириленка. Прокурор і каже: «Мальчик, что ты хочешь добиться? Этот адвокат разобьет твое дело в пух и прах». У мене забракло слів. Та на суді я однак наполягав на відшкодуванні моральної і матеріальної шкоди, яку оцінив у 25 тисяч гривень.

Бо втратив не тільки речі, а й здоров'я. На зміну погоди після аварії все тіло викручує. Іноді бувають напади нестерпного головного болю. Здається, ніби всередині черепа бігають таргани, клепають чимось важким по мізках. Права рука і нога функціонують погано. На руці пальці погано ворушаться. На ногу я припадаю. А іноді її так судомить, що ні дихнути, ні повернути не можу. Живу на знеболювальних. Погіршився сон. Проїхати на велосипеді не можу, страх. Це ж я ще молодий, а що далі буде? 26 вересня суддя оголосив вирок: «Кириленко, керуючи автомобілем, проявив неуважність, неправильно оцінив дорожню обстановку, своєчасно не вжив заходів для зниження швидкості та безпечного маневру об'їзду, в результаті чого здійснив наїзд на велосипедиста. Кириленка визнати винним за ч. 1 ст. 286 КК України (Порушення Правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості) і призначити покарання у вигляді штрафу 3400 гривень без позбавлення права керування. Стягнути на користь Чернігівського міського бюджету 3828 гривень у рахунок витрат за лікування у Чернігівській міськлікарні №2 та 7210 гривень матеріальної та 3000 моральної шкоди». Тобто вимогу відшкодування завданої мені шкоди суд задовольнив частково. Оскаржувати не став.

Кириленко визнав вину і вирок теж не оскаржив. Відбувся, як кажуть, легким переляком.
Проте якби у нього за рішенням суду забрали права хоч на якийсь строк (санкція статті 286 ч. 1 передбачає позбавлення права керувати транспортним засобом на строк до трьох років.—Авт.). то не було 616 жовтня смерті другої жертви — 23-річної Альони Сліпченко.

На лобовому склі залишилося волосся жертви

Альона закінчила Глухівськй національний педуніверситет, повернулася в рідну Понорницю Коропського району. Влаштувалася фахівцем з екоосвіти у Мезинський національний природний парк, адмінбудівля якого розташована у селі Свердловка Коропського району. Майже два роки їздила туди на роботу. Вставала о шостій ранку, щоб встигнути на автобус.
— Того дня Альона теж прокинулася о шостій ранку, ввімкнула у своїй кімнаті музику, хоча зазвичай включала телевізор. Випила кави і пішла. Ми навіть не поговорили, — зі сльозами згадує 43-річна Світлана Сліпченко, мати дівчини. — До центральної вулиці далеченько. Альона рушила сама, а зазвичай ходила з подругою Аллою Наливайко. Та того дня Алла затрималася, діставала коню сіно. Це і зберегло їй життя. Альона йшла по лівому узбіччю назустріч транспорту. Дійшла до середини шляху, якраз навпроти кладовища. А далі... — жінка закриває лице руками і плаче.
— Надворі світало. Якраз прання вийшла вішати. І тут чую — бух, удар об паркан, він аж захитався, — згадує 50-річна Галина Яковенко. — Я бігом на вулицю, бачу, біленька машина, схожа на «Газел ьку» (ззаду дверці), полетіла, вже метрів за 100-150 від мене була. Дивлюся, аж під моїм парканом людина лежить. Зопалу побігла в хату набирати з мобілки «швидку», а воно ніяк. Вискочила на вулицю, кричу до сусідки: «Наташо, пробу!». Мене всю трясе, долонями по ногах себе ляскаю. Вискочила сусідка, підійшли ближче, а ж то Свєтина девочка, туфлі розкидані навпроти воріт, сумочка над трасою. Сусіди викликали «швидку». Ми підійшли ближче. Дитина лежала біля стовпа, раз хрипнула і затихла. Там, де голова, виднілася кров. (Те місце, коли забрали тіло, я закидала землею, бо жутко дивитися). Лучче б він сам у той забор шарахнувся, щоб мозги повилітали, чим дитя з світу зжив, — додає Галина Миколаївна. — Вже як міліція приїхала, рисовали схему, казали, що він був справа, чомусь на ліву сторону дороги переїхав, і ніяких слідів гальмування.

— Кириленко родом з Крисок. У нас по селах їздив сир скуповував. Коли сам, коли за кермом його «Фольксвагена» були інші. На Покрову у сусідньому Іванкові храм, потім похрами. Люди кажуть, він три дні пив-гуляв, — долучається до розмови батько загиблої 46-річний Сергій Сліпченко. — Двоє хлопців з пожарки яму для Альони копали, так розказували, що напередодні трагедії дрова заготовляли, і він з ними був.
Випивав. Потім водій пожарки (він не п'є) відвозив його до родичів.
— 16-го вранці, без 15 сім, виклик на вулицю Гагаріна. Дивлюся, Альонка лежить, голова набік, кров з вух, носа. Я на «швидкій» 30 років проробила, зразу зрозуміла — перелом основи черепа, а це миттєва смерть,— говорить 48-річна Світлана Никипорець, фельдшер швидкої допомоги Понорницької райлікарні. — Та все ж надіялася. Був минулої зими випадок, хлопця під Крисками збила машина, частину черепа знесло, і він зостався живий. Я дістала фонендоскоп. Раз немає пульсу, мо', серце почую. Та серце мовчало. В машині теж прислухалися, а раптом...

Біля моргу лікарні Кириленко підійшов, глянув:
— Вона мертва? Ну, мені тюрма. Де міліцію ждать?
— Ніякої міліції він не ждав, — каже батько загиблої Сергій Олексійович. — Як збив, не зупинився, полетів на пожарку до друга. Люди кажуть, там з горла ще горілки нахильнув. Сказав, я людину збив. «Фольксваген» загнав у двір пожарки. А потім друг повіз його дізнаватися, що і як. Як побачив, що мертва, вернувся за своєю машиною і кинувся тікати з села. Даішники впіймали його аж у Со-сниці, п'яного. Хоча, якби хотів сам здатися, то до Коропа 32 кілометри, а до Сосниці — 44. У машині була розбита ліва фара, виднілося волосся доньки на лобовому склі.
Зателефонувала Віктору Кривопуску, водію пожежної охорони селища. Понорниця.
— Вікторе Васильовичу, кажуть, Кириленко напередодні ДТП пив у вас на роботі, і ви його до родичів відвозили?
— Не було такого. Ніхто у нас не п'є. У нас того вечора дільничний ночував, шукали якийсь украдений мотоцикл, то може підтвердити.
— Чому Кириленко, як збив дівчину, втік саме до вас у пожарку?
— А хто його знає. Я сам злякався, коли побачив, що фара розбита, лобове скло потрощене, а на ньому жмут людського волосся.
— Чому ви його не затримали? Не вмовили чекати міліцію? Він же міг ще когось збити.
— Я казав, що треба чекати міліцію. Та ми ж його в'язати не будемо.
— Кажуть, що Кириленко був кодований, і не раз, а це на храм «розв'язався»?
— Може бути. Мо', тричі, а мо', і більше.


Батьки Альони в траурі

Машину підозрюваного Кириленка поставили на штрафмайданчик Коропської міліції, а самого відправили у Новгород-Сіверський у СІЗО. Проти нього порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 286 КК (Порушення Правил безпеки дорожнього руху, якщо вони спричинили смерть потерпілого). Карається воно позбавленням волі на строк від 3 до 8 років. Сім'я Сліпченків тяжко переживає смерть доньки. Фельдшер чи не щодня у них вдома. Мати живе на заспокійливих, не може спати. Батько, який не пив і не курив, — тепер вже і не їсть. Серце прихопило. Хліб у горло не лізе. Альону поховали у весільній сукні. Не дожила вона до власного весілля. Хоча вже два роки зустрічалася з хорошим хлопцем.
— Три рушники вишила, один з них — весільний. Куди їх тепер діти? — журиться мати.
Дівчина передчувала щось страшне, розповіла згорьована Світлана Сліпченко.
— У ніч перед загибеллю їй щось наснилося. Це я зрозуміла, коли зайшла в кімнату доньки вже після того, як дізналася про її загибель. На застеленому ліжку лежав закритий сонник. За кілька днів до цього погане наснилося. Що саме, не розповіла, тільки й сказала — щось страшне станеться. А до того за тиждень було: я пораюся у дворі ввечері, Альона з хати вискакує: «Мамо, ви мене звали?» Я кажу: «Ні. Біжи в хату, не мерзни». І так було кілька разів. «Мене хтось зове», — казала донька. Та я не надала цьому значення. Тепер лишень розумію, то були знаки. Альоні треба було їхати скоро на конференцію по роботі. Був вибір — у Дніпропетровськ чи у Полтаву. І там, і там у нас родичі є. Вона вибрала Полтаву. Та не судилося поїхати. Там живе мій двоюрідний брат. Його сина, якому було лише 19 років, збила на смерть машина. Три роки тому. Водія міліція й досі не знайшла.
І зараз Альона з нами, — каже Світлана Василівна. — Пораюся, світло горить на ґанку, я бачу її тінь, яка заходить у хату. Відчуваю, вона іноді стоїть поруч. Сідаємо обідати, я ставлю їй табуретку, кладу ложку. Донька була така життєрадісна, мала стільки планів. Альоною ми пишалися, вона була нашою гордістю і надією. Збиралася ще підробляти вчителем. А без неї мені світ не милий. Якби не люди, які підтримали нашу сім'ю перед похороном, не знаю, як би пережили таке горе. Свою Альонку ніколи не забудемо, і всіх, хто знав її, просимо: пом'яніть її невинно убієнну душу.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №45 (1383)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.