«У нас зроду ще не було стільки цукру і зерна!»

Нехай мене вибачають жителі міста, але в селі люди набагато щиріші і доброзичливіші. Переконалася в цьому, побувавши у селищі Лосинівка та селі Перемога Ніжинського району. Ніхто із селян не відвернув голову і не пішов геть: усі, з ким спілкувалася, навпаки, хотіли розповісти якомога більше. Я перейнялася щирим настроєм людей і не змогла навіть ні зупинити розмову, ні перервати, хоча дуже поспішала додому.

Найголовніша людина в Лосинівці – селищний голова Анатолій Стрілець. Він має неабиякий авторитет серед місцевої громади. Та й під час нашої розмови мені одразу стало зрозуміло – йому не байдуже, як живеться людям, що їх турбує і болить.

– Вже шість років поспіль лосинівці звертаються до Івана Куровського із будь-якими питаннями, – каже Анатолій Стрілець. – Насамперед народний депутат допоміг людям отримати державні акти на землю. Про це громада селища мріяла довгі роки, і ось вже два місяці минуло, як все здійснилося. Також Іван Іванович підтримує соціальну сферу – школу, садочок, лікарню, Будинок культури. Це і ремонт, і благоустрій, і комп’ютерна техніка, медобладнання... Вже й не згадати усього. Сподіваюся, що Іван Іванович допомагатиме нам і надалі, адже дороги потребують реконструкції, чекаємо й на завершення будівництва церкви Івана Богослова, що у центрі Лосинівки. А ще хочеться скоріше дочекатися, коли закінчиться процес розпаювання майна, аби усі наші люди були задоволені та щасливі.

Завідувачка Лосинівського дитячого навчального закладу «Сонечко» Ніна Ткач розповіла, що й досі їхні вихованці згадують, як цьогоріч у вересні відбулося урочисте відкриття нової групи, як старанно діти готувалися до свята – вчили вірші та пісні. А ще їм запам’яталося, як народний депутат України Іван Куровський, приймаючи з дитячих рук великий коровай, цілував малечу в щічки.

– Таке не можна забути, як і все, що робить для нашого садочка Іван Іванович, – каже Ніна Ткач. – Ми співпрацюємо з ним давненько, мо’ з 2009 року... Куровський дбає не лише про безкоштовне борошно та цукор для їдальні, а й про пісок для майданчиків. Від нього ми отримали дошку, паркан, килими, дитячі стільчики... Хіба все перерахуєш? Як зараз пам’ятаю, кілька років тому, у суботу, коли у садочку не було дітей, Іван Іванович зайшов до кожної кімнати та кімнатки, й до кухні завітав. Проаналізував побачене – і вже скоро у нас з’явилися нові електроплитка, електроводонагрівач та пральна машина. Без усього цього нам було дуже важко працювати...

Для нової групи Іван Куровський придбав меблі і навіть ковдри з подушками. Тепер малеча в м’яких ліжечках міцно спить, а за гарними столами – з хорошим апетитом їсть!

Хто не знає керівника оркестру народних інструментів Лосинівського Будинку культури Миколу Гудименка? Він, до того ж, ще й акомпаніатор народного вокального жіночого ансамблю «Горлиця».

– Працюю у цьому закладі із 65-го року, ще того тисячоліття, – жартома і всерйоз розповідає пан Микола, – але ніколи не думав, що наш заклад перетвориться із гидкого каченяти на гарного лебедя і мені випаде щастя у такому Палаці навчати дітей та дарувати свою творчість на чудовій сцені. Без нашого Будинку культури не можу прожити і дня.

Три роки тому завдяки Івану Куровському зробили спочатку, як-то кажуть, косметичний ремонт, а потім – справжню реконструкцію. Згодом отримали від Івана Івановича концертні костюми, музичну апаратуру, музичні інструменти для занять із дітьми... Знаю, що на це витрачено дуже великі кошти, але Куровському їх не шкода на таке діло. Не дарма кажуть люди – він добра душа!

Нині у мене шістнадцять учнів, вчаться грати на гітарі, баяні, сопілці, кобзі, кувицях, балалайці та скрипці. Всі діти здібні і талановиті! Усім би таких.

Наостанок Микола Гудименко мені по-секрету розповів, що їхньому закладу дуже потрібен новий баян, бо той, з яким він виступає вже майже п’ятдесят років, вже давно віджив своє. Казав про це й ніяковів, опускав очі. Тоді подумалося: ця скромна людина ніколи, мабуть, ні в кого нічого не просила, тим паче для себе.

Учень лосинівської школи Дмитро Назаренко із села Погребець захоплюється важкою атлетикою, переможець обласних змагань. А ще, вже рік відвідує заняття гри на гітарі.

– Займаюся спортом щодня – треную м’язи, а ось душа... Саме тому, мабуть, й обрав цей музичний інструмент, – розмірковує Дмитро. – Та й сучасне життя вимагає бути всебічно розвиненою людиною. Наші хлопці у футбол грають. Після уроків на стадіоні часто збираються. У них нова спортивна форма. Іван Куровський подарував! І м’ячі футбольні та волейбольні. Якісні! Жаль, що я не футболіст.

Чорнобилець, інвалід третьої групи Григорій Петрик розповів, що його сім’я має три земельні паї – батька, матері і тестя:

– Ми дуже задоволені і як обробляє нашу землю «Лосинівка-Агро», і як розраховується за паї. Скажу відверто – платять нам чималі гроші і не перший рік. А зерна та цукру стільки, що хоч продавай! За смішну ціну орендар нам городи оре, культивує, скородить, урожай молотить... Та що я все про матеріальне. Розповім вам краще, що у селищі є дуже класна футбольна команда. ФК «Лосинівка» серед команд області посіла друге почесне місце. Якби спортсмени не мали фінансової підтримки від Івана Куровського, якого, до речі, вони обрали почесним президентом ФК «Лосинівка», такого результату не досягли б. Купив він гарну форму, м’ячі, для деяких нетутешніх футболістів подбав про зарплату, піклується, що б і пальне було, і транспорт. Знайшов Іван Іванович для команди досвідченого тренера, приїздить до Лосинівки аж із Борзни...

Забув ще сказати: маю ж я і корову, і поросят. Встигаю все робити, і навіть трохи грати у футбол.

Пенсіонерка Марія Петрик все своє життя працювала у колгоспі – бригадиром рільничої бригади, дояркою, телятницею. Жінка дуже задоволена, що отримала державні акти права власності на земельні ділянки.

– Якби не Куровський, не жили, а доживали б наші люди, – переконана Марія Ігнатівна. – Іван Іванович дуже допоміг лосинівцям отримати ці документи, особливо юридично. Та й морально підтримував, казав постійно, щоб не опускали руки, а боролися за своє. Тепер нас ніхто не обіжає. Навпаки, у людей зроду ще не було стільки цукру і зерна! Ви лише уявіть: за пай платять 800 гривень, дають чотири мішки цукру, 500 кілограмів кукурудзи, 200 кілограмів пшениці та по 50 – вівса і ячменю. А у моїй хаті – паїв чотири, отож і мішків цукру аж шістнадцять маю... Що залишу їсти, а решту продам, – розмірковує колишня колгоспниця. – А це сьогодні зранку у себе на паркані листівку зірвала. Клеїв її хтось уночі, коли всі спали. Це, мабуть, справа тих, кому заважає наш Куровський... Прочитала, поплакала, що такі брудні слова пишуть, а потім зім’яла в жмені писульку й мовила сама до себе – Бог усе бачить.

А ще жінка додала, що і вона, і всі жителі вулиць Тельмана, Ватутіна, Шевченка, Карла Маркса, Івана Франка, Чкалова дуже вдячні Івану Куровському, який три роки тому не пошкодував ста тисяч гривень на підведення водогону до їхніх осель.

Колишній фуражир, а нині працівник місцевого сільгосптовариства Михайло Цокун, який проїжджав вулицею на велосипеді, раптом зупинився:

– Ви з газети? Я – пайовик! Вже три роки отримую хороші гроші та зернові. Як тільки у Лосинівці землі стало обробляти господарство Івана Куровського – ми за-жи-ли. Чуєте? За-жи-ли!

Три сусідки на лавочці залюбки розповіли про себе. Тетяна Ременок (на фото у центрі) сім років працювала дояркою, вісімнадцять – ланковою і знову сім – свинаркою:

– Раніше, як не було у нас Куровського, – ми нічого не мали, а тепер – дуже довольні. Нехай йому здоровиться, а собі і людям побажаю, щоб і надалі отримувати стільки усього... У нашій хаті аж чотири паї, отож мішками вся комора забита. Тримаємо дві корови, молоко здаємо...

Євдокія Хвостик – колишній бухгалтер місцевого сільпо (на фото зліва):

– Моя мама Ганна Петрик була сиротою, нікому непотрібною, – із сумом розповідає жінка. – Із тринадцяти років вона тяжко працювала на фермі... І ось лише тепер її великий труд оцінили. За земельний пай, який мені дістався у спадок, я отримую чималу орендну плату, цукор, зернові... 21-го вересня мені виповнилося сімдесят п’ять років. За все, що маю, дякую Богу і добрим людям.

– Я із братом також пайовики, – долучилася до розмови й Варвара Лавринець. – Олексій колись був ловким трактористом, а я – телятницею. Робота нам подобалася. Живемо удвох, не бідуємо. А взагалі, сільським людям сумувати ніколи – то город, то хазяйство. Дорогої одежі не носила, заграничних чобіт не взувала. Живу й житиму!

Ганна Маслакова із села Перемога на фермі у Лосинівці працювала із тринадцяти років:

– Доїла одинадцять корів до 1961 року, а потім трудилася на цегельному заводі, згодом знову дояркою була, а у 70-му стала листоношею. Усього маю п’ятдесят років стажу. Є у мене син Андрій, невістка Валентина. Онук Володимир, коли із армії повернувся, пішов працювати трактористом, як і його батько. Діти отримують за оренду земельних паїв цукор, кукурудзу, пшеницю... Згадайте у своїй статті, що я і мої діти дуже вдячні Івану Куровському за все.

Жителька Перемоги Євдокія Корноух поралася у себе на грядці:

– Оце вирішила полуницю розсадити, ягідки ці дуже люблю. Живу сама, чоловік помер сімнадцять років тому. Трактористом був. Маю трьох дітей: син десь у Одесі, а доньки недалечко – одна живе у сусідньому селі Червоний Шлях, а друга – за Борисполем. А взагалі я себе вважаю багачкою, бо маю, окрім доньок та сина, ще й шестеро онуків та правнука. Життям задоволена, якби ще здоров’я добре мати – працюй і радій! Ось рік, як наші землі орендує сільгосппідприємство Івана Куровського. Отримала два центнери пшениці, по п’ятдесят кілограмів вівса та ячменю. Ще мають привезти цукор та кукурудзу. Землі у нас родючі, отож у майбутньому сподіваюся отримувати за паї не менше лосинівців, кажуть, що їм по чотири мішки цукру дають.

Ольга Метейко з чоловіком Петром чистили буряки.

– Живемо разом у Перемозі тридцять вісім років. Ні, тридцять дев’ять. Виростили і виховали трьох дітей, та де вони? Живуть окремо, правда, приїздили нещодавно – буряки порвали і в купку склали, ми тепер чистимо, – розповідає Ольга Сергіївна. – Землю нашу вже рік обробляє господарство Куровського. Поки усім задоволені. Городи пайовикам орють по п’ять гривень за сотку, культивують по три гривні, а молотять по чотири.

Можливо, читачі подумають, що ці одностайні інтерв’ю взяті спеціально. Адже скоро вибори. Але, як кажуть, із пісні слів не викинеш.

Стаття була б неповною, якби я не поцікавилася у самого Івана Куровського: коли закінчиться процес розпаювання майна і люди отримають сертифікати права власності? А також: чи приїде Іван Куровський до селища Лосинівка на урочисту подію вручення цих «майнових» документів?

– У Лосинівці я буваю дуже часто, і мій обов’язок довести цю справу до кінця, – каже Іван Куровський. – Переконаний, люди отримають сертифікати права власності на майно найближчим часом, потрібно ще трішки зачекати – місяць-два. Ми вже зробили перший крок – допомогли лосинівцям отримати державні акти на землю. Вкотре кажу, що для мене особисто – це ключова позиція в житті. Шість довгих років люди боролися, аби нарешті стати повноправними власниками земельних наділів, які, до речі, були у власності державного підприємства.

Нині ми працюємо над тим, щоб лосинівці скоріше отримали сертифікати і мали право самі вирішувати чи продавати майно господарству, чи віддати його в оренду. Процедура приватизації майна не за один день відбувається. Адже все має бути прозоро, чесно і правильно. Людей не можна обдурювати!

Лариса Галета,  газета "Деснянка вільна" №79 (978) від 04.10.12

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.