Сашко Положинський приїхав з концертом до Чернігова
Сьогодні, 5 липня о 20.00, відбудеться виступ популярного українського гурту „Тартак”, в рамках фестивалю Djuice Адреналін за Пішоходним мостом в Чернігові. Перед концертом лідер гурту, Сашко Положинський завітав до студії радіо-станції Kiss-fm. Де дав інтерв’ю в прямому ефірі. Сашко розповів, не тільки про те, де любить відпочивати, які книжки читає та курйозні випадки з концертів. А й розмірковував на такі серйозні, філософські теми, як національна українська єдність, патріотизм та гордість за свою країну.
– Привіт! Раді бачити тебе в Чернігові, адже ти не вперше в нашому місті?
– Та не впреше, і навіть не вдруге.
– З якого приводу приїжджав раніше?
– Та коли як. То в гості приїздив, то якісь концерти проводив
– А сьогодні причина твого приїзду – виступ на фестивалі Djuice Адреналін,який вже стартував і проходить прямо зараз за Пішохідним мостом в Чернігові. Так що поспішайте, всі, хто ще тільки збирається і всі хто не чув, про цю подію!
– Як доїхали?
– Нормально, дорга хороша з Києва.
– А погода не впливає на твій емоційний стан?
– Та ні, все ОК
– Добре. Ти береш сьогодні участь в енерджі-фесті і в екстрим-фесті, щось для тебе значить екстрим взагалі?
– Я не дуже екстремальна людина, насправді. А дуже поміркована. Хоча, скажімо я катаюсь на сноуборді, але катаюсь на екстремальному. Виїжджаю в гори – стрибаю з трамплінів. Я пробував стрибати з трамплінів в глибокий сніг, але сказати, що я супер-стрибун - не можу. Та в принципі, я і почав уже занадто пізно, для того, щоб ставати екстремальним спортсменом. Зараз мені уже 36, куди мені займатися екстремальними видами спорту з нуля? Це якби я мав уже 15-річний досвід з занять такими видами спорту, тоді б можна було казати: „так, я спортсмен-екстремал”. А зараз... Ну ні, я вже старий-старий (посміхається).
– Ну все ж таки надаєш перевагу не пасивному лежанню на дивані і плюванню у стелю?
– Та ні, ні. Це мені ніколи цікаво не було - „плювати в стелю”. Тим більше воно ж потім зі стелі назад може впасти. Я люблю мандрувати. На човнах по річці пройтися. Правда я лише раз в житті ходив, але можу тепер сказати, що я люблю це діло. Люблю пішки мандрувати в горах, в футбол побігати, в баскет. Ось недавно з Томенком бігали по телевізору.
– По телевізору? Це ви так там торгували обличчям?
– Ні. В нього проект був телевізійний – де Микола Томенко і Олександр Волков вчили мене грати в баскетбол.
– І хто кого навчив?
– Ну вони мене, звичайно. Микола, до речі, непогано грає в баскетбол. З Волковим вони зіграна пара. І коли ми з нашим гітаристом Антоном, який в принципі вміє грати в баскетбол (на відміну від мене) вийшли проти них, то вони нас трошки „рвали”. Але ми теж дещо трошки показали, завдяки Антону, звичайно.
– А де взагалі у тебе знаходиться вільний час? Час між чим він у тебе вільний? Тому, що я розумію, що ти доволі зайнята людина.
– Між і між. Може бути між двома концертами, або між двома інтерв’ю. Ось зараз в мене буду вільний час між інтерв’ю на радіо і між прес-конференцією.
– Ти виступав практично в усіх регіонах нашої держави?
– Ну в регіонах усіх, в містах, звичайно, не в усіх. Є деякі досить великі міста, де „Тартак” ще жодного разу не був. Хоча я знаю, що велика кількість прихильників „Тартака” там є, але якось не складається. Не заводять туди нас наші гастрольні маршрути.
– А може порівняти за якимось принципом публіку, що приходить то тебе на концерти. Чи вона відрізняється в залежності, від того, чи люди з великого міста, чи маленького, або ж чи вони зі сходу чи з заходу України?
– Ну звичайно, що ті міста, де частіше відбуваються наші концерти – публіка відрізняються від тих людей, що бачать нас рідко. І це помітно, в першу чергу, в тому, що люди які не вперше на наших виступах вони просто на просто знають, що робити. Вони ведуть себе більш розкоплексовано, стрибають, штовхаються, вилазять один-одному на голову і дуже невимушено почуваються. Навпаки до того - люди, які вперше потрапляють на наш концерт – дуже часто просто не знають, як себе поводити, яким чином висловлювати свої емоції і коли їх на решті прориває, то ця енергія не йде ні в яке порівняння з тими, хто не вперше на концерті.
– Але, тим не менш, є якийсь елемент розкачки – коли народ десь трохи соромиться і їм доводиться підказувати, як себе поводити. Але я, в принципі, звик працювати з публікою і завжди роблю підказочки: „А давайте пострибаємо”, „ручки вгору піднімемо” і таке інше. Все це домагає людям розслабитися і знайти правильну манеру поведінки.
– А щодо концерту в Білій Церкві? Там сподобалось тобі взагалі?
– О! Я погано пам’ятаю той концерт, адже вперше в своєму житті я виступав сидячи. В мене різко піднялася температура, перед самим концертом – я був в жахливому стані. Коли вийшов на сцену мене від вітру хитало. Я спочатку думав, що зможу під часу виступу трохи розбігатися, розтанцюватися, та нічого з того не вийшло. Десь на третій пісні я став розуміти, що якщо мені не винесуть стілець я впаду, тож попрохав винести, щось на чому можна сидіти, та мікрофонну стійку. Бо й мікрофон не мав сил тримати. Тобто на тому виступі я просто сидячи відтворював тексти, і слава Богу, що й на те мене вистачило.
– Бо після концерту в Білій Церкві мене „накрило” так, що я погано пам’ятав як вийшов зі сцени, ще людям якісь автографи роздавав, фотографувався. Дорога на Київ, взагалі випала з пам’яті. В ніч після концерту – в мене була така висока температура, що моє самопочуття дуже налякало близьких людей. І цілий тиждень я відходив від того. Так що концерт в Білій Церкві мені надовго запам’ятається (сміється).
– Які у тебе плани на літо? І де відпочиваєш зазвичай? (питання від слухачки Лідії)
– Плани традиційні. Як завжди, влітку, мій відпочинок планується, згідно гастрольних маршрутів. Я наперед знаю які в нас мають бути концерти і де. Тож планую свої пересування по Україні. Все таки для мене найкращий відпочинок тут. Я люблю багато мандрувати. Відкриваю для себе нові місця, та відвідую старі, улюблені. Влітку також буваю в різних таборах пластові табори, суміські табори, або наприклад, найближчим часом маю їхати в Карпати, де мої друзі організовують щорічний табір для дітей-сиріт.
– Так от подорожую то сам, то до друзів, до когось у гості. Отак от. Нічого ексклюзивно-неймовірного, але тим не менш дуже класно. І ще дуже часто намагаюсь брати в свої мандрівки когось із друзів – і коли вони відкривають для себе цей кайф – пізнання рідної землі вони кажуть: „слухай, в нас така класна країна, а ми як дурні літаємо в різні Туреччини та Єгипти” .
– Насправді ж Україна не припиняє мене радувати і дивувати собою, своїми місцями. Вона настільки різна і різноманітна, багатовимірна, що життя кожної людини не вистачить, щоб об’їздити її всю та відкрити для себе всі дивовижі та чарівні куточки. До речі, чернігівська область для мене поки що відкритий лист, сподіваюсь, колись і у вас тут добряче поїздити.
– Що сьогодні побачить чернігівський глядач, до чого йому слід готуватися?
– Враховуючи той, факт, що привід для концерту, дещо специфічний, та й те, що в Чернігові ми буваємо не так часто, як хотілось би, то грати будемо найвідоміші хіти, кліпові пісні. Звичайно, все, що б хотіли заспівати не встигнемо – адже буде лише година часу. Та, думаю, що люди, які знайомі з творчістю нашої групи все побачать і почують. В будь якому випадку будемо працювати на повну, як ми це завжди робимо.
– До речі, нам дуже пощастило, що віджеями будуть наші давні друзі і партнери. Тож вони будуть працювати конкретно під нас. Під кожну нашу композицію вони готувалися. І це великий плюс, звичайно, що можна буде „Тартака” сприймати не лише на слух, та спостерігаючи за ним, але й буде цікавий відеоряд під кожну пісню. Тож я думаю, що Чернігову в цьому сенсі пощастило трохи більше ніж іншим містам, адже не завжди вдається поєднати виступ із якісним відео-зображенням.
– А можно спросить Олександра какие он читает книги? (вопрос в эфире от слушателя Игоря)
– Та різні читаю. Ось зараз взяв книжку, яка називається „Руйнівник” – доволі легке чтиво, в стилі фентезі. Але автора не пам’ятаю. Перед цим закінчив читати історичну книжку про гайдамаччину, автор Мордовцев,Рашкоффа „Медіавірус” книжка ще 19-го століття. І не все мені в тій книжці сподобалося. Вирішив потім на цю тему прочитати ще кількох сучасних авторів. Ще перед тим читав книгу - ну це таке, професійне. До цього ще щось по історії читав. Багато читаю української літератури, сучасної. Класичну почитую. Відкриваю для себе багато нових авторів, які в радянські часи були заборонені, в принципі з’ясовую що українська література минулого століття мала величезний потенціал. І ті автори, які встигли щось написати – залишили по собі вагомий слід. Взагалі, читаю переважно те, що стосуються України, українців, української історії, української культури.
– Я так понимаю, вы очень положительно отноститесь к украинским писателям и отечественной литературе?
– Якщо чесно, то мені зовсім не подобається велика кількість українських письменників, особливо сучасних. Українська сучасна література – вона мене тішить тим, що вона розвивається, але як читача, мене мало хто, із сучасних українських авторів здатен вразити. В більшості випадків це така література, яку може створювати кожен, хто більш менш грамотно володіє словом. Там немає якоїсь особливої глибини та цікавих, закручених сюжетів, вдалих приколів. В основному пишуть в стилі „шматок мого життя”, щось подібне до того, що люди пишуть в ЖЖ.. Але разом з тим, є автори яких цікаво читати, і при тому, що вони пишуть також десь в такому стилі, але в тих книжках є раціональне зерно. Наприклад, взяти Сергія Жадана (і це не то, що я його хвалю, бо ми з ним друзі і в гарних стосунках, мені насправді подобається творчість цієї людини) - в нього є деякі шматки, ну просто геніальні! І ти розумієш, коли читаєш, що ти готовий це цитувати, вчити на пам’ять, рекомендувати іншим. Хоча, іноді між геніальними шматками трапляється щось простеньке – на кшталт наповнювачів в шоколаді.
– Пісня „Не кажучи нікому” – вона про таке неоднозначне питання, на якому хтось собі якісь політичні дивіденди заробляє... Ти не боявся, що на тебе накинуть ярмо „ярого націоналюги”?
– Ну по перше, я з усіма своїми ярликами ходжу все життя. І мені до цього не звикати. По друге, для мене це питання не є неоднозначним. Для мене воно однозначне – люди боролися за Україну, за українську державу, її незалежність. І в незалежній Україні українська повстанська армія мусить бути визнаною, на офіційному рівні – все. І ніяких тут спекуляцій взагалі не повинно бути. Боролися за Україну – в Україні визнані – і все!
– Але ж це твоя власна позиція...
– Саме так. А всі інші думки з цього приводу мене особисто не обходять. Тому що я це собі не висмоктав з пальця. Я до цього прийшов - по перше вивчаючи це питання, по друге спілкуючись із цими людьми, по третє, знаючи історію, в тому числі і власної родини. Все - для мене питань немає.
– Я їжджу по західній Україні і в кожному селі бачу хрест, на якому стоїть напис: „Воякам УПА, які загинули за незалежну Україну”. Тому, всі спекуляції, які комуністи, вороги України намагаються на цьому робити, в мене викликають лише одно питання: „чому СБУ не займається цими людьми?”. Ось так от.
– Що стосується ярликів – для мене, ярлик націоналіста не є ганьбою. Насправді, я пишаюсь тим, що я можу назвати себе націоналістом. Тому, що в моєму розумінні цього питання - націоналіст – це просто дієвий патріот України. Не той патріот, який просто любить і плаче, а та людина, яка любить країну і щось для неї робить. Ось мої друзі часто наводять таке порівняння, щоб пояснити, що таке патріот і що таке націоналіст. От іде патріот з дівчиною, патріот своєї дівчини. І напали хулігани – патріоту дали по голові, дівчину зґвалтували, познущалися с неї і пішли в своїх справах. Патріот поплакав і сказав: „яка б ти не була, я все одно бути тебе любити” – оце патріот. Іде з тією самою дівчиною, яку дуже любить націоналіст – напали хулігани. Дали йому по голові. Але от націоналіст – він поки не здохне, буде захищати цю дівчину.
– І останнє питання. Про яку Україну ти мрієш? Я знаю, що ти любиш Україну, але мрієш жити в іншій Україні. Яка ж вона Україна твоїх мрій?
– Україна моїх мрій, це така Україна, в якій хотіли би жити всі інші українці світу. Я б хотів, що всі земляки, які живуть не на батьківщині міняли свої паспорти інших держав на українські. Моя омріяна Україна – така, в якій хотів би побувати кожен житель планети, і для нього б це була вершина життєвого щастя. Моя омріяна Україна – це коли кожна, людина, що там мешкає почуває себе щасливою. Тому що не тільки вона дбає про свою землю, про свою державу, про людей які довкола, але так само вона отримує цю опіку і від держави і від суспільства і від сусідів.
– Звичайно, що це схоже на утопію, але я вірю, в те, що це реально. І наших силах зробити нашу країну такою.
– Ну тобто це та Україна, без правобережних, без лівобережних, де все, що хороше значить і наше? І про це була твоя пісня „Я не хочу”?
– Ну так, приблизно так. Частково і саме про це. А насправді не все ж так складно. Головне, щоб люди почали міняти себе. От коли нам вдасться кожному себе змінити на краще, змінити так, щоб, кожен вірив, що така Україна можлива, вірив, що він може змінити життя довкола на краще, що він може змінити владу у Україні на краще, свою землю, державу. І от коли людина починаю в це вірити і не тільки вірити, але і щось робити для цього, щоб ця віра знайшла своє відображення в реальному житті – тоді нам все вдасться. Все в наших силах, в наших руках.
Автограф від Сашка Положинського для сайту Gorod.cn.ua
Спілкувався Андрій Соколов
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.