Бездомні просяться… за ґрати

Нарешті українці дочекалися справжньої зими — з білим і пухнастим снігом, завірюхами, стійкими морозами, які наші північні сусіди недвозначно охрестили «крещенскими». Але не для всіх людей така зміна погодних умов асоціюється з ліпленням снігової баби чи грою у сніжки... Найчастіше в зимову пору страждають безхатченки. А відколи в Чернігові закрили приймальник-розподільник, де зимувала більшість бездомних з усієї Чернігівщини й навіть сусідніх регіонів, ці люди залишилися без тепла, миски супу та даху над головою.

Кожен двадцятий — бомжує

З явищем безпритульності українці, як і більшість мешканців країн СНД, зіткнулися на початку 90-х років. Якраз після розпаду «великого і нерушимого», де безпритульних, як і безробітних, апріорі, бути не могло. Тоді всі вперше почули слово БОМЖ (із російської — «без определенного места жительства») і вперше побачили обшарпаних безпритульних, до яких нікому не було діла. Та все ж зі становленням незалежності законодавці спромоглися на хоч якусь політику зайнятості даної категорії населення. Нині робота з бездомними в Україні регламентується Законом «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та рішенням РНБО «Про заходи щодо підвищення ефективності боротьби з небезпечними інфекційними захворюваннями». Згідно з останніми статистичними даними в Україні мешкає (точніше, виживає) більше двох мільйонів безхатченків.

Теплої пори року безпритульним людям рідною хатою може стати лава в парку чи коробка з-під телевізора. Та коли починаються перші приморозки, безхатченки вишукують місце, де можна зігрітися. Здебільшого бездомних можна зустріти на вокзалах, теплотрасах та в підвалах багатоповерхівок. Знайшовши якесь старе ганчір’я, безпритульні вкриваються ним, щоб захиститися від холоду. Та не завжди це допомагає...

До камери?

Донедавна в Чернігові для подібного контингенту діяв приймальник-розподільник, який підпорядковувався обласному УМВС. Безхатченків затримували міліціонери — переважно на вокзалах та в людних місцях. Право на місце в камері мали лише справжні бездомні, та й то тільки на місяць. За цей час встановлювалися їхні особи, вивчалася можлива причетність до скоєння злочинів і, якщо «темних» справ за ними не було, людей випускали з тимчасовим посвідченням на волю. Цей документ був дійсний упродовж трьох місяців і дозволяв реєстрацію безхатченків та отримання ними паспорта. Як-ніяк, а все ж цих людей там годували, доглядали та обігрівали. Що ще треба для того, щоб пережити хоча б один місяць суворої зими? Втім, колишній приймальник-розподільник уже не займається бомжами третю зиму поспіль. Нині там утримуються особи, які відбувають адміністративний арешт.

У відділі зв’язків з громадськістю УМВС України в Чернігівській області повідомили, що установа не утримує безхатченків з червня 2010 року. Закрили її за наказом згори. Адже рухаємося до Європи, де кожна особа має право вільного пересування, а затримання вважається порушенням прав людини. Так само міліція не має права відслідковувати цих осіб. «А хто їх відслідковує?» — запитаєте ви. Та ніхто! Тому точне число бездомних губиться в темних кабінетах статистики, а в холодні зимові дні бомжі мріють про те, що їх арештують і посадять у теплий ізолятор.

Якби не філантропи…

Проте не все так погано в нашому домі (хоча могло би бути і краще)... Знайшлися ентузіасти серед небайдужих громадян, які облаштували старенький будинок у центрі Чернігова під притулок для безхатченків. Із 2008 року цей будинок офіційно іменується «Чернігівський соціальний центр адаптації для бездомних та безпритульних», а розміщений він на Святомиколаївській, 33. Організація започатковувалась під протекцією відомої в місті Оксани Тунік-Фриз. Того часу вона перебувала на посаді заступника мера з гуманітарних питань. Ось як пані Оксана розповідає про заснування притулку: «Пройшовши довгий шлях переконань та скептичних поглядів на цю проблему з боку депутатів і працівників міської влади, було досягнуто домовленості про фінансову підтримку цієї організації з міського бюджету. На ремонт комунального приміщення, де сьогодні розташований центр, були виділені кошти, які покрили 50 відсотків ремонтних робіт, оскільки будинок був у непридатному для використання стані. Iнші 50 відсотків витрат були «закриті» за рахунок залучених благодійних коштів та безпосередньої фізичної праці членів організації».
Зі слів екс-заступника Чернігівського міського голови, вона особисто, коло її колег, друзів і родичів займаються цією проблемою й донині.
Нині в центрі — 9 працівників (директор, бухгалтер, соціолог-психолог, медпрацівник, юрист, адміністратори). Притулок розрахований на перебування 30 осіб, хоча безхатченків у Чернігові на декілька порядків більше.

Півроку на реабілітацію

— Кожна людина, яка потрапляє в центр, обов’язково проходить медичне обстеження, санітарну обробку та забезпечується одягом, — розповідає про специфіку діяльності Оксана Тунік-Фриз. — Варто розуміти, що для ефективної організації та злагодженої роботи з бездомними й безпритульними необхідно мати чіткий механізм взаємодії всіх долучених до цієї діяльності установ. Оскільки людина, яка потрапляє до центру, як правило, має перелік стандартних проблем: потребу в медичній допомозі, санітарно-гігієнічній обробці, допомозі психолога, необхідність встановлення особи та відновлення документів.

У центрі люди без певного місця проживання можуть перебувати півроку. За цей час кожен має змогу реабілітуватися і разом із працівниками центру прийняти рішення щодо своєї подальшої долі.

Упродовж 2010-2011 років із міського бюджету виділялися кошти на заробітну плату працівникам центру, а також на комунальні витрати. Харчування й забезпечення деззасобами та ліками, за словами пані Оксани, а також усі інші витрати фінансувалися і фінансуються й сьогодні за рахунок залучених коштів. Бюджет поточного року включає лише витрати на комунальні послуги. Мабуть, тому, користуючись нагодою, філантроп попросила долучитися до вирішення проблеми всіх небайдужих. До притулку приймається одяг та інші речі для мешканців центру. Також громадські активісти вдячні за будь-яку допомогу в будь-якому вигляді.

Насамкінець Оксана Тунік-Фриз недвозначно висловилася про діяльність влади та її погляд на існуючу проблематику: «Я можу сказати єдине: у владі повинна бути людина, яка перейматиметься та опікуватиметься цією проблемою. Постійно триматиме її на контролі. Вимагатиме відповідального ставлення до безпритульних від усіх структур і органів, які долучені до цієї роботи. Можу цю тему розвивати довго, але...»

«Викинули на вулицю як паршивого пса»

Аркадій Стукачов розповідає, що сам раніше терпіти не міг безпритульних, а скотився до такого життя «від багатства».

— Сам я за освітою радіомеханік, — розповідає чоловік. — Займався бізнесом, торгував радіоапаратурою на Центральному ринку. За півлітра горілки носили мені все — від болгарки до електровудочки. Я жив у двокімнатній квартирі, але спав на кухні, оскільки дві інші кімнати були завалені речами.

Безпритульний розповідає, що 2005 року вирішив обміняти свою квартиру на частину будинку з сараєм чи гаражем, щоб було де товар складати. Знайшлися люди, запропонували помінятись. Аркадій поспішно підписав документи, а вже з наступного дня опинився на вулиці.

— Потім з’ясувалося, що банда, яка складалась із двох колишніх оперів та зека, підкупила нотаріуса, — говорить безпритульний. Куди я тільки не звертався — мене ніде не хотіли ані чути, ані бачити.
Живе Аркадій де доведеться — переважно в підвалах та під’їздах. На життя заробляє милостинею та здаючи скляні пляшки й макулатуру. У вихідні торгує на базарі… дитячими машинками, які чоловік шукає на смітнику, лагодить і продає. За день іноді заробляє гривень по 50.

Але зараз його турбують не гроші. Вдарили морози, а з підвалу, де оселився Аркадій, мешканці його хочуть виселити. Зібрали навіть 30 підписів проти. Та все ж чоловік сподівається на Божу та людську ласку, надіється, що над ним зглянуться й дадуть дозимувати в підвалі. Після тривалих умовлянь та двох гривень «на хліб» Аркадій Стукачов погодився сфотографуватися.

У всіх — сім’я, а в мене — я…

Іншу бездомну людину я зустрів на Центральному залізничному вокзалі в Чернігові. У залі очікування на лавці сиділа жінка в подертому одязі і їла... недогризок черствого хліба. За кілька гривень погодилася сказати кілька слів. Бомжиха Ольга, на вигляд 50 років, хоч і говорить, що їй іще нема й сорока, розповідає про те, як нелегко пережити зимові будні. Доводиться весь час шукати місце для ночівлі. «У сміттєвих баках, якщо пощастить, можна знайти багато речей, якими в холодні дні та ночі можна вкритися», — каже вона. На вокзалі сидить, бо гріється. Фотографуватися на камеру жінка не захотіла, навіть за гроші.

— Соромно мені, — зізнається вона. — У всіх моїх колишніх подруг родини, діти, а в мене що? Навіть закутка теплого нема…

Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.