Дякуємо, наші любі ветерани! (фоторепортаж, доповнено)

Четвер, 8 травня 2008 14:29 | Переглядів: 4896

За давньою традицією напередодні свята Перемоги 8 травня на території 30-го окремого полку зв’язку, який дислокується у Чернігові, збираються ветерани з усіх організацій області. Цей день – їхнє свято. У цей день – їм вітання. Але нажаль, кожного року їх стає все менше, тих, хто зі зброєю в руках став на захист Вітчизни і не допустив ворога на нашу землю.
Цьогорічний день Перемоги не став винятковим. Вже зранку до КПП полку зв’язку почали з’їжджалися автівки з усієї області. Районні адміністрації попіклувалися про те, щоб ветерани вчасно прибули до обласного центру.
Об одинадцятій годині, під звуки військового оркестру на плац вийшли військові підрозділи частини, ліцеїсти Чернігівського ліцею. Разом з командиром полку полковником Костянтином Нікуліним на трибуну піднялися Наталія Романова, голова обласної ради, Микола Хоменко, голова Чернігівської ОГА, Олександр Соколов, мер міста Чернігова. Щирі вітання від них і поздоровлення до великого свята – Дня перемоги отримали усі ветерани.

Сергій Шовкун (зараз проживає у м. Прилуки) пішов добровольцем на фронт ще з перших днів війни. З тих буремних часів запам’ятався відступ Радянських військ. Відступали аж до Сталінграду. Частина потрапила в невелике містечко Калач. Потім був Воронежський фронт. Там, у 43-році, ще до початку Курської битви під селом Прохорівка Сергія Шовкуна було тяжко поранено и відправлено в далекий госпіталь у Сибіру. На цьому його бойовий шлях закінчився.
- Я служив у розвідці. У 43-му році під Прохорівкою наш взвод отримав завдання провести розвідку боєм. «Розвідка боєм» - з цих завдань не верталося більш ніж 80% солдат. Дуже добре пам’ятаю шквал вогню, а потім – як у прірву... Був тяжко поранений Прийшов до тями тільки в шпиталі. На цьому мій бойовий шлях скінчився…

Григорій Ященко (зараз проживає у Березному, Менського району). У 16 років добровольцем пішов у партизанський загін, яким командував Федоров, але не Чернігівський, а Ровенський - цей був до війни начальником МКГБ міста Рівне. З боями пройшли Корюківку, Лоєв, дійшли аж до Волині. На своєму шляху загін безпощадно знищував ворожі комунікації, гарнізони, поліцаїв…
- З воєнних часів запам’яталося форсування Дніпра біля Лоєва, те, як брали у Наровлі фортецю. Саме під час цього штурму мене було поранено. За час війни мені довелося бути і кулеметником, і розвідником. Після поранення (у ногу) мене перевели до кінної розвідки.

Максим Косяненко (зараз проживає у Сосниці) почав свій бойовий шлях 3 січня 1944 року. Саме в цей час його призвали до лав Збройних сил. Але замість того, щоб їхати на Захід, його, та ще цілий ешелон молодих хлопців послали на Далекий Схід.Усі думали, що їх везуть на навчання, але командування відповіло, що будете на Далекому Сході, «бо тут у нас сусід не дуже добрий».
- Бойові дії для мене почалися в ніч з 8-го на 9-те серпня 1945 року і тривали 20 днів. Але залишитися служити мені довелося на Далекому Сході аж до 1950 року. Додому повернувся 8 квітня 50-го, на Великодню суботу перед Пасхою. Більш усього запам’ятався 44-й рік. Це був дуже голодний рік для мене і моїх однополчан. Ми були на третій нормі забезпечення – самій біднішій. Нам було по 18 років, і дуже хотілося їсти. 32-33 роки я не пам’ятаю – мені тоді було п’ять років. Але голод 44-го запам’ятав на все життя…

Іван Скуліненко (зараз проживає у Варви) з гвинтівкою пішов вже з липня 41-го. З початку був направлений до Харкова у медичне училище. Поки туди доїхали – набор припинився. І пішов Іван по фронтах. Спочатку був мінометником. Потім пішов у артилерію. Після поранення був направлений у кавалерію, де був підривником-мінером. Війну закінчив у Германії. 9 травня у Івана Скуліненко було подвійне свято. По-перше, він втік зі шпиталю і приїхав, ще забинтований, у свій рідний 2-й гвардійський саперний ескадрон, який став йому рідним. А по-друге, коли він приїхав, то побачив, що хлопці покидали зброю, як дрова та гуляють. На питання про те, що відбувається була радісна відповідь – «Війна скінчилася!».
- Більш усього запам’ятався шлях додому. Ми пішли своїм ходом – на конях через усю Європу. Австрія, Чехословаччина, Угорщина, і навіть Румунію «зачепили». І всюди нас зустрічали як справжніх визволителів – стіна народу, квіти, радість. Мабуть командування зробило так спеціально. Дуже гарно дивилися молоді хлопці, на конях…

Іван Богойчук (зараз проживає у Чернігові) пройшов усю війну військовим зв’язківцем. Але для нього війна почалася ще до 41-го року. В 39-му році, це курсантом Вольського військового училища Івана Богойчука з такими ж хлопцями, як і він сам погрузили до вагону та повезли у напрямку Ленінградського військового округу . Фінська війна була для нього першою. Потім – навчання у Ленінградському військовому училищі, Велика Вітчизняна, яку він пройшов з початку до кінця. Пам’ятає Воронеж, час, коли пів міста було під німцями, а пів – займали радянські війська. Потім була Курська битва. Звільняли Бєлгород, Харків, Кишинів. Далі – Румунія, Угорщина, Чехословаччина. Війну закінчив у місті
- Більш усього мені запам’ятався Парад Перемоги У Москві. Туди я потрапив у складі 2 Українського фронту після Дня Перемоги. На Парад був спеціальний відбір. А я тоді був 180 на зріст, важив 93 кг, кучерявий, одним словом – красень. Те, як ми, Переможці, пройшли по головній площі країни, я запам’ятав на все життя!

Сергій Шовкун