«Невже в Україні є такий порядок – іздєваться над людьми похилого віку?»

— запитує жителька села Вільне Коропського району 72-річна Ганна Скорик. У минулому році стадо корів знищило урожай на її городі. Стадо належить приватній агрофірмі «Тарасівка». Обіцяної компенсації за збиток Ганна Андріївна не дочекалася.

«Тільки чую, як хрумтить»

Куток села, де живе Ганна Скорик, місцеві називають хутором. Хати тут потопають у садах, цвіте бузок. Ганна Андріївна копається на городі біля хати.
— Я вже в цьому році всього й не засаджувала. А що як знов таке буде? — показує на незорану частину городу жінка. — В минулому році всю осінь, до снігу, худоба по городу ходила. Та мені вже було байдуже, першого разу хватило.
Це сталося першого вересня. Десь о третій годині ночі собака сильно загавкав. Я вийшла у двір, глянула на город, а їх там — туча... Мо', 100, а мо', й 200 корів, я ж тем-ночі всіх не бачила. Взяла палицю, хотіла кинутись їх одганяти. А Галя, сусідка, кричить: «Андріївно, ви хоч не виходьте, бо вб'ють!». Вона теж почула. І міліцію вона викликала. У Галі город обгороджений, а в мене — ні. У сусідів теж городину поїли, не знаю, жалувались вони кудись чи ні.

Я стою на порозі з палицею і вдіяти нічого не можу. Тільки чую, як хрумтить. Що їдять, що копитами топчуть. Деякі, мабуть, бугаї, ревуть. Я за хвіртку вийти не можу, боюся. А мужиків у нас на хуторі нема, щоб одігнали. Так до ранку і дивилась, як вони мені город нищать, і сльози текли.
Понаїдались, пішли ще в канаві води попили, повлягалися на городах і лежать. Ніхто за ними не йде. Уже годині о восьмій прийшов якийсь пастух, забрати стадо. Питаю: «Хлопці, чого це ви так скот порозпускали?» «А я один», — каже. І самі матюки від нього. А на городі в мене тільки місиво залишилось.
Стадо приватної агрофірми «Тарасівка». І корів тримають у Тарасівці (це за кілька кілометрів від Вільного, одна сільрада). Вересень, вони голодні, паші нема, бо сонце висушило, от вони і тікали на городи.

Я живу сама. Дочка окремо, вона слаба, хвора, її син (онук мій) содержить. Тож город обробляю одна. І плачу за все сама: за трактор, щоб зорали, за насіння, за добрива. Отримую 837 гривень пенсії (чи 847, почтальйон казала, що мені щось там недавно добавили). Сама місцева, але жила з чоловіком у Ростовській області, в місті Гуково. Там 30 років проробила на шахті.
Все літо на городі раком із сапкою простояла: тільки прополов, і знов треба. А я вже стара, з ногами проблеми. По хліб сама не дійду, людей прошу, щоб принесли. А на город треба. Ото полежу з півгодини в хаті і знов йду.
Орного городу маю 20 соток. Біля хати було дві з половиною сотки кормового буряка. Столових буряків два рядки через весь город. П'ять рядків моркви. По 15 коренів солодкого перцю і помідорів, я ще їх не збирала, закрити хотіла. Довелося купувати в людей. 35 головок капусти було. Хороші вродили, великі, кілограма по півтора. І кочережки скотина поїла. Кавунів 20 штук було, перший рік посадила, няньчилась з ними, чекала, доки дозріють. Навіть не спробувала: що не зжерли, те потоптали. Вранці тільки червоні плями на грядці залишились. Кукурудзи 62 стебла було. Картошку затоптали, ледь викопала. Часник на зиму саджала, так і не зійшов.

«Все записували та заплатити обіцяли»

— Вранці я пішла до сільради. Голова, Людмила Володимирівна, зателефонувала в агрофірму, звідти приїхав управляючий, Олександр Колешня. Прийшла сусідка Галя, ще один чоловік із села. Управляючий переписав усе, що знищили корови. Сам підрахував, що буряка пропала тонна. Буряк саджала для свого хазяйства, тримала тоді курей, козу та порося. Порося закололи тієї ж осені, не дочекалась і новорічних свят, бо не було чим годувати. В цьому році вже й не заводила. З осені кормовий буряк по дві гривні був, навесні — вже чотири-п'ять. Та хай мені хоч по тій, осінній, ціні компенсують.
Про кавуни управляючий каже: ну, привезу 20 кавунів, що ж ти з ними робити будеш? Яка йому разніца, що буду робить? Знищили ваші корови — поверніть!

Він сказав: ми вам усе компенсуємо, що продуктами, що грошима, тільки до суду не подавайте. Суму не називали, казали — потом будуть решать.
Після обіду прийшов дільничний інспектор. Теж усе позаписував, каже: подавайте до суду. Я сказала, що не буду цього робити, адже людям треба вірити, і міліціонер закрив справу.
Так я восени залишилась без овочів. Якось ішла із сільради, мене догнав син директора агрофірми Карацюби, Олег Васильович. Ще раз усе позаписував, обіцяв заплатити.

«Шапки на очі понатягували, щоб не взнала»

— У січні, коли стояли морози 20 градусів, якось вранці приїхали до мене двоє чоловіків з «Тарасівки». До двору прийшли пішки, казали, машина в дорозі застрягла. Шапки на очі понатягували, може, щоб не взнала. На собі принесли три сітки моркви, майже вся мерзла. Я її в погріб зразу покидала, а навесні викинула майже всю, бо погнила. Мо', кілограм п'ять пообрізала, потру — їсти не можна, бензином воняє. Мабуть, кормова. Столових буряків півсітки принесли, але всі негодні, чорні. І 13 невеликих качанів капусти. Питала, чого так мало? Да хватить, кажуть, вам і цього. Остальне навесні оддамо — чи зерном, чи грошима. Я вже ні на що не претендую, тільки б за кормовий буряк заплатили.
До жінки Карацюби в Короп їздила (вона заступник голови Коропської райдержадміністрації). Зверталась до голови райдержадміністрації Брагинця особисто, щоб допоміг. Але мене ніби не чують. Вони наче насміхаються з мене: передають з агрофірми, щоб сиділа вдома, привезуть гроші. Я сиджу, чекаю — нічого. І виходить, наче я в них милостиню випрошую. Кажуть, коропським, в яких теж корови городи потоптали, всім заплатили. Кому порося дали, кому гною. Машини кожен рік міняють, а мені заплатити не можуть.
— Я цієї осені теж ночами не спала. З одної сторони я палицею корів від забору відганяю, а з іншого боку — бугай реве, копитом б'є і рветься в город. Жах, — згадує сусідка Галина Ткаченко. — Я сама живу, огорожа потрухла вже, страшно.


Ганна Скорик на своєму городі

«Може, віддамо, наступного тижня»

Адміністрація приватної агрофірми «Тарасівка» сидить у Коропі, в одному з кабінетів приміщення агротехсервісу. Директора Василя Карацюбу в офісі не знайшла, він саме був у Києві. Спілкувалася з ним по телефону.
— Справді, минулої осені стадо потоптало 45 городів. Осінь була сухою, трави не було. Корів і вночі пасли. А пастух придрімав.
Але з усіма іншими постраждалими ми знайшли компромісне рішення, відшкодували збитки. А тут ніяк спільну мову знайти не можемо. Овочі, крім кормового буряка, ми Ганні Скорик віддали, навіть більше, ніж вона втратила. Все купували на базарі, свого не вирощуємо. Хіба там будуть погане продавати? Я їй сказав, що збитки за буряки ще компенсуємо, зерно буде в липні, віддамо грошима або зерном, як захоче, - запевнив Василь Михайлович. — Ми ні з ким не хочемо конфліктувати, але є люди, з якими важко домовитись. Добре, будемо під неї підстроюватись, віддамо стільки, скільки скаже, може, навіть наступного тижня. Буду зерно для товариства закупати, то і їй завезу.

«Домовлявся не я...»

З Олегом Карацюбою, який зараз виконує обов'язки управляючого ПАФ «Тарасівка», зустрілась під колишньою конторою господарства. Він приїхав на «бувалій» синій «Таврії».
— Ганні Скорик досі не виплатили компенсацію за зіпсований врожай. Чому?
— З Ганною Скорик домовлявся колишній керуючий агрофірми Олександр Колешня. Він туди їздив, дивився, що постраждало, рахував, домовлявся про компенсацію. Але він звільнився, поїхав від нас, а ніякого акта чи договору, чи хоча б переліку збитків не залишив. Ніякого документа вони тоді не складали, це була усна домовленість. Ми з ним узимку привозили їй капусту, буряки, моркву. Купували домашню, на корейському базарі, у людей з Лукнового. І тоді ж домовились, що остачу віддамо їй повесні, зерном або грошима. Але все пішло на посів. У Ганни Скорик взагалі городу сотки три постраждало, не розумію, з чого кипиш підняли. Я цього не вирішую, але як буде розпорядження, на яку суму і чим їй заплатити, зразу розрахуюся.

— Жінка стверджує, що їй не заплатили за тонну кормових буряків. Що саме стільки буряків було на двох з половиною сотках.
— То це дрібниці. Кормовий буряк зараз по 80 копійок за кілограм — собі для овець недавно купували. Тобто тонна коштує 800 гривень. Хоча не може бути, щоб корови все повністю витоптали. Інші господарі остачу позбирали, свиням згодували. Хай, приїде директор, як домовляться, так і віддам. У нас м'ясо-молочне господарство, сіємо тільки на корм худобі. За ці гроші і порося вийде, десь кілограмів на 30.

— Чого стадо ходило по людських городах?
— Восени стадо заганяли в електропастух, залишали так на ніч. Це така загорожа з дроту, по якому пропущено електрострум 12 вольт. Корова торкається дроту, її злегка вдаряє струмом, і далі за огорожу не йде. Але буває, що і порве дріт, тоді електропастух вже не діє. А звичайний пастух у цей час вип'є та спить. От вони й тікали, разів десять за минулу осінь.
Цей рік таке не повториться, — обіцяє Олег Васильович.—Тих пастухів звільнили, набрали нових, молодих, відповідальних (що не п'ють на робочому місці). Пастухів чотири, на зміні по двоє. Виділили їм коней, щоб об'їжджали стадо. Той рік стадо було 100 голів, зараз — вже 150. Бугаїв було двоє, тепер четверо.

* * *

Послухала всіх і не зрозуміла, чому з 45 постраждалих збиток не компенсували тільки одній — старій, одинокій жінці. Ні город не зорали, ні порося не дали, ні буряків не купили, ні зерна не насипали.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №21 (1307)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.