GOROD.cn.ua

Влітку випила отруту для жуків, а на Водохреща стрибнула в колодязь

Влітку випила отруту для жуків, а на Водохреща стрибнула в колодязь
53-річна Раїса Пустовойт з Горбового Куликівського району напередодні Водохрещі надумала померти. І стрибнула у вуличний колодязь глибиною 12 метрів. За останні півроку це була вже друга її спроба накласти на себе руки. Влітку вона випила отрути для жуків, лікарі ледь відкачали. Та, певно, не прийшов ще Раїсин час. Потопаючи у колодязі, вона стала кликати на допомогу.

— Увечері я доньці на голодну кутю святу воду несла, — розповідає 69-річна Віра Шульга. — Темінь на вулиці. Чую, дивні звуки. Думала, у Коваленків корова телиться. Прислухалася. Почула крики: «Поможіть...» Я до колодязя, хто там бемкає? А воно і замовкло. Зрозуміла — там людина. Кинулася доньчиних сусідів просити, треба ж витягати потопельника. Добивалася до Коваленків, 70-річну Олександру позвала. Відро на крутілці опустили, кричимо: «Ставай у відро, чіпляйся!» Наче взялося щось за ланцюг. А ми ж старі, де та сила? Крутнули кілька разів, підняли трохи, а в тієї людини, певно, руки не втрималися. Вона знов шубовснула у воду. От Олександра Коваленко з внучкою Вітою кинулася зупиняти автобус. Ніхто з мужчин, що були в автобусі і які вже посходилися, не кинувся витягати. А шофер, бідолага, поліз.

— Водій автобуса — дитя таке неоціненне, все так швидко зробив! А наші мужики, що зібралися, як і що робить, не придумали. Тільки коли ліхтариком присвітили, побачили, що то Рая. Коли витягли, навіть спасибі не сказала. Перше, що промовила:
— Навіщо ви мене спасли?
— А чого ти кричала? — ми їй у відповідь.

Відвели її додому, відігріли, розтерли.
— Раю, як ти в колодязь попала, — питаємо.
— Пішла по воду, мене штовхнули.

Яке ж «по воду»? Відра ж вдома! Біси її штовхнули, чи що?
Диво, що вона не втопилася і не побилася. Коли витягли, ні кровиночки, ні синячка. Води метрів зо три, і не втопилася. Видать, вода перед Водохрещею якась особлива.

«Якби не я, то хто?»

Розповідає 33-річний Валерій Грицай:

— Працюю на маршруті «Чернігів-Куликівка». 18 січня виїхав із обласного центру о 17.20. Заїхав у Горбове, було вже темно. Раптом на дорогу вискочили дві жінки, руки вгору попіднімали, мовляв, зупинися. На пасажирок вони не були схожі. Став. Вони кричать: «Там людина у колодязі потопає». Я за ліхтар і до колодязя. Присвітив. Бачу, у воді жінка, одягнена в шубу, розпласталася, руками намагається зачепитися за бетонні стінки. Подумав, ще хвилин п'ять і шуба просякне водою, вона піде на дно. А людей вже насходилося... Скинув куртку, кричу: «Мотузки давайте, драбину довгу». Принесли. Обв'язався, опустив драбину. Глибина колодязя — дев'ять бетонних кілець (кожне по метру висотою), а під ними до дна ще й триметровий дерев'яний зруб. Коли опустив п'ятиметрову драбину, вона майже вся пішла під воду, залишилися незатопленими лише чотири щаблі. І я поліз.

— Валерію Анатолійовичу, а що, мужиків, крім вас, ні в автобусі, ні навколо не було?
— Були. Просто всі дивилися, а я робив. Якби не я, ніхто б, певно, не поліз. Заліз, дихати на глибині важко. По драбині опустився по пояс у воду. Холоду не відчував. Став тягти тітку, а вона важка — валянки і шуба накисли вже. Кричу їй: «Держіться, помагайте!», а вона мовчить. Перевалив її собі на коліно, обв'язав. Наверху люди вже зібралися, стали тягти. Я її знизу підштовхував. Ось так і витягли.

— Не боялися, що порветься мотузка?

— Мотузок нанесли багато, зв'язали міцно.

— Вона вам хоч спасибі сказала?

— Ні... Люди, правда, пропонували переодягтись, чаю випити, зігрітися. Та мені не до цього було, рейс і так затримувався хвилин на 15 -20. Я мерщій у кабіну, роззувся, кросівки під пічку, а штани вже на мені сохли. Поки з'їздив у Куликівку і вернувся у Чернігів, висохли.

— Запалення легень не схопили після такої купелі?
— Навіть нежитю не було.

***


Микола Постернак, завідувач неврологічного відділення Куликівської райлікарні:

— Жінка поступила до нас із діагнозом «переохолодження». Температура 35 градусів. Та на ранок нормалізувалася. За тридцять років роботи я вперше стикаюся з таким випадком, щоб людина впала з дев'ятиметрової висоти і не зламала шийний хребець. Зробили знімки — ні пневмонії, ні жодного перелому, ні синців. Нині лікуємо її від забоїв грудної клітки і хребта. Є підозра на струс головного мозку.

— Наша Рая — нещасна жінка, — розповідає горбівський сільський голова Оксана Трикашна. — Вона не п'яниця, тиха. П'ятьох дітей виростила — троє хлопців від першого шлюбу і дві доньки від другого і третього шлюбів. Був у неї співмешканець, у нас у КСП працював. Хороший чоловік, та подався у далекобійники і зник. Було це кілька років тому. Затужила Рая за тим Васею. У 50 років, як багатодітна мати, вона вийшла на пенсію. Та діти всі покинули її. Найменша, 17-річна донька приїздила, тільки коли пенсію давали. Забирала гроші і — на Чернігів. От вона і вирішила отруїтися. Як суїцидницю її забрали в Халявин. Відтоді у неї і проблеми з головою почалися. Твердить: «Жить не хочу» і все. І я, і інші сільчани її підгодовували. Хата в неї добротна, з газом, а прийшла зима, батареї порозмерзалися. Напівголодна в холоді сидить. П'ятеро дітей, а між собою не спілкуються. Збирала по людях їх телефони, видзвонювала. Сини сказали, вона нам не треба. Живуть недалеко — один у Куликівці, другий в Авдіївці, третій у нас, у Горбовому. Перша донька мешкає у Західній Україні, заміжня, днями дитину народила. Друга каже: «А що ви з мене хочете? Я малолітка». Просила їх, напишіть відмову від матері, щоб ми її прилаштували куди-небудь. Не пишуть. Я її у Дроздівку у центр для одиноких і престарілих пристроїла. Тиждень там вона побула, перед пенсією приїхала донька з Чернігова, забрала її, щоб сходити пенсію отримати. Купила їй в магазині макаронів, цукру, 200 грамів ковбаси. Забрала гроші й майнула на Чернігів. Покинула матір у нетопленій хаті. Коли Раю витягли з колодязя, при ній було десь 270 гривень, а пенсія — 900. Нині вмовляю дітей написати відмову. Найменша Наташа не хоче, бо тоді ж пенсію ні в кого буде забирати.

А що думає рідня?

Нічого не знаю, нічого не скажу


Зателефонувала Володимиру, сину Раїси Пустовойт:

— Чому ви відмовилися від матері? Чим вона вам насолила?
— Нічим. У той час мене не було вдома, тому так і сталося.

— Чому ж ви, всі п'ятеро, не написали відмови від матері, щоб її оформили в територіальний центр на проживання?

— У нас є сестричка-опікунша Наташа, до неї і звертайтесь.

— Горбівці правду кажуть, вона не хоче відмовлятися, щоб пенсію не забрали на утримання вашої матері.
— А це всім відомо. Та цього я коментувати не буду, маю право.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №4 (1290)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: колодязь, суїцид, «Вісник Ч», Валентина Остерська