Побитому жінкою бомжу наклали 50 швів

В офтальмологічному відділенні обласної лікарні лежить чоловік, якого ніхто не провідує. Родичі від нього відцуралися. Кому він треба, безхатько...

Ліве око заліплене пов'язкою, на голові і обличчі численні рани, вже й засихати почали. 70-річний Микола Сірко — жертва бомжацьких розбірок. Постраждав за шматок сала та інші об'їдки зі сміттєвого контейнера.

— Було це 8 жовтня, увечері, — розповідає Сірко. — Я сходив на Десну, помив ноги і вже повертався у підвал, де ми жили ще з одним бомжем. По дорозі біля гуртожитків педуніверситету вирішив набрати вечерю. Там студенти і сало невонюче часто викидають, інші харчі. Стою, вибираю, нікого не чіпаю. Почув, якась жінка кричить. Що — не розібрав. А на вулиці темно. І тут вона кинулася на мене, висока така, з дощечкою, на якій повбивані гвіздки, п'яна... Я знав її наглядно — бомжиха, що живе у халабуді біля Стрижня. Почала кричати, чого я, мовляв, лажу на її території. Почала мене бити по голові, по обличчю. Я затулявся руками, просив: «Не треба....» Певно, хтось проходив мимо і сказав, що викличе міліцію. Вона почала кричати: «В гробу я етіх ментов відала...» і матюкалася. По жаргону я зрозумів — зечка. Сам відсидів рік на зоні за бійку. Била, доки ворушився. Ймовірно, коли знепритомнів, перестала. Отямився і поповз до найближчого підвалу. З'ясувалося, що ні об'їдків, ні 85 гривень, що були при мені на «чорний» день, нічого немає.

Добрі люди таки викликали міліцію. Бомж — теж людина. Правоохоронці біля контейнерів зі сміттям його не знайшли, шукали по всіх навколишніх підвалах. Добре, що Сірко стогнав, отож відшукали по звуку. Вжахнулися: не лице — криваве місиво. Його кривдницю теж знайшли — спала у своїй халабуді. Надія Ільїна у 35 уже встигла двічі відсидіти за вбивство. У 16 років убила кривдника молодшої сестри, сиділа шість років на батьківщині в Запорізькій області. Вийшла, зарізала друга-пияка і отримала 8 років тюрми. Строк відбувала у Чернігівській жіночій колонії. Коли вийшла, подалась у бомжі. Зустріла безхатька Миколу, збудували халабуду.

Зберуть пляшки, макулатуру, здадуть — і є на випивку. Пориються у контейнерах для сміття — знаходять закуску.
У той день випили, а закусити не було чим. Лягли спати, а їсти ще більше хонеться. Отож голодна і зла пішла по об'їдки. Біля контейнерів зі сміттям і зустріла конкурента.

— Миколо Івановичу, як стали бомжем?
— Як усі. Коли мав гроші, був потрібен і жінкам, і сестрам. Я працював на силікатному заводі у Чернігові по договорах і електриком. Правда, випивав. Грошей — кури не клювали. Всім друзям позичав: кому на мотоцикл, кому на холодильник. Померли мої друзі, всі від горілки. І борги з собою на той світ понесли. Пенсії не маю, паспорт загубив, де трудова книжка — не знаю, хати немає. Я родом із Березанки, що під Черніговом.

— А рідні є?
— Дві сестри: Сірко Євдокія, 1929 року, живе десь на Преображенській, друга сестра Люба Коваль теж жила в Чернігові. Іноді я в неї ночував. Квартиру вона оставила сину, а сама поїхала в Олишівку.

— Так ви б до неї, не пили б, допомагали.
— Кому я, старий, хворий бомж, треба? Жінка у мене була і двоє її синів. Померла, хлопці турнули з квартири. Я ж там не прописаний був. Квартиру продали і виїхали в Київ.

— Куди ж після лікарні?
— Не знаю. Певно, знову на вулицю.
— А може, в притулок для бездомних?
— Туди ж документи треба, а в мене їх немає.

Наклали близько 50 мікрохірургічних швів

— Миколу Сірка, закривавленого, брудного, зарослого, привезли до офтальмологічного відділення обласної лікарні. Його вимили, поголили, постригли. Добросердні медики принесли з дому одяг, хто що зміг.

Верхня і нижня повіки лівого ока були у нього пошматовані на клапті. Довелося зшивати ті клаптики. Операція тривала більше двох годин. Хворому було накладено близько п'ятдесяти мікрохірургічних швів. Рана була дуже набрякла. Нині стан чоловіка покращився. Він бачить побитим оком, — розповідає лікар-офтальмолог Олена Ярошенко.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №42 (1276)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.