85-річного ветерана грабіжники били і душили, вимагаючи гроші

Ветерана війни, інваліда і групи Андрія Демидовича Помазана з Ніжина побачила у тамтешній міській лікарні. Чоловік уже місяць лікується після нападу грабіжників.
— У нього була закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, переломи 6 та 7-ого ребер справа, розрив легені, — розповідає лікар-травматолог Сергій Рудюк. — Пенсіонер був у вкрай тяжкому стані. Прооперували. Зробили торакотомію (невеликий розріз, щоб дістатися пошкодженої легені і вставити дренаж). Три доби боролися за його життя, думали, не виживе. Пролікували ветерана більше ніж на 90% за рахунок лікарні.

— Хто ж його так?
— Самі спитайте.
Андрій Демидович згадує, і сльози на очі навертаються:
— Вже більше 20 років як живу сам. У 1988-ому дружина Анна померла, їй було лише 63 роки. Єдиного сина не стало в 2004-ому. Лишилися онук і невістка, та вони "живуть окремо. А я ще й захворів: онкологія по мужській лінії. Все по лікарнях та по лікарнях. Такі болі — жити не хотілося. Та, спасибі медикам, підлікували. І я забувся, що недужий, бігаю собі. Весною виписався з лікарні. Все навколо квітне, буяє.

15 червня надумався супчику свіженького зварити. Живу у приватному будинку. Нарвав кропиви, кропу, петрушки, морковочки. Стегенце куряче соцпрацівник принесла. Наївся, натупався за день, ліг спочить. А одинокому ніч, як рік. Задрімав, десь о другій ночі чую — щось гупає. Я тільки з дивана кинувся вставати. Як мені світло ліхтаря в очі один направив, а другий за горло схопив. Душить і кричить: «Дед, деньги давай!» Я хотів було кричати, Так він мені рукою рота закрив: «Тише, тише, а то прирежу». І почали мене бити по обличчю, у груди, у боки. «Гроші, давай гроші». Я й кажу: «Он там, у кишені штанів, чотири тисячі, забирайте усе. І машину забирайте, тільки не вбивайте». Машина у мене «Жигулі», ще у 1980 році куплена. Та машини вони не чіпали. Що робили — не знаю, бо після їх ударів знепритомнів.

Отямився: лежу серед кімнати, а на вулиці світає. Вставати — а не можу. Ноги не слухають. Кинувся повзти, біль страшний. Я повз по кілька сантиметрів. З четвертої ранку до 18 вечора не раз під себе сходив. Ковінькою, в якої ручка-гачок, чіплявся за найближчі предмети і підтягувався. Від болю непритомнів, приходив до тями і знову повз. За 14 годин дістався веранди. Але телефон не працював — подзвонити ніяк. З'ясувалося, що грабіжники замкнули хату ззовні. Коли лізли в хату, шибочку вийняли, руку просунули. Ключ стирчав у дверях зсередини — відімкнули і зайшли. Повернули шибку на місце, двері замкнули. Я ковінькою вибив шибочку на веранді і стогнав: «Люди, рятуйте, люди, поможіть». Сил кричати не було. Минула година, друга, третя. Тільки після дев'ятої вечора хлопець сусідський почув мене. Сусіди викликали «швидку».

Грабіжники забрали 4 тисячі гривень і зняли нагороди з піджака. У мене було два ордени (один — Вітчизняної війни І ступеня, другий — Український хрест), дев'ять медалей (серед них і «За відвагу»). Це не люди, це — тварини. Я кров проливав, був контужений, поранений. — Андрій Демидович показує на тілі сліди війни. — День Перемоги зустрів у госпіталі. І ось ці тварюки хотіли мене добити. Це тільки у газетах пишеться, що нинішнім ветеранам живеться добре. А насправді хто про мене подбає? Вже місяць пролежав у лікарні, тепер боюся додому повертатися — доб'ють. Аби ж хто про мене потурбувався, щоб у будинок престарілих забрали. Так хочеться ще пожити...
За фактом нанесення тілесних ушкоджень порушена кримінальна справа. Міліція ще нікого не затримала.


Андрій Помазан у лікарні

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №29 (1263)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.