Василя Шкурка ледь не вбили у власному туалеті

Нічого смішного у цій пригоді немає. Навпаки, страшно... Стався розбій 6 липня у селі Веприк Бобровицького району. 49-річний Василь Шкурко, голова правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «40 років Перемоги», нині лікується у хірургічному відділенні Бобровицької райлікарні. Нападники били його по голові металевим прутом.

Троє без масок, з обрізом

Василь Іванович лежить у палаті на шістьох чоловік. На голові у нього пов'язка. Намагається сісти. Секунд двадцять сидить мовчки, вибачається:
— Можна, я лежачи, бо перед очима якісь кола пливуть, голова паморочиться?
Говорить важко, повільно (побої не минули безслідно):
— 6 липня, як завжди, прокинувся о 6-ій ранку. Треба було їхати на Чернігів. У окружному адміністративному суді на 10 годину було призначено розгляд позову нашого кооперативу до Бобровицької райдержадміністрації. І ще в господарський суд. СВК позивається до сільського фермерського господарства «Мрія», витребує майно. Ціна позову 10 мільйонів гривень (7,5 млн. — вартість майна, 2,5 млн. — штрафні санкції).
Та нікуди того дня я не поїхав...
О 7-ій ранку прийшла Любов Басанько, попросила трактор город полискувати. Дав. Уся техніка у мене стоїть біля двору. Десь о 7.20 пішов до туалету. Він у дворі, але облаштований, з унітазом, килимками. Тільки сів на унітаз, як двері відчинилися, і переді мною постав молодик з обрізом від двостволки 16 калібру у руках. Я мисливець, на зброї розуміюся.

Наставив на мене обріз і прохрипів: «Ну що, пора розщитаться». А я у відповідь: «А є за що?» І тут із-за спини першого вискакує ще один із залізякою в руці і по голові мене — раз, удруге, втретє. Кров полилася на лице. Якби я сидів, як зазвичай сидять навприсядки, уже і не піднявся б. У мене ж спрацював інстинкт самозбереження. Як сидів, зацідив тому, що мене бив, ногою в лице. Він упав. Я встав, але тут з'явився третій. Кинувся на мене. Я завалив і його на землю і насів на обох. Вони відбивалися мовчки. А той, що з обрізом, дубасив мене прикладом по спині. Все це тривало секунди. Кров залила мені очі. Я закричав дружині: «Катю!». Вони кинулися із двору. Сусіди, які почули крики дружини, — за ними. Я — в хату. Тернув обличчя рушником, схопив ключі від машини і босоніж, закривавлений, голий до пояса кинувся до машини. Бандити були нетутешні. Отож тікатимуть із села. Знайшов за селом: бачу, ідуть утрьох на мотоциклі МТ-10 без коляски. Я за ними. Майже настиг біля ставків за Веприком. Тоді той, що-був з обрізом, розвернувся і став стріляти. Я впав на пасажирське сидіння, а машина по інерції вдарила мотоцикл іззаду. Від того удару вони, певно, позлітали з мотоцикла. Але я цього не бачив. Мотоцикл порожній упав на бік і його тягло ще метрів двадцять по узбіччю. Зупинило його лише дерево. Я хотів вибратися з машини, та водійські дверцята від удару заклинило. Виліз через пасажирське сидіння справа. Бачу, нападники тікають у болото. Один ногу тягне. Ще одного напарник під руку веде.
В голові паморочилося. З останніх сил ппоїхав у Бобровицю в міліцію. Розповів, що і як було. Машину мою поставили у дворі райвідділу. А невістка і племінниця (їм подзвонила дружина) приїхали на допомогу, відвезли мене до лікарні.

Наклали 17 швів

— У Шкурка були рвані рани тім'яної частини голови. Загалом ми наклали 17 швів. Також діагностували струс мозку середнього ступеня тяжкості, — розповідає Олександр Квіта, хірург Бобровицької райлікарні.

«Падлюки, сволочі, все одно вас переймемо»

— Ми з дочкою попоралися, якраз снідали, — розповідає 60-річна Надія Басанько з Веприка. — Чуємо — крики і гупання у Шкурків, живемо через дорогу. Думали, корова вирвалася чи що, вискочили на вулицю. Аж бачимо, троє хлопців тікають з двору. Василь Іванович увесь у крові. Катерина Василівна—дружина Шкурка — біжить за ними і плаче. Ми кинулися навздогін. Біля двору вони кинули отакий, — розводить руки Надія Митрофанівна, — залізний прут-шестигранник, яким били Василя.
— Бігла, падала, що аж капці загубила і коліна позбивала, — Катерина Шкурко прикриває долонями збиті коліна. Рани такі, як п'ятірнею накрити.
— Я кричала падлюки, сволочі, все-одно переймемо вас, і матюкалася, та вони не оглядалися, — продовжує Надія Басанько. — Вони ж молоді, років по 22-25, дужі, ми не збіглися..

Потім з'ясувалося, що та трійця побігла у шкільний сад, там у них був схований мотоцикл. Ольга Стельмах, яка живе неподалік, чула, як вони лаялися, бо мотоцикл ніяк не заводився. Один на них російською покрикував: «Тихо, тихо, замолчите».
— Я їх стрічав, — додає 60-річний Валентин Романчук. — Якби ж знаття, що вони таке утнули. Спохватився вже, коли люди сказали. Побіг на виїзд із села. Бачу — один другого попід руки веде, третій позаду. І пішли в осоку, в болото. За ними стежка лишилася.
Міліція приїхала десь аж через годину, хоча від Бобровиці до Веприка їзди хвилин 20-25. Молода дівчина, дільничний і водій. Щось усе писали. Я взяв дрючок і почав на місці зіткнення машини з мотоциклом траву розгрібати. Знайшов для міліціонерів обріз.

— Мій син, 15-річний Богдан, ще їм казав: «Візьміть на мотоциклі відбитки пальців, — додає Яна Сугай.
— Якщо мотоцикл не заводився, то вони бралися руками за свічки запалювання, і відбитки пальців, певно, є», — наполягав. Він на мотоциклах добре розуміється. Міліціонери тільки відмахувалися. Наче і не треба.
Як до двору Шкурків приїхала міліція, я й кажу: «Он вони у кущах у засідці сиділи». Сочили, коли Василь вийде. Бігли, сліди на землі полишали. Просила-просила міліцію: візьміть слід. Он у кіно показують, що на взутті й землі сліди порівнюють. Грунт, який у підошвах позастрягав. А вони — як не чують. Я — голосніше. Мовчки, нехотя сфотографували лише один слід (зліпка не брали), — каже Надія Басанько.
— Та їх ніхто й шукати не збирався, — додає Валентин Романчук. — Хіба собаку по сліду не можна було пустити, піти по протоптаній у осоці стежці? Я б і сам так зробив, так я один і без зброї. А вони ж — міліція.

Молока хотілося після ночі в болоті

Міліція шукати нападників не пішла. Вони ніч просиділи в болоті. А наступного дня о п'ятій ранку зайшли у село Вороньки, навпрошки від Веприка два кілометри.
— Вийшов із ліска молодий хлопець, підійшов до мене і каже: «Тьотю, дайте молока, я й гроші заплачу», — розповідає Ольга Шута з Вороньків. — Я й кажу: «Немає, вже здала у молочарку». Він і пішов геть.
— А я якраз молоко віз здавати, — говорить 76-річний Микола Семена. — Запряг у віз кобилу Марфу і везу. Коли до мене хлопець риженький із берега (кущів) виходить і каже: «Дядько, підвезіть нас до автобусної зупинки. Мій друг з коня впав, коли катався, болить йому». Дивлюся, а той друг стоїть у кущах, ледь на ногах тримається. Я й кажу: «Молоко одвезу, тоді за вами і приїду». І приїхав. Той, світленький, товариша затяг на воза, а він тільки ойкав. Питаю: «Хлопці, як це получилось?»

— А ми на шашликах були, на конях каталися з дівками.
— Так у нас же дівок немає. До якої ви приїжджали?
А він в отвіт щось пробурчав: чи то Сльозка чи то Сльозко. Я ще і подумав: у нас же таких немає. Відвіз їх, подякували. І вернувся. На автобус ті двоє не пішли. Той, що дужчий, побачив біля двору Івана Юрченка (чоловік працює у Бобровиці) вантажну машину. Глянув через паркан, а там дружина Юрченка порається. Питає: «Тьотю, а скоро дядько на Бобровицю їхатиме? Мо, і нас забере?» Забрав Юрченко їх у машину. Допоміг затягти пораненого у ЗІЛ. Хто вони і що, відмовчувалися. Тільки травмований кривився і ойкав дорогою, коли машину підкидало на вибоїнах.
Довіз їх Юрченко, як і щосили, до залізничного вокзалу. Поміг витягти травмованого. Дужий на плечах потяг слабого в ніжинську електричку, яка йшла в бік Носівки. Більше їх і не бачили.

Де дівся третій — згинув на болоті, чи вони розділилися? Той, травмований, має рано чи пізно таки звернутися до лікарів. Тільки так його можна буде вирахувати.
— Я цього так не залишу. Дай Бог одужати, вийду і знайду тих негідників, — каже Шкурко. — Запитаю, хто послав. У всьому розберуся.
Десятки свідків, мотоцикл, обріз, металевий прут, навіть опис нападників є. їх у обличчя бачили і Шкурко, і Романчук, і Ольга Шута, і Микола Семена, і Юрченко.

Міліція мовчить...

Ні начальника Бобровицького райвідділу, ні заступників 9 липня у райвідділі не застала. Говорила з начальником слідчого відділу Валерієм Лупин0ю.
— Чи порушена за фактом нападу кримінальна справа?
— Ні. Закон нам дає право десять днів на дослідчу перевірку.
— Валеріє Івановичу, ви встановили, кому належить мотоцикл?
— Номерні знаки збиті...
— А номер рушниці, з якої зроблено обріз?
У відповідь тиша.
— А відбитки пальців?
Тиша.
— Чи опитаний чоловік, якого у причетності підозрює Шкурко?
Тиша.
— Як кваліфікували напад на Шкурка?
— Подія. Він зареєстрований у журналі злочинів та подій.

Постраждалий думав на кума

Тим часом Василь Шкурко підозрює у причетності до нападу свого кума Миколу Фенюка, з яким судиться за майно.
— Не буду стверджувати, але, думаю, без нього не обійшлося. Ціна спору між нами велика — 10 мільйонів гривень.
Зв'язалася телефоном з Фенюком.
— Я нічого йому не винен і він мені нічого. Хай міліція розбирається, хто бив його і за що. Знаю, він заборгував багатьом людям, але до чого тут я? Мені що, охорону йому наймати?

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №28 (1262)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.