На «острові» Шаровка лелеки бігають по городах, як кури

Вулиця Дніпровська (у народі — Шаровка) села Радуль Ріпкинського району весняної повіні не боїться. Шаровка — на пагорбі. Тут, оточений з усіх боків водою, живе з десяток людей. У крайній хаті — 84-річна Тетяна і 60-річна Ніна Савенко. За хатиною — Дніпро, ліс і Білорусь. Влітку населення Шаровки збільшується — дачники, які ще при Союзі купили тут хати, приїжджають на відпочинок.

— Бачите ближні дерева — це Білорусь, — показує Ніна Савенко. — Зроби крок уліво — Дніпро, вправо — ліс.
Перед будинком сім'ї Савенків — клумба з пластикових пляшок. На ній квіточки — крокуси. Поряд сидить сірий котик.
— Бомжик він. У нас у Шаровці всі такі, — говорить Тетяна Савенко.
Лелеки по городах Шаровки бігають, як кури. Відчувають себе упевнено, нікого не бояться.

— З лелеками веселіше, — каже Тетяна Василівна, — Нехай топчуться.
У дворі — курки і півники.
— Норка сімох курей подавила нещодавно, і коршун двох, — скаржиться Ніна Михайлівна.
Чотири роки тому Ніна переїхала з Чернігова в Радуль, до матері.
Тепер живуть удвох, на дві пенсії.
— Шаров — давнє прізвище, поширене в Радулі, — говорить селищний голова Таїсія Ворчило.

— Землі у нас небагато: десять соток біля хати, п'ять — на городі, за огорожею. Там в основному картоплю садимо. Радульські землі бідні, піщані. Ростуть добре тільки сосни. Картоплю на продаж не вирощуємо. Хоч би для себе вистачило. Газ у нас з балонів. Восени були перебої з його доставкою. Опалювання у всіх у селищі — пічне. Вода — з колодязів, — каже Ніна Михайлівна.
— З Києва ходила «Ракета» (катер на підводних крилах.— Авт.). Квиток усього 4 рублі 50 копійок коштував. Киянам роздолля! У 1991 році Союз розвалився — і перестала «Ракета» літати, — пояснює Тетяна Василівна.
Свого часу житло в Радулі було майже даром. Як говорять місцеві, що кольоровий телевізор купити, що хатину — ціна однакова.

— Зараз хати майже ніхто не продає. Ціни на них виросли. Хата — п'ять-шість тисяч доларів, є по дев'ять, — говорить Ніна Михайлівна.
— Раптом і вас затопить, не боїтеся?
— Вплинути на це не можемо. Були часи, через повінь у червні саджати на городі починали. Хліб на човні перевозити будемо. Нічого страшного, — відповідають мати і дочка.
— Ваша хата крайня двічі: на околиці селища, ще й водою оточена. Не страшно тут жити?
— Звикли і живемо. Буває страшно — ліс поряд. Зате дрова тягати недалеко. З односельцями живемо дружно.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №16 (1250)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.