15-річного Святослава Якушева з Прилук убило колесом?

Оксана Тарасенко, бабуся, та Вероніка Якушева, мати, з портретами Станіслава

20 липня минулого року не стало Святослава Якушева з Прилук. До свого 16-річчя він не дожив усього 21 день. Згідно з інформацією правоохоронців, того вечора на вулиці Незалежності сталася фатальна ДТП — від «Жигулів», що їхали в напрямку центру міста, під час руху відлетіло переднє колесо, яке викотилося на зустрічну смугу і влучило у Святослава (він їхав узбіччям на велосипеді). Від отриманих травм хлопець помер на місці. Проте мама Святослава Вероніка Якушева впевнена: все було зовсім не так, насправді її сина збили автівкою і навіть не зупинилися, тож водій, який це зробив, має понести заслужене покарання.

ДИВНА ДТП

Того дня Вероніка Якушева була на дачі в селі Заудаївське за 12 кілометрів від Прилук. Близько 22-ї в неї задзвонив телефон. На екрані з'явилося фото сина.

— Я відповіла: «Синочку, ти вже їдеш додому?», бо знала, що він гуляє з друзями. Час для літа був не таким уже й пізнім. Але у відповідь прозвучав голос зовсім іншої людини: «Це не ваш син. Я — офіцер поліції». — «А де Святослав? Дайте йому телефон». — «Я не можу. Тут сталася біда...» У перші секунди я подумала: може, син із кимось побився, все ж таки підлітковий вік. Та виявилось, що ні...

За 38 хвилин я вже була в Прилуках. Коли приїхала на місце ДТП, понівечений велосипед лежав на узбіччі, а моя дитина — аж за шість метрів від нього, на зеленій зоні. Та картина завжди стоятиме в мене перед очима! Було враження, що сина збила машина і він перекотився через капот. Поліцейські нічого пояснити не могли. На той час вони ще самі не розуміли, що сталося, адже винуватець ДТП із місця втік.

Його затримали за кілька днів у сусідній області. У цьому поліції допомогли містяни. На вулиці Братів Ревуцьких у мікрорайоні Рокитне місцеві мешканці знайшли покинуту бежеву «копійку» без переднього колеса, на лобовому склі якої були сліди крові. Люди зразу ж подзвонили в поліцію. Правоохоронці відстежили шлях автівки і вийшли на її власника. З'ясувалося, що того вечора за кермом «Жигулів» був 20-річний Микола Карпецький. Він перебував у стані алкогольного сп’яніння. Йому повідомили про підозру за ч. 3 ст. 286-1 (порушення правил безпеки дорожнього руху особою в стані сп’яніння, що спричинило смерть потерпілого) та ч. 1 ст. 135 Кримінального кодексу України (завідоме залишення без допомоги особи, яка перебувала в небезпечному для життя стані) і взяли під варту. За скоєне йому загрожує до 10 років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на такий же самий термін.

— Ось тільки позбавлений права керувати транспортними засобами він був і до цього, — каже Вероніка Якушева. — Та й «копійка» була в несправному стані. Проте це його не зупинило. Як сказав прокурор, Микола Карпецький притягувався до відповідальності в суді аж 138 разів! Ви тільки подумайте, яка це вражаюча цифра, а йому ж зараз усього 21 рік! Більше того — ця людина навіть не кається, а навпаки — привселюдно сміється мені в обличчя. Як можна на це спокійно дивитися, коли втратив свою дитину, сенс усього життя?

НАРОДИВСЯ СТАРИМ

Святослав був єдиною дитиною Вероніки і Ярослава Якушевих. І хоч у 2020 році подружжя розлучилося, та дружні стосунки зберегло до сьогодні. Святослав теж дуже любив і маму, і тата.

— Взагалі всі ці 15 років ми ростили сина в любові. Це була дуже довгоочікувана дитина. І особлива. Він неначе народився зразу старим, — каже Вероніка. — У жодному віці не було такого, щоб Святослав не розумів, чого хоче, влаштовував нам істерики, вередував, мав якісь незрозумілі забаганки. Небеса подарували нам такого сина, про якого можна лише мріяти. Незважаючи на свій юний вік, Святослав був для мене справжнім наставником, я просила в нього порад і прислухалася до них. Після закінчення 9 класу син вирішив вступати до Прилуцького професійного ліцею. Обрав потрійну спеціальність — «зварник-сантехнік-водій вантажних машин». Коли я запитала, чому він не хоче піти в старші класи, а потім в університет, сказав: «Спочатку треба здобути ручну професію, а потім — розумову». Я засміялась: «Як це, ручну?» — «Хочу навчитися щось добре робити своїми руками, а вже потім можна і в університет». Взагалі син дуже вірив у справедливість і завжди стояв за неї, тож у подальшому планував навчання в юридичному виші. Своє життя він бачив лише в Україні. Дуже цікавився історією і мріяв про майбутнє. Дивиною це не було, адже вся наша родина любить досліджувати своє коріння, українську історію, культуру. Навіть ім’я синові ми з чоловіком обрали не просто так, бо сподобалось, а на честь сина Ярослава Мудрого, чернігівського князя Святослава Ярославовича.

Втрата сина — це вирок мені і всій моїй родині. Цілий місяць після цієї трагедії я не могла прийти до тями. Тепер же хочу одного — справедливого покарання для винуватця цієї ДТП. У країні йде війна, ми і так щодня втрачаємо на ній цвіт своєї нації, а тут ще й діти, наше майбутнє, стають жертвами чиїхось дурних дій...

Вероніка Якушева довго не погоджувалась спілкуватися з журналістами, не хотіла розголошувати подробиць у справі ДТП, в якій загинув її син:

— Важко було, саму себе збирала по шматках, тож не хотілося виносити все це на публіку. А потім... Якось я поверталася з роботи з Києва і побачила людей, які зібрались у ланцюжок підтримки для Аліси Купрієнко (дівчинки, яку 10 грудня минулого року на пішохідному переході в Прилуках на смерть збила поліцейська Олена Ющенко. — Авт.). У руках я несла велику свічку, яка горить 72 години. По кілька разів на тиждень я купую такі свічки і запалюю на могилі сина. І мені раптом так захотілось доєднатися до цього ланцюжка й запалити ту свічку для Аліси.

Під час тієї події до мене підійшла активістка Олена Чамор і запропонувала допомогу. Разом з іншими вона бореться за безпеку наших дітей на дорозі. Спочатку я відмовилась, але стала ходити на судові засідання у справі Аліси. А її тато Віталій Купрієнко разом з Оленою та іншими ходять на мої. І я вирішила говорити. До речі, коли прийняла це рішення, то ще не була впевнена, чи правильно я роблю, тому подумки звернулася до сина: «Святославе, підкажи, що мені робити?» І він підказав.

Отут повернуся трохи назад. Півтора року тому син приніс додому кошеня (кішка в бабусі друга привела малих). Назвав його котом Горохом — за прізвищем друга, ласкаво ж говорив «мій Котигорішок». А згодом виявилось, що насправді це не кіт, а кішка. Тоді я назвала її Маркізою. Святослав дуже її любив, кішка постійно за ним ходила, із ним спала. А за два дні до трагедії син раптом відвіз Маркізу в село до тата і сказав, що там їй буде краще. Після смерті сина кішка пропала. Ми шукали її кілька місяців, але марно. І ось, коли пішов перший розголос про справу сина, я запросила свою маму прогулятися після роботи в парку. Йдемо, п’ємо каву, я розказую їй про свої сумніви, і раптом нам виходить Маркіза. Я не повірила своїм очам: «Мамо, ти теж її впізнала?» Мама лише підтвердила: «Так, це Маркіза». А ми ж не бачили її вісім місяців! Тоді я й вирішила, що говорити варто. Якщо я не змогла вберегти від дій цієї особи свою дитину, то, може, удасться вберегти хоча б чиюсь.

«НЕХАЙ ЇМ ТАМ БУДЕ КРАЩЕ»

Справу Миколи Карпецького розглядає Прилуцький міськрайонний суд. І досі у звинуваченні прокурора звучить версія про те, що Святослава Якушева вбило колесом.

— Коли ми з чоловіком забирали тіло сина з моргу, судмедексперт теж видав нам цю версію. На що чоловік відповів: «Ви фізику в школі вчили? Ну це ж нереально! Вони (Карпецький і його друзі, які того дня були з ним у машині. — Авт.) кажуть, що колесо відпало біля кафе «Bar&Boss». До водоканалу, де знайшли Святослава, — поворот і добрячих 200 метрів. Траєкторія руху колеса зовсім не така, воно мало б упасти ще десь дорогою».

Та й якби сина насправді вдарило те колесо, то від удару він упав би назад, а так чомусь упав уперед. І травми дивні — зламаний хребет, ребра, ноги, знесено пів голови, дитина неначе зменшилась у зрості. Як таке можливо? До того ж велосипед сильно пошкоджений. Мені його, правда, так і не віддали, він стояв на штрафмайданчику у відділі поліції (туди 20 квітня поцілили рашисти. — Авт.). Велосипед був новий, шосейний. Його ми купили за місяць до трагедії. Святослав мав мрію — провести в Прилуках велозабіг. Такі вже були у Чернігові, Ніжині, в Ічні, ось він і загорівся. Навіть влаштувався разом зі мною на роботу в компанію «Pet.co» лакувальником, щоб той велосипед купити. Сам заробив половину потрібної суми, другу додала я.

Якщо чесно, я чомусь дуже боялась того велосипеда, хоч і була впевнена, що Святослав ганяти на ньому не буде, аж воно бачте як... При цьому Микола Карпецький стверджує, що не винен, це просто нещасний випадок — відпало колесо і вбило людину. І він переконаний, що покарання не понесе.

Про це пошепки говорять й інші прилучани. Чому пошепки? Бо Микола Карпецький — ром, а їх у Прилуках усі побоюються.

— Хіба таке вперше? — кажуть місцеві. — Але щоразу і його, й інших відмазують, бо ж приходять гуртом і погрожують людям. Та несправна бежева «копійка», як шалена, ганяла Прилуками цілих три дні до цього, і поліція чомусь жодного разу її не зупинила. Та навіть без колеса він умудрився проїхати на ній близько трьох кілометрів і ніхто цього начебто не помітив. Скільки ще це триватиме?

— Ця людина соціально небезпечна, а тому ми хочемо максимального терміну покарання, — говорить Вероніка Якушева. — Люди мають нести відповідальність за свої дії, інакше навіщо взагалі існує наша судова система?

Прощаючись, Вероніка сумно посміхнулася:

— 12 років тому ми із сином були на святі Івана Купала, де дівчата запускали на річці вінки. Я й запропонувала: «Синку, пірнай і надівай один із них на голову». Він пірнув, надів вінок, що пропливав поряд. Я йому кажу: «А тепер питай, як звати дівчинку, яка його запустила». Він здивувався: «Мамо, а навіщо?» — «Бо таке ім'я буде у твоєї судженої». Ми знайшли ту дівчинку, її звали Алісою. Пам'ятаю, як сказала: «Яке гарне ім'я! Але де ж ти шукатимеш дівчинку з таким рідкісним ім’ям?» Останніми тижнями в мережі портрет Святослава все частіше й частіше почав з'являтися поряд із портретом Аліси Купрієнко. Може, вони і там поряд, підтримують одне одного, як ми з їхніми батьками. Нехай їм там буде краще, ніж тут...

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.