Вони їздять туди, до жодна служба більше не буває, - у прикордоння, яке постійно під ворожим вогнем. Вони й самі нерідко потрапляють під приціл дроніа і дивом рятуються з-під обстрілів. Але відкидають страх, надівають бронежилети і везуть людям не лише пенсії, газети і посилки, а ще й необхідні продукти.
Про небезпечну роботу 103-го і 109-го пересувних відділень поштового зв'язку на Новгород-Сіверщині та Семенівщині розповідаємо з нагоди їхнього професійного свята — Всесвітнього дня пошти, який відзначається щороку 9 жовтня.
109-ТЕ ПВПЗ
52-річиий Владислав Криса і 45-річна Олеся Шовкопляс обоє живуть у Новгороді-Сіверському і якийсь час працювали разом у 103- му ПВПЗ: він — начальником, вона листоношею. У травні цього року Олеся пішла на підвищення ізмінила його на цій посаді, а Владислав очолив 109-те ПВПЗ. На ньому він працює з водієм Ігорем Зюзьком.
- Обслуговуємо села Новгород-Сіверської громади: Грем'яч, Бучки, Михальчину Слободу, Кам'ямську Слободу, Камінь, Ковпинку, Пушкарі, Кремський Бугор та інші. Усі названі села обстрілюють. Днями попрацювали ми в Грем'ячі, виїхали звідти об 11.30, а о 12. 30 село вже накрили зі ствольної артилерії...
Але всюди все одно продовжуємо їздити. А як не їхати? Людей шкода! У тих селах зовсім немає магазинів (у деяких — давно, бо й до війни мало мешканців було, а в деяких вони зруйновані прильотами), тому ми возимо людям, окрім пенсій та пошти, ще й хліб, воду і все інше, що вони замовляють. А звідти вивозимо посилки (із Грем'яча по 6-7) - мішки з картоплею, морквою, буряком. їх місцеві відправляють дітям. Ще й жартують:«До вашої машини треба причіп».
У прикордонних селах залишилися здебільшого пенсіонери і люди середнього віку, школярів і дошкільнят дуже мало. Старшим людям дуже важко покинути все надбане, шукати житло в іншому місці, перебиратися. У тому ж Грем'ячі й досі більш ніж сто пенсіонерів. Там ми буваємо середами та п'ятницями, в ці дні туди приїжджають (в основному велосипедами) і люди з Бучок та з Михальчиної Слободи. В ці села нам їздити заборонено, бо там по прямій пів кілометра до кордону і дорога повністю прострілюється.
Владислав говорить, що за час роботи у 109-му ПВПЗ йому під обстріли попадати не доводилося, а ось у 103-му небезпечних випадків було багато. Про них більше розповідає Олеся, адже раніше в усі небезпечні ситуації вона потрапляла разом із Владиславом і водієм Романом Янченком, із яким тепер їздить удвох:
— У деяких населених пунктах в нас немає робочого місця (наприклад, приміщення пошти зруйновано).
А не працювати ж і не чекати людям на вулиці, особливо в холодну пору. Минулої зими в Леонівці ми збиралися в одній хатині — її хазяйка нас впустила. Повидавали людям пенсії, попрацювали. Тільки-но ми від’їхали, як прилетів дрон і спалив цю хату. Слава Богу, хазяйка була на вулиці і вижила. Вороги цілять туди, де скупчення людей.
Якось дрон стежив за нами по селу. Ми зрозуміли, що на нас відкрили полювання, тож мусили втікати звідти.
А десь місяців дев’ять тому в Миколаївці я з кількома місцевими була у приміщенні магазину, а Роман та інші жителі, які чекали своєї черги, - на вулиці. Раптом прилетів дрон і вибухнув прямо над їхніми головами. Це диво, що він зачепився за дроти і не впав та не розірвався серед людей, бо цілив явно в них. І пощастило, що нікого серйозно не ушкодило осколками, тільки оглушило Романа й одного пенсіонера.
Іншого разу виїжджали з Леонівки, на засніженій дорозі бачу: наче якась пляшка лежить. Проїхали повз неї, а потім Роман говорить: «То був снаряд». Добре, що не наїхали!.. Після того ми ще не раз бачили нерозірвані снаряди.
І в Карповичах, і в Янжулівці було, що танк працював по селу, коли ми були там, тільки в іншому кінці, тому ми не постраждали.
Восени 2022-го поверталися в Новгород-Сіверський на базу і між селами на дорозі побачили розбиту машину, розкидані речі. Потихеньку проїжджаємо, і Роман помітив на узбіччі лежачого чоловіка (він підняв руку). Був у військовій формі, поранений. Просив, щоб його відвезли в лікарню у Семенівку. Тож ми розвернулися і помчали туди. В лікарні чоловікові зробили операцію. Що сталося, дорогою ми його не розпитували, але потім чули, що вийшла ворожа ДРГ і напала на наших військових, одного з них ми і врятували. Переживали, щоб довезти пораненого до лікарні, бо він втратив багато крові. Сидіння настільки нею просякло, що після того довелося його замінити. Але головне — людина вижила!
Розказує Олеся детальніше і про свою щоденну роботу:
— Наше пересувне відділення обслуговує села Чайкине, Каравани (Новгород-Сіверської громади. — Авт.), Олександрівка, Газопровідне, Угли, Кос-тобобрів, Архипівка, Леонівка, Грем'ячка, Галаганівка, Залізний Міст, Янжулівка, Прогрес, КарповичІ, Хотіївка, Заріччя, Медведівка, Гаті, Луб'янц, Тимоновичі, Баранівка, Орликівка (Семенівської громади. — Авт.). У села, де 50 і більше чоловік, ми їздимо раз на тиждень, де більш ніж 20 мешканців, — двічі на місяць, де до 20 чоловік — раз на місяць. Із тими людьми, які переїхали, але залишаються нашими клієнтами, працюємо в Семенівці (вони приходять на наше робоче місце).
У Чайкиному, Косюбоброві, Архипівці, Залізному Мосту ще чимало мешканців. У деяких селах Семенівщини донедавна було хоча б по п’ятеро, по двоє-троєжителів. Але Янжулівка, Орликівка, Баранівка, Медведівка, Гаті спалені дотла, людей там уже немає, і більше нам туди їхати не треба...
В інших селах хоча б до десятка мешканців є. Поки вони там, ми до них їздитимемо.
Ті магазини, які в деяких селах іще трималися, з обстрілами та масовим виїздом жителів позачинялися.
Хто може, сам добирається по закупи в Семенівку. А тим, хто не в змозі, намагаємося привезти все необхідне ми, більше ніхто їм продуктів не возить.
Про небезпеку я намагаюсь не думати. Та й у мене стільки справ, що на це немає часу. Приймаю ситуацію такою, якою вона є, і працюю. Я люблю свою роботу! Цe мої люди, я до них звикла, мені їх луже жаль, — повторює слова свого колеги Олеся.
— Якщо ще й ми до них не їздитимемо, вони залишаться взагалі напризволяще. Люди кажуть: поки їхні хати цілі, не виїжджатимуть. Тримаються за своє до останнього. А ті, хто виїхав, свято вірять, що ще житимуть у своїх селах. Мовляв, щойно цей жах закінчиться, зразу ж повернемося у свої домівки, якщо вони вціліють...
На місцях люди вже звикли до обстрілів, розрізняють, що, куди, звідки, з чого летить. Ховаються — хто в погріб, хто ще кудись. Тільки затихло — виходять і продовжують займатися своїми справами. Порають господарство, обробляють городи. Намагаються жити нормальним життям. Ще й дітям допомагають — посилки відправляють, щоб у містах їм не доводилося купувати овочі втридорога. А діти їм щось присилають, ми привозимо.
Люди нас чекають, допомагають нам, самі шукають місце, де нам попрацювати, аби тільки ми приїхали. Розуміють ситуацію, що в нас може бути всього 15-20 хвилин — і треба їхати далі, тому все роблять швидко, організовано. Ми підлаштовуємося під них, а вони — під нас, щоб ніхто не постраждав.
Обоє начальників пересувних відділень розповідають, що внаслідок обстрілів у деяких населених пунктах подовгу або й узагалі немає світла і мобільного зв'язку.
Де саме, не називатимемо, аби не показувати ворогам (а вони моніторять пресу), де їхні удари були успішними. Росіяни навмисно цілять так, аби позбавити мешканців прикордоння всіх благ цивілізації. А приїхати відремонтувати пошкоджене наші фахівці не можуть через небезпеку.
Коли немає електроенергії та Інтернету, порятунком залишаються газети.
- Люди кажуть: телевізора не подивишся, а газету і при ліхтарику почитаєш. Тим паче попереду зима, роботи надворі вже немає, темніє рано, багато вільного часу.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: поштарі, обстріли, прикородоння