GOROD.cn.ua

Кричала від болю, а потім просто важко дихала. Юну бандуристку Аню Кушнеренко вбила росія

 

Вона любила життя. Була творчою особистістю. У свою останню дорогу взяла бандуру, з якою не розлучалася… Сьогоднішня історія – про Аню Кушнеренко, юну 17-річну менянку, світлу і талановиту дитину, яка загинула під час ворожого обстрілу, бо хотіла до батьківського дому.



Тікали з Чернігова

Березень був чи не найстрашнішим у житті чернігівців: як корінних, так і тих, хто приїжджав туди на навчання та роботу і періодично повертався до рідних на Менщину, Сновщину, Корюківщину, Городнянщину…

Сотні людей щоденно прямували з Чернігова в напрямку мосту через Десну, а далі – польовими дорогами, березневим бездоріжжям, на власний страх і ризик. Зазвичай цей шлях займав до 10 годин. Комусь вдавалося його подолати швидше, бо на допомогу приходили водії-волонтери, які, ризикуючи власним життям, бралися вивезти людей до переправи через Десну.

Усі, хто хотів з Чернігова перебратися на безпечніше правобережжя Десни, мали дістатися саме до переправи, яку облаштували жителі Стольного, Локнистого та Гусавки. Таких точок за місяць довелося поміняти аж п’ять, бо ворог їх постійно виявляв і обстрілював. Далі, подолавши річку на човні, їх знову ж таки переважно волонтери доставляли до Березни, де вони могли зігрітися, попити гарячого чаю і рушати далі до рідних.



А в рідних теж було неспокійно на душі. Вони знали, що в Чернігові немає світла, тепла, води, і раді були якнайшвидше пригорнути до себе дитину чи онука. Водночас чули про те, наскільки небезпечним є той шлях порятунку. Вагалися: спочатку переконували ризикнути і рушати в дорогу, потім відмовляли, а потім знову наполягали тікати з Чернігова.

Віщий сон

Так сталося і з Анею Кушнеренко. Дівчина востаннє була у батьків у Мені за тиждень до вторгнення рашистів. Навчалася на другому курсі музичного училища. Жила в орендованій кімнаті. Як і всі її однолітки, окрім студентських клопотів, зустрічалася з подругами. З ними любила гуляти затишними вуличками Чернігова.

Було і перше кохання – її хлопець Віталій, теж менянин, працював у Чернігові. Саме разом з ним та її двоюрідним братом Аня провела останні два тижні свого життя, переховуючись у погребі товариша хлопців. У перший день війни наважилися рушити до Мени (міст у Снов’янці тоді ще був цілий), але не знайшли транспорту.



На фото Анна та Віталій

– З донькою я весь час перебувала на зв’язку, – пригадує Олена Кушнеренко, мама Ані. – Мінімум двічі на день, вранці і увечері, ми говорили з нею телефоном. Так було і в мирний час, нічого не змінилося і з початком війни. Восьмого березня донька мене привітала зі святом. Була спокійна, як завжди радісна і оптимістична. Нічого не віщувало біди. Хоча, правда, напередодні мені наснився сон такий нехороший про доньку. Я його навіть їй переповіла, але вона заспокоювала і пересилала відео, як вони живуть в погребі: провели туди світло, облаштували місце для відпочинку, занесли мікрохвильовку, чайник…



Знайомі, родичі, співробітники Олени, знаючи що її донька-студентка перебуває в Чернігові, час від часу говорили їй: «Чого вона там сидить? Хай пробує вибиратися! Люди ж он тікають, якось дістаються до переправи». Мама про це час від часу говорила з Анею. Але поки була сила терпіти, поки було світло, вода, донька залишалася там.

– Про те, що Аня з Віталієм та Андрієм (двоюрідним братом Ані) вирішили пробиратися до Мени, я не знала, – зізнається жінка. – Навіть не стурбувало те, що вранці не поговорили з донькою по телефону. А тоді вже десь по обіді мені зателефонувала кума і сказала, що її син в інтернеті натрапив на повідомлення про те, що група людей, які вибиралися з Чернігова, потрапили під обстріл. Є четверо загиблих, серед яких дівчина на ім’я Аня. Я не знаю, можливо, кума вже і знала напевне, що це наша Аня, а просто не змогла мені сказати…

Занесли до хати ще живою

Дев’ятнадцятирічному Віталію Скоробагатьку важко даються спогади про той день, бо він був поруч з Анею і бачив останні хвилини її життя. Дев’ятого березня Аня, Віталій та Андрій наважилася пробиратися до Мени.

– У тому укритті нас було загалом шість чоловік, – розповідає Віталій. – Чим далі – ставало важче: зникало світло, не було води, не вистачало їжі. Врешті вирішили тікати з Чернігова. Рідних у Мені не попереджали, щоб вони менше хвилювалися.

Віталій згадує, що в дорогу вирушили десь о сьомій ранку. Йшли пішохідним мостом через Десну. Далі підвезли військові через поля та села і залишили у якомусь селі. Сказали, щоб ішли по прямій до села Анисова. Пройшли десь кілометрів 5–10. Разом прямували й інші люди, які поверталися на Сновщину, Корюківщину та Менщину. Загалом було до сорока чоловік. Йшли не організовано, на свій страх і ризик. Десь після десятої ранку підійшли до Анисова, а далі до переправи мали відвезти волонтери на авто.

– Раптом почалася сильна стрілянина. Ми побігли до першої хати, але уламки від снарядів долітали до нас, – важко даються спогади Віталію. – Були поранені. Про вбитих ми спочатку не знали. У нас з Андрієм були травмовані ноги, ми не могли швидко пересуватися, та добралися до хати, де нам надали першу допомогу. Я ще намагався якось допомогти Ані: вона спочатку кричала від болю, а згодом просто важко дихала. Її занесли до хати ще живою. Осколок потрапив їй у живіт, через що ніхто не ризикнув щось робити, поки не прибудуть медики. Потім прибігла місцева фельдшерка, а згодом приїхала «швидка» з Куликівки. Всіх забрали до лікарні, але Ані серед нас не було – вона вже померла…


Під тим обстрілом загинули четверо: Аня, жінка зі Сновська, двоє хлопців – з Корюківки та Новгорода-Сіверського. В Анисові тіло Ані пробуло ще добу, а наступного дня тим же шляхом, яким рятувалися живі, його переправили до Мени. Ще через день її поховали. Віталій не встиг попрощатися зі своєю дівчиною: він зміг дістатися з Куликівки до Мени в день похорону, але лише надвечір.

Маленька, усміхнена

– Анечка прийшла до мене, коли навчалася в другому класі, – згадує викладачка Менської музичної школи Олена Яшан. – А дорогу у світ музики їй дала моя колишня учениця, яка працювала тоді вихователькою в дитячому садочку і помітила здібності Ані. Я навіть пам’ятаю той день, коли дівчинка прийшла на своє перше заняття гри на бандурі: маленька, усміхнена… Такою усміхненою вона була всі вісім років навчання в музичній школі. Буває, поїдемо на якийсь конкурс, то я своїх дівчат могла знайти з заплющеними очима: де чую сміх Ані – там і вони.

За словами пані Олени, дівчинка була дуже відповідальною: жодного заняття не пропускала без причини, бралася за виконання будь-якої композиції.



– Увесь час вона говорила: «Олено Анатоліївно, я так хочу виступати на сцені!» – розповідає Олена Яшан. – І вона горіла цим бажанням. Я намагалася підтримати її прагнення, бо Аня дійсно була варта того. Якщо з усіх моїх учнів більшість вагалися щодо того, куди піти навчатися після школи, то у цієї дитини ніяких сумнівів не було. Не без моєї поради вона обрала для вступу Чернігівський фаховий музичний коледж імені Левка Ревуцького.

Алла Ляпкіна, яка була Аниною викладачкою в коледжі, наче в продовження своєї менської колеги відзначає надзвичайну працелюбність дівчини і її бажання виступати в майбутньому на великій сцені.

– У наших випускників по завершенню навчання є два шляхи – стати викладачем або ж, продовживши навчання у виші, стати артистом, – ділиться Алла Ляпкіна. – От саме артистичне майбутнє я могла пророкувати цій дівчині. Про те, що Аня загинула, я дізналася телефоном від інших моїх студентів. Була шокована. Це була настільки світла дитина, що я до цього часу не можу повірити в те, що більше ніколи не зустрінуся з нею.

Материнський біль не вщухає

Про доньчину мрію каже і мама. Хоч і минуло вже понад три місяці від того страшного дня, але ця рана в її серці назавжди. Єдина дитина в сім’ї, мамина мрія та надія…

– Я ніяк не можу змиритися з тим, що моєї донечки вже немає, – ронить сльозу Олена Кушнеренко. – Ні, час не лікує! Ця весна забрала у мене двох найдорожчих людей: якраз на сороковини по доньці померла моя мама, яка хоч і була скута хворобою останні 16 років, але Анина загибель і сум за улюбленою онукою, мабуть, прискорили її смерть. Спілкуючись з рідними, знайомими, співробітниками, намагаємося не говорити про Анечку.

– У нас з нею було стільки планів на майбутнє. Я для неї жила. Ми були як подруги: ділилися радощами, проблемами, – з болем згадує мама. – Коли доня навчалася в школі, то, бувало, скаржилася, що не знаходила розуміння серед ровесників. Я її заспокоювала: творчих людей часто не розуміють, давала поради, розказувала, як вчинити у тій чи іншій ситуації. Ми з чоловіком приземлені люди, а вона навпаки – творча, непосидюча. Навчаючись у музичній школі, вивчить нову п’єсу, приходить до мене на кухню: «Мамо, послухай!»

І тут Олена посміхається. Пригадала, як ще в молодших класах її Анечка разом з подругами організували вуличний концерт: проводили репетиції, виготовили квитки, намалювали афіші. Батьки сцену змайстрували. І концерт відбувся. Навіть із сусідніх вулиць приходили меняни.

Не встигла дописати

У кімнаті Ані в батьківській оселі і до сьогодні все нагадує про те, що наче ось-ось зараз сюди прийде її господиня: ліжко, шафа, фотоальбоми, стіл, на якому стоїть її ноутбук, над ним на стіні – багато грамот і дипломів, в’язанка медалей. Поряд зі столом стоїть її бандура. Навіть у ту останню дорогу з-поміж небагатого скарбу, який вона взяла з собою, була саме бандура.

– Смертельний осколок від ворожого снаряду вбив Аню, – мама дівчини бережно розстібає футляр бандури. – А речі абсолютно неушкоджені: і бандура, і ноутбук, і телефон. На комп’ютері та телефоні збереглися відео, на яких моя дитина ще жива, усміхнена і щаслива. Там і її концертні виступи, і записи, зняті нею. А ще вона писала вірші.



Ансамбль бандуристок Менської музичної школи. 2019 рік. Аня – крайня ліворуч

Мама показує блокнот. З її дозволу гортаємо. Ні, це не дівочий щоденник, в якому підлітки бережуть найпотаємніші секрети. Аня наче відчувала, що блокнот потрапить до рук сторонніх людей, бо перші сторінки – це звернення до читача. Романтичні дівочі вірші, вірші, присвячені мамі, вірші-присвяти до днів народження друзів.

– Аня пробувала писати музику, – каже мама. – Одну пісню написала, другу, на жаль, не встигла дописати.

Усі, з ким довелося спілкуватися про Аню, найчастіше говорили, наскільки світлою була ця дівчинка. Здається, що і для тих, хто знав її особисто, і для тих, хто не був знайомий з нею, те світло буде вічним. І саме так збережеться пам’ять про неї – юну, мрійливу, романтичну, сповнену енергії і творчого запалу. А для батьків вона лишиться назавжди маленькою люблячою донечкою-щебетушкою.

Джерело: сайт "Сусіди Сіті", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кушнеренко, загинула, Мена, бандуристка