GOROD.cn.ua

Вхід до зони ЧАЕС охороняли з вилами

 

У жовтні-листопаді 1986 року протягом 48 днів таку службу ніс першокурсник Білгородської школи міліції Микола Малашта.

Перший загін добровольців сформували з 266 курсантів і командирів. Залізницею довезли в Білорусь, поселили в селі Бабчин, що за 20 кілометрів від Чорнобильської атомної станції. Село вважалося виселеним, але кілька жителів похилого віку навідріз відмовилися покидати свої садиби. У їхніх хатах і проживали курсанти, яких підвозили охороняти КПП на вході до десятикілометрової зони зруйнованої атомної станції. Бойової зброї курсантам не видали, а мародери нишпорили по спорожнілих оселях переселенців, намагалися вночі пробратися й за колючу огорожу до забороненої зони. Кмітливі майбутні стражі порядку «озброювалися» вилами і сокирами, щоб надійніше стояти на посту протягом 12 годин, передусім вночі.



– Жадоба до наживи брала верх над радіаційною небезпекою, – пригадує Микола Іванович. – Переселенці поспіхом покидали свої оселі, їх організовано вивозили на чисті території, але не дозволяли брати з собою домашнє майно, техніку, побутові прилади – все це було радіоактивним, смертельно небезпечним, але невидимо для людських очей. За цим добром і полювали мародери, бувало, й могоричі нам пропонували, щоб ми їх не помічали. Але ми розуміли, якого лиха вони можуть завдати собі і тим, кому «заженуть» поцуплене добро.

Згадує чорнобилець і літніх людей, в яких жили на постої. У звітах місцевої влади їх просто не існувало в селі, їхні помешкання відразу після аварії відключили від електропостачання, не працювала торгівля, медична допомога, бодай якесь транспортне сполучення з безпечним світом:

– Для наших хазяїв великою радістю було, коли ми приносили їм якусь літру гасу для каганця чи буханець хліба. Підгодовували іншими продуктами – для нас продуктове забезпечення було на високому рівні. Допомагали «неіснуючим» селянам дрова пиляти, рубати, під навіси складати.

Через КПП, яке охороняли курсанти, проїжджали вахтові ліквідатори наслідків аварії і керівники високих рангів, але їм було не до охоронців, озброєних вилами, і тим більше не до розпитувань, де вони квартирують. Присмак чорнобильської радіації курсанти відчували у горлі – пересихало там і гірчило. Протягом майже двомісячної вахти і в день її закінчення охоронцям міряли рівень накопичення смертельних атомних випромінювань, але результатів вимірів не видали на руки – все було засекречено.

Родом Микола Малашта з Коропщини, з родини колгоспників Івана Денисовича (помер у 2000 році) і Євдокії Пантеліївни. Міліцейська доля закинула його на Бобровиччину, останні роки служби обіймав посаду дільничного інспектора у селі Петрівка, там і осів з родиною на постійне місце проживання. Після виходу на пенсію не виїхав із села, петрівчани обрали його головою сільської ради. У новоствореній Бобровицькій об’єднаній територіальній громаді очолив Петрівський стростинський округ. Напередодні 35-річчя катастрофи на ЧАЕС голова Бобровицької об’єднаної громади Тетяна Ковчежнюк вручила Миколі Івановичу Малашті пам’ятну медаль ліквідатора аварії на атомній електростанції.

Григорій Загребля, «Чернігівщина» № 17 (835) від 29 квітня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Бобровиччина, ліквідатори, Чорнобильська_катастрофа, Малашта, радіація, Ковчежнюк, Загребля, Чернігівщина