GOROD.cn.ua

Опитування: Скільки ви зустрічалися перед шлюбом?

 

Лютує лютий, але це ненадовго. Скоро потепліє! Та й День святого Валентина, День всіх закоханих, наближається, а це прекрасний привід поговорити про почуття і шлюб. Отже, наше запитаннячко таке: як довго ви перевіряли свої почуття, перш ніж одружитися? Тиждень? Рік? Десять років чекали?



«40 років пліч-о-пліч»

Світлана Мунтянова, директор Ніжинського районного будинку культури, живе в селі Талалаївка:


— Я і чоловік з дитинства живемо у Талалаївці. А познайомилися лише у червні 1979 року, коли я приїхала додому після першого курсу на канікули. Володимир мене на 10 років старший! Познайомилися на весіллі. Це була любов з першого погляду. Зустрічалися два роки на відстані, бо я навчалась у Львові. Ходили на переговорні пункти, щоб поговорити телефоном, писали листи. Один і досі зберігається вдома. «Добрі» знайомі з села сказали, що в мого хлопця, тепер уже мого чоловіка, є інша дівчина. В рідне село під час навчання приїздила рідко, разів три на рік. Я зопалу написала йому гнівного листа, мовляв, не хочу бачити і ми розходимося. Володимир взяв цього листа і приїхав у Львів до мене. Сказав, щоб я не вірила чуткам, що любить тільки мене, а також запросив мене того дня під вінець. Одружилися у травні 1981 року. Цьогоріч будемо святкувати сорок років нашого подружнього життя. Маємо двох доньок, онучку і онука. Бувало всяке: і негаразди, і сварки. Ми завжди в усіх справах все робимо разом. 24 години на добу. І так 40 років пліч-о-пліч.

Місяць і ще півроку

Тетяна Дубік, старший інспектор з режиму секретності Козелецького відділення поліції, селище Козелець:

— Перед тим, як чоловік мені освідчився, зустрічалися місяць. Познайомили нас друзі. Він з Лемешів, я з Козельця. Мені було 22, йому 25 років. Зразу сподобались одне одному, місяць позустрічалися і він запропонував вийти за нього заміж. Але одружилися не зразу, а через пів року. Бо спочатку був великодній піст. А потім почався місяць травень. Теж зачекали, не хотіли все життя «маятися». Так і дотягли до червня. Зате зрозуміли, що ми єдине ціле. Тим часом вже батьки встигли підготуватися до весілля, родичі були запрошені. А жили вже разом, у мене, в Козельці.

Зараз мені 38, ні разу не пошкодувала про свій вибір. Чоловік працює в Києві. Замісник технічного директора в компанії «Тема-Б». Ми збудували свій окремий будинок, народили двох діток: хлопчика і дівчинку. Щороку на море їздимо.

«П'ять років, а тоді вирішили — досить»

Сергій Петраков, начальник Новгород-Сіверської районної служби у справах дітей:

— З майбутньою дружиною познайомились на роботі. Вона у мене працює у районному відділі освіти. Зустрічалися довго, цілих п’ять років. А тоді вже спільно вирішили — досить, час одружуватися. Весілля гучно не гуляли. Для себе і близьких. І так у шлюбі вже вісім років.

Маємо доньку Єсенію. У родині у нас головна, скоріше, дружина. Як у справжній українській сім’ї: я — голова, жінка — шия, куди поверне, так і буде. На День святого Валентина один одного не вітаємо. І жодних вітальних букетів до свят. Якщо захотілося порадувати дружину — можна квіти подарувати. Без приводу. Проста приємність.

«Зустрічались півтора місяці на роботі»

Петро Пінчук, головний спеціаліст Варвинської селищної ради:

— Познайомились з Людмилою на роботі. Прийшли туди майже одночасно, тиждень-два різниці. В 2013 році влаштувався начальником відділу податкової інспекції, і вона почала працювати.

З першою дружиною розвелися, дочка залишилась з нею. А я років зо два жив сам. Людмила до цього у шлюбі не була. Закохався зразу. Приміщення податкової в нас невелике. Конфетно-букетний період був коротким: цукерки подарувати встиг, а квіти ні. На побачення не ходили. Півтора місяці на роботі пропрацювали і стали жити разом. Вона в людях розбирається. Побачила, що я серйозний чоловік, серйозна пропозиція.

Зараз мені 48 років, їй 37. Людмила в декретній відпустці. Наша донечка Лада восени вже піде до школи, якщо її не закриють.

З дружиною в нас лад і кохання. А як без нього жити?

«Ще зі школи в нас любов була»

Ганна Передня, пенсіонерка, село Халявин Чернігівського району:

— І я, і мій чоловік родом з села Сивки колишнього Михайло-Коцюбинського району. Нині цього села немає. Як робили Київське море (водосховище) багато сіл тоді виселили. Ми жили на різних кутках. Здебільшого бачилися у школі. Вподобали одне одного, коли я була у сьомому класі, а він у восьмому. До клубу нас, малих не впускали, ганяли і завклуб, і голова сільради. Так ми попід клубом бігали.

Закінчила я вісім класів. Жінка з Халявина купила у Сивках корову. І мама ту корову повела пішки на Халявин, а це кілометрів 70. У цієї жінки з Халявина на квартирі жили викладачі курсів секретарів-машиністок. Порадили матері, щоб мене віддала на ті курси у Чернігів. Всім тоді хотілося, із села вибратися. Я пішла. Закінчила їх з відзнакою. А де працювати?

Робота знайшлася мені аж у селі Гончарів Круг (так звали тоді люди Гончарівське). Була там секретна військова частина. Додому ходила пішки через ліс не один кілометр. Якось іду, побачили мене солдати і погналися. Хтозна, що в них було на умі. Не бігла — летіла. Я ж тоді ще спортсменкою була, сто метрів за 11 секунд пробігала. Добігла до найближчої хати, кажу: «Солдати гналися». І більше не пішла на ту роботу.

Влаштувалася санітаркою у лікарні. Жениха забрали в армію на три роки. Я його чекала і вірно дочекалася. Коли мені було 22 роки, побралися ми з моїм Іваном. І 30 годків душа в душу прожили. Трьох синів виростили, в люди вивели. Та сталася у мого чоловіка закупорка артерії, поставили йому трубочку. Трохи пожив після цього, а потім тромб, і помер.

А я згадую молодість. Я ж з 1943 року. Перебираю фото. Як трудилася: літо в полі, взимку на фермі, щоб більш грошей заробити. Здоров’я угробила. Правда, пенсії маю три з половиною тисячі. А ще вузол подарунків за ударну працю і бронзову медальку.

Тижневик «Вісник Ч» №6 (1813), 11 лютого 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: опитування, кохання, «Вісник Ч»