Донецький пацієнт

У Горлівці побили агітаторів блоку "Наша Україна". У Жжанкої розгромлено виборчий намет. У районі Макіївки Донецької області здійснено напад на мобільну агітаційну бригаду, чию машину закидали камінням.



Це — не інформаційні повідомлення річної давнини. Це — реалії нинішньої, уже парламентської, виборчої кампанії, що проходить у країні, до перемогла демократія. у країні, частина якої, виявляється, усе ще живе за середньовічними законами.

МАШИНА ЧАСУ

Рік тому, коли вперше у житті я подорожував Донеччиною, у пам'яті спливли рядки Йосипа Бродсь-кого: «Путешествуя по Азии, спать ложись головою в угол, ибо так трудней — притом в темноте — взмахнуть топором над ней». Після ситого Києва, дрібнобуржуазної Західно? України з кав'ярнями Львова і домашніми ресторанчиками Івано-Франківська, де бувати доводилося частіше, Донецьк і прилеглі до нього шахтарські містечка шокували. Буквально все — від просто-таки раболіпства шахтарів перед дрібним начальником; від брудних вікон більшості убогих "хрущовок", за якими давно вже не було світлих свят, від горілки за три гривні, яку тут багато хто з донеччан не гидує пити уже вранці, ризикуючи тут же, біля придорожнього кіоску, спустити дух, до дитячо? мрі? випадково зустрінутої дівчинки (не по роках нафарбованої і дорослої) — швидше завести хлопця, щоб кофтинками балував, і піти з родини, де батько завжди п'яний, а мати в сльозах...

Тоді, рік тому розділена політ-технологами країна дійсно здавалася різною. Відмінність ця, умілими ручками і цинічними мізками піднята на вістря виборчої кампанії, була схожа на прірву, в першу чергу, не ментальну, а — історичну. І якщо Захід країни чітко демонстрував зародки капіталізму, що базуються на святості приватної власності, то Схід у реальному вимірі перебував на стадії розвинутого феодалізму. Настільки махрового, що цінність людського життя тут вимірювалася, в першу чергу, величиною "данини", а покірність, що межувала з рабством, сприймалася чи не як єдина можлива форма існування. Це лякало, не вірилося, що Донеччина і люди, що тут живуть, — у двадцять першому столітті можуть бути правдою.

Утім це тільки в підручниках історії за одним періодом відразу Йде інший, а між ними — лише сторінка, що позначає новий розділ книги. У житті же між історичними епохами — десятиліття і століття. І даремно очікувати, що в нашому випадку могло бути інакше.

А ЗА ВІКНОМ БУШУЄ СВАВІЛЛЯ...

Більшість аналітиків упевнені, що мало не ключовою нерозв'язаною проблемою нової влади виявилося саме розділення країни. У той же час не можна було сподіватися, що возз'єднання України пройде швидко й безболісно. Очевидно, принцип, обраний командою нового Президента Віктора Ющенка, — головний лікарський принцип "не нашкодь", був єдино можливим рішенням у тій ситуації. Але цей принцип, скоріше гомеопатичний, аніж хірургічний, навряд чи передбачав швидке розв’язанння проблеми і негайний результат.

У підсумку маємо те, що маємо. Коли виборча кампанія-2006 ввійшла у вирішальну фазу, виявилося, що влада не тільки не здатна використовувати адмінресурс на виборах (як їй часто намагаються в цьому дорікати) але і не в змозі забезпечити рівні умови для всіх учасників виборчого процесу, як то передбачає закон. Для ілюстрації першої тези (про неможливість використання адмінресурсу), дозволимо собі навести слова Давида Жванії: "У Луганській області склалася парадоксальна ситуація: адміністративний ресурс, володіння яким традиційно приписують влади, насправді належить не їй. У владі на місцях, як і раніше, залишилося багато людей, що заплямували себе на попередніх виборах масовими фальсифікаціями. Чого лише вартий той факт, що у виборчих комісіях, сформованих на сьогодні у Луганську, немає представників "Нашої України”! Адмін ресурсом стривожені не тільки ми. Я зустрічався з Олександром Морозом, він теж висловив побоювання, що в такій ситуації вибори навряд чи відбудуться чесно. Ми вирішили створити в Луганській області спільний штаб, до якого увійдуть усі політичні сили, що не бажають фальсифікацій”. І ситуація, описана Давидом Важайовичем, стосується не однієї області, а цілої низки областей Східної України.

Щодо рівних умов для всіх учасників виборчого процесу, то варто повернутися до початку статті. За повідомленнями регіональних штабів "Нашої України", блок, дійсно, має низку проблем з агітацією в регіонах. 18 лютого в Радянському районі біля міста Макіївка Донецької області було здійснено напад на автомобіль агітаційної групи, який закидали камінням. На думку лідера донецької обласної організації "Наша Україна" Антона Клименка, "методи політичної боротьби наших опонентів залишилися колишніми”. На два дні раніше, 16 лютого, у Горлівці був перевернутий агітаційний намет "Нашої України", розміщений у центрі міста. Агітатори при цьому були побиті трьома невідомими. Того ж дня був розгромлений намет у Кіровську. Але найстрашніше у цій ситуації — те, що все це свавілля, здається, коїться при найвищому заступництві місцевої влади. На думку вже згаданого Антона Клименка, в області ведеться відвертий саботаж і Президента, і законодавства: "Як відомо, Президент провів телефонну розмову з губернатором Вадимом Чупруном. Президент звернув увагу на те, що буде вимагати чіткого виконання Указу "Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих виборів 2006-го року". Ми вважаємо, що бездіяльність Чупрун видає за стабільність у регіоні", — наголосив Клименко.

ЩО В ІМЕНІ ТВОЄМУ?

Отже, як свідчать факти, за рік після перемоги Майдану ситуація в тій частині країни, чия політична сила протистояла євроінтеграції і демократії, по суті, пропонуючи натомість тоталітарну Росію і феодалізм, не змінилася. Тут, як і раніше, панують залякування і тиск — як найбільш ефективні виборчі технології, і, як і раніше, контролювати виборчу ситуацію збираються кілька "батьків" регіону, що відмежувалися від проблем донеччан золотими хоромами за високими мурами. Адже ніхто з людей (якщо судити з їхнього політичного анамнезу), представлених у виборчому списку Партії регіонів, здається, не збирається займатися проблемами не тільки регіону, але і країни. Головною метою другого походу донецьких на Київ політичний є збагачення і захоплення такої кількості влади, яка б це нескінченне збагачення гарантувала. Віктор Янукович не має наміру розділяти бізнес і владу, звільняючись від олігархії, а навпаки — майбутня фракція Януковича прагне, по суті, приватизувати парламент. За най-скромнішими підрахунками, на імені "Янукович" у парламент "в’їдуть" мінімум три десятки грошових мішків, включаючи найбагатшу людину країни Ріната Ахметова.

Але головна трагедія Донецька, пов’язана з політикою "донецьких", — у їхній невідповідності один одному. На Донеччині, як і у всій Україні, як, власне, і в усьому світі, живуть звичайні нормальні люди, що хочуть ростити дітей, заробляти гідні гроші на улюбленій роботі і жити в гарній країні. Добре жити, по-людськи. Політики ж, яких часто іменують "донецькими", навідріз відмовляються людям такі права дати. І хто переможе в цьому протистоянні, яке не під силу жодному політтехно-логу і яке відбудеться один на один з виборчим бюлетенем для кожного українця?

Mихaйлo Івченко, «Гарт» №8 (2340) від 23 лютого 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.