«Образи немає, але відчуття несправедливості є»

«Образи немає, але відчуття несправедливості є», — говорять Юлія Мороз та Ірина Стрілецька, які посіли третє й четверте місця у регіональному відбірковому конкурсі „Ти — зірка", але фактично є його переможницями.

Цей конкурс ( "Гарт" уже писав про нього у №51 від 15 грудня 2005 року) стає найрезонанснішим з усіх музичних молодіжних заходів, проведених минулого року в області.

І приводом для розмов стало те, що перші місця в конкурсі, в якому нібито брали участь лише представники північного регіону України, незрозуміло чому посіли дівчата з півдня. За правилами, Наталія Волкова з Керчі та Ірина Розен -фельд із Херсона не мали права навіть брати участі у нашому регіональному турі, однак із чиєїсь легкої руки саме вони представлятимуть північні області у фіналі конкурсу „Ти — зірка", на якому й буде визначено українського учасника , Євробачення-2006я. Коли ж ми звернулися до оргкомітету конкурсу з проханням пояснити, як таке могло статися, там цього зробити не змогли, але склалося враження, що повідомлення про географічну невідповідність регіональних переможниць не було несподіванкою для організаторів заходу. Відтак можна припустити, що яТи — зіркаш від самого початку задумувався лише як вистава, декорація для протягування потрібних виконавців. І як до всього цього ставитися десяткам молодих людей з Чернігівщини, Сумщини та Житомирщини, які готувалися до конкурсу, хвилювалися, на щось сподівалися?! Перед ними бодай хтось вибачиться? А що повинні відчувати чернігівки Юлія Мороз та Ірина Стрілецька, у яких фактично вкрали перемогу? На щастя, обидві вони, як виявилося, достатньо мудрі і не сприймають те, що сталося, як трагедію. До речі, і 21-річна Юля, і 17-річна Іра — дуже цікаві, талановиті, неординарні дівчата, легкі й приємні у спілкуванні. Вони гідні перемоги, і для всіх нас, чернігівців, ці дівчата — перші! Тож познайомимося з ними ближче.



— Юліє, наскільки мені відомо, ти — студентка історичного факультету Чернігівського педуніверситету, і при цьому маєш прекрасні вокальні дані. Чи пам’ятаєш, коли почала співати?

— Так, мені тоді було років 14. Ми відпочивали в Ялті, і мої друзі напоумили мене взяти участь у пісенному конкурсі. А вони чули до цього, як я співаю, просто я вважала, що мій голос не кращий за інші. Так вийшло, що той ялтинський конкурс я виграла, і це дало поштовх до того, що після повернення до Чернігова я вирішила зайнятися вокалом. Записалася до вокального гуртка при Палаці піонерів, і, коли через рік виступила у звітному концерті гартківців, мої батьки вперше почули, як я співаю. Вони були в захваті і того ж дня сказали: "Тобі треба займатися співом більш професійно!” Так я потрапила до викладача Нелі Ми-роновоі, якій я дуже вдячна за те, що вона допомогла мені розвинути талант і направити його в потрібне русло. Не буду приховувати, що були моменти, коли хотілося все кинути, особливо після невдалих виступів, але Неля Олександрівна вміла згладити всі ці моменти, і я продовжувала займатися. »

— Втім, напевно, були і вдалі виступи, конкурси?

— Основним для мене був міський конкурс серед учнів ЗОШ, на якому я перемогла в 11 -му класі і який дав мені впевненість у собі. Після нього захотілося далі вчитися, працювати над собою. І саме тоді я познайомилася з Віталієм Сливком, який очолює продюсере ький центр .Моцарт”. Ми уклали контракт, і я стала другим продюсаитом центру після танцювального колективу "The best". Але, закінчивши школу, я вступила до педуміверситету, навчання вимагало багато часу, і мені довелося вибирати: або продовжувати співа-їй, або вчитися. Я виорала друге.

— А про те, щоб навчатися у музичному закладі, ти не думала?

— Я навіть майже вступила до Чернігівського музучилища, куди мене приймали поза конкурсом, оскільки я виїрала конкурс, який проводив цей заклад. Однак мої батьки порадили все-таки обрати вищий навчальний заклад — для більшої впевненості у завтрашньому дні. До того ж я завжди любила іноземні мови, тому спеціальність .Історія, англійська мова та зарубіжна література”, яку я обрала, мені підходить. Про свій вибір я не шкодую.

— Але пісенних конкурсів ти теж не пропускаєш...

— Ніколи не знаєш, що тебе чекає завтра, то чому б не скористатися можливістю показати себе, якщо вона є. Я думаю, всі конкурсанти не стільки розраховують на перемогу, скільки на те, що їх помітять. Хоча на конкурс .Ти — зірка" мені, наприклад, іти не хотілося. Справа в тому, що позаминулого року я брала участь у .Народному артисті”, члени журі якого досить зневажливо поводилися з конкурсантами, і просто боялася повторення. Проте мої друзі буквально взяли мене за руку й повели на конкурс. Причому прийшли ми, коли основний відбір уже закінчився, тож довелося дві години чекати вирішального прослухо-вування, в якому повинні були співати 10 найкращих виконавців. Мене ж послухали перед ним, і я стала 11-ю фіналісткою відбірко-вого туру. До речі, розкрию таємницю: Наталки Могилевської на другому прослуховуванні не було, вона мусила терміново повертатися до Києва, а в телеверсії її присутність змонтували. І коли Наталя пішла, решта членів журі якось одразу знітилися — було видно, що всі вже стомилися. Поки я слухала, як виступають інші учасники, моя впевненість у собі все більше танула — було видно, що, на відміну від мене, люди ретельно готувалися до конкурсу. В результаті перемогли дві дівчини, обличчя яких були мені зовсім незнайомі. Потім до нас із Ірою Стрілецькою підійшли організатори, похвалили за хороші виступи і сказали, що зв’яжуться з нами, якщо в інших регіонах конкурсанти будуть слабкішими, ніж у нас.

— Юліє, уже ні для кого не секрет, що переможниці чернігівського конкурсу ніякого відношення до нашого регіону не мають. Чи думала ти про те, що, якби вони не брали участі в прослуховуванні, до фіналу пройшли б ви з Іриною?

— Можливо, хоча я над цим не замислювалась, поки не побачила по телебаченню інтерв’ю з Оленою Мозговою, в якому вона сказала, що в Чернігові було 4 достойні претендентки на перемогу. Ось тут мені стало трошки прикро. Проте я не хочу нікого ні звинувачувати, ні судити — Бог усім суддя. Може, десь у глибині душі в мене і є відчуття несправедливості, але про це я намагаюся не думати.

* * *



— Іро, кілька слів про себе: звідки ти, де навчаєшся?

— Родом я із села Мирнопілля, що в Арцизському районі Одеської області. Там закінчила 9 класів і приїхала на канікули до рідної тітки, яка мешкає в Чернігові. Дізналася, що тут є музичне училище і вирішила спробувати вступити до нього. Зараз навчаюся на третьому курсі вокального відділу.

— А до училища в тебе вже була музична освіта?

— Ні, в музшколі я не вчилася, але з дитинства співала, на слух грала на клавішній установці. Багато чого я навчилася в мами, яка працює музичним керівником у сільському Будинку культури. І все ж коли вступила до училища, були деякі проблеми. Нотну грамоту я опанувала швидко, а ось з академічним співом було складніше: голос мене підводив, я навіть зверталася до лікарів. Мені дуже допоміг тоді мій викладач В’ячеслав Литвинов, який займався зі мною, незважаючи на труднощі. І в якийсь момент голос розкрився — я це відчула, і тепер я володію ним повністю. Впевнена, що академічна школа — це основа всіх основ. Якщо ти пройшов через неї, то зможеш співати будь-що — і народні, і джазові, й естрадні пісні.

— Який із цих напрямків тобі ближчий?

— Напевно, джаз. До речі, я не лише навчаюсь, а й працюю у Військово-музичному центрі Сухопутних військ Збройних сил України солісткою джазового ансамблю. А ще із 7 років я пишу пісні і в майбутньому хочу створити свій хор, який би виконував мої твори.

— На конкурсі „Ти — зірка” ти теж співала власні пісні?

— Ні, у першому турі я співала пісню „Таке Му Love" із репертуару гурту „Plazma", у другому —„ І now”, яку виконує Уїтні Х’юстон.

— Чим тобі запам’ятався цей конкурс?

— Особливо нічим. Я очікувала, що журі дасть оцінку кожному з 10 виконавців, визнаних найкращими — мені б хотілося почути про свої плюси й мінуси від компетентних осіб. Але цього, на жаль, не було. Хотілося б і дещо іншого ставлення до конкурсантів — щоб більше уваги звертали на вокальні дані, а не на зовнішність. У нас же поки що все навпаки.

— А образи на організаторів за те, що переможниці — не з нашого регіону, ти не відчуваєш?

— Ні, образи немає, хіба що відчуття несправедливості. І Наталії, й Ірині я все одно бажаю успіху, хоча вони повинні пам'ятати: яким шляхом ідеш до мети, те врешті-решт і отримуєш...

Розмову вела Валентина Євтушенко

«Гарт» №2 (2334) від 12 січня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.