Дев’ятий

На чернігівському ринку їх, до недавнього часу, було вісім. Різні за віком, родоводом, породою, долею, вони збиралися у зграю поступово, навіть з найвіддаленіших куточків міста.

Ринок приваблював багатством запахів. Особливо в теплу пору тут голод не загрожував нікому. І ось що примітно: дворові пси змішаної крові, не проходячи аніякісінької собачої науки, розуміли — в середовищі людей слід поводитися обережно і тактовно.



Так було і вночі, коли багатоголосий гомін уже вщухав. Наступав час прибирання. Не прогавити б! Пси поспішали набити шлунки. Але приходив ранок. Зграя тікала з ринку на найближчу вулицю, що поросла кущами та бур’янами, на відпочинок. Прилаштовувалися спати. Як правило, по одному. Або попарно. Я помічав: так робили найслабші. Сильні підігріву не потребують.

Запам’ятався холодний дощовий ранок. Дбайливо вклавши свої голови на передні лапи, пси були оповиті сном. Лише наймасивніший з них, певно ватажок, примостившись під кущем, очей не стуляв. У цей час з боку автовокзалу до сонної собачої родини підкрадався маленький чорний песик, очевидно, ще вчора доглянутий, а сьогодні — бездомний і голодний. Блищала вугляна шерсть. Насторожено, озираючись навколо, він боязко підходив до собачої зграї.

Хрипле гарчання вмить відлякнуло бажаючого долучитися до співродичів, організованих у сім’ю. Малюючи хвостом щось невиразне, не ховаючи образи, песик подався геть. Я щиро поспівчував знедоленій тварині.

Через тиждень, рано-вранці, я побачив усіх вісьмох на зупинці Воровсько-го. Спали. Неподалік від них, з печаттю образи і жури на морді, лежав маленький знайомий. Його очі сльозилися, і в них був гіркий собачий біль. Мені здалося, що процес зближення вже пішов, бо на морді ватажка були помітні відтінки потепління та співчуття, явно викликані близькістю "вуглика”.

У цей час песик підвівся на тоненькі лапки і невпевнено поплівся до зграї. Був допущений метрів на п'ять — і знову гарчання ватажка. "Вуглик" умостився на асфальт і жалібно почав дивитися на рудого пса, від якого, треба так думати, залежала його подальша доля.

Ще через тиждень на вулиці Примакова біля високого паркану я побачив сонного ватажка. Яскравий соняшник сонця висів на другому боці огорожі, а тому відпочивалось легко, солодко. Наблизившись до лежбища метрів на п’ять, я раптом побачив, що під боком у рудого, поклавши на нього голівку, мирно дрімає „вуглик”. Слава Богу! Сильний нарешті прийняв беззахисного крихітного співродича. Це означає, що життя бездомного врятоване.

Михайло Магула, «Гарт» №1 (2233) від 1 січня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.