Міна - в Красному

У селах, що уздовж траси, йде жвава торгівля на узбіччях.



Вам можуть запропонувати багато чого — від продуктів до м ’яких іграшок та одягу. Одне з таких сіл — Красне недалеко від Чернігова. Місцевих жителів там залишилось небагато — більшість виїхало до обласного центру, а будинки залишились як дачі. І яким же було здивування головного редактора „Гарту" Дмитра Іванова, який зупинився в Красному купити яблук, коли їх йому запропонувала темношкіра жінка. Звуть її Міна, родом вона із Шрі-Ланки. А коли ми приїхали, щоб познайомитися з нею ближче, виявилось, що в непримітній сільській хатині, крім Міни, живуть ще й Принц та Морган із чотирма своїми дітьми.

МІНА

Син Міни — Бертрам-Бенедикт — приїхав сюди в 1995 році навчатися в Київському політехнічному інституті. Одружився з дівчиною із Чернігівської області й оселився в Чернігові. Згодом запропонував приїхати в Україну і мамі, бо на рідному острові вона залишилась сама (батько помер 20 років тому, а інших родичів немає). Спочатку Міна жила із сином і невісткою в Чернігові, доглядала онуків. А потім Бертрам купив їй будинок у Красному. Живе вона тут уже півтора року. За цей час у неї побувало дуже багато гостей-зем-ляків. Ось і зараз не відмовила в притулку Морганові і його дітям, допомагає чоловікові їх виховувати. Це для неї втіха, адже в Індії працювала в інтернаті — навчала дітей англійської і вишивання.

МОРГАН

Морган, який краще розмовляє російською і трохи — українською, розповів, що і він, і Міна — представники тамільської народності. Зараз на їхньому рідному острові точиться громадянська війна між тамілами і сингалами, тому шріланкійці звідти тікають. Сам Морган приїхав в Україну в 1995 році за обміном — Київський політехнічний інститут надіслав у міграційну службу запрошення на навчання. Морган, який здобував фах економіста, не зміг оплачувати своє подальше навчання на батьківщині — воно коштувало дуже дорого, а в сім’ї, крім нього, було ще шестеро дітей. Тому запрошення з України було дуже доречним. Навчаючись у КПІ, хлопець познайомився з киянкою Розою-Валентиною. їхнє одруження, за словами Моргана, „це — доля". Вони навіть обвінчались. Разом прожили 8 років. Мешкали в Святошинсь-кому районі Києва, займались продажем цейлонських чаїв, які постачали зі Шрі-Ланки батьки Моргана. А в червні цього року Роза-Валентина померла. На руках у чоловіка залишились Анжеліка, Аріана, Гіта і Віджей. Щоб діти трохи отямились після смерті матері, Морган привіз їх у Красне, де живе мама його друга — Міна. Дітлахи її називають бабусею. Самому без дружини Морганові дуже важко. Діти маленькі: найстаршій — Анжеліці — 5 років, наймолодшому — Віджею — всього рік. їх треба і нагодувати, й одягти. Щоправда, Морган навчився готувати: зварити суп, борщ, плов для нього не проблема. А малюкам найбільше подобаються бутерброди з ковбасою. Діти не відходять від батька, виконують усі його прохання. Залюбки показують фотографії, розповідають про свої захоплення. Вся сім'я любить слухати індійську музику, пісні Валерія Меладзе, Алли Пугачової, є в них записи „Modern Talking”. А ще дівчатка допомагають татові глядіти Віджея, який уже повзає і навіть почав бігати в ходунках.

Коли була жива Роза-Валентина, Анжеліка й Аріана відвідували дитячий садок у Києві. Але вони розповідають, що там їх ображали інші діти — називали „чорними" і били. А зараз Морган, у якого в самого не всі документи в порядку, взагалі не може влаштувати дітей до дитсадка. До того ж скоро зима, хатину, де вони всі зараз живуть, треба буде чимось опалювати. Тому чоловік у роздумах: що робити далі?

— Поки була жива жинка (так із акцентом називає Морган дружину. — Авт.), нам тут жилося непогано, — каже Морган. — А без неї нам залишатися в Україні нема чого.

ПРИНЦ-НАВАНІДЕН

Справжнє ім'я Принца

— Наваніден. Принцом його називають друзі. Він також живе в Красному півтора року завдяки гостинності Міни. Його батьки і сестра мешкають у Голландії.

— До Шрі-Ланки я повернутись не можу, бо там війна, поїхати до батьків у Голландію — також, бо в посольстві Голландії не дають візи ’ Так і живу, без постійного місця мешкання, — каже Наваніден. — Мені тут дуже важко без сім’і дуже хочу до них.

Ще важче хлопцю через те, що він прикутий до інвалідного візка. Про нещастя, яке з ним трапилося, розповідати не хоче.



Ось так вони й живуть — семеро в малесенькій старій хатині і з того, що передає син Міни та привозять гості. Ні з ким не спілкуються, крім сусідів, у яких купують молоко. З усього Красного лише сільський голова і дільничний цікавляться долею шріланкійців, намагаючись контролювати перебування іноземців на території своєї сільської ради.

„ЦЕ НЕБАЖАНІ ГОСТІ”

Валентина Власовець, секретар сільської ради Красного, про шріланкійців говорить:

— На території нашої сільської ради вони не зареєстровані. Навіть не розбереш, скільки їх там живе. Приїдуть із міграційної служби, запишуть, що перебуває тут сім чоловік. Через деякий час приїжджають — їх уже більше і не ті, що були раніше. Вони, мабуть, через Україну їдуть далі. А Міна і Принц живуть у Красному вже довго, але теж нелегально. Лише син Міни — Бертрам-Бенедикт (власник будинку) — має дозвіл на перебування в Україні за статусом біженця. Індуси начебто і зла не роблять — не крадуть, не влаштовують бійок. Але останнім часом сусіди почали скаржитися, що вони не при в 'язуютьдвох своїх собак і ті розривають домашню птицю. Особисто я не маю нічого проти цих людей, аби лише вони були офіційно зареєстровані.

Сільський голова Петро Деркач був більш категоричним:

— Шріланкійці на території нашої сільської ради — гості небажані. Вони всі нелегали, яких треба депортувати з України. Жоден із них не приписаний у Красному. На правах біженця в нашій країні може жити Бертрам-Бенедикт, але І в нього закінчується термін, протягом якого йому дозволено тут перебувати. У тому будинку наче я перевальний пункт" — хтось приїжджає, хтось їде. Я не раз ходив до індусів, просив їх навести порядок біля будинку, адже він стоїть над трасою. Але вони ледачі, до роботи не звикли, ще й прикидаються, нібито нашої мови не розуміють. Був тут один із них... З'явиться в нього якась копійка — пиячить з місцевими. Так земляки його відправили геть, мовляв, нщоб не соромив нашого імені". Як офіційна особа я б не хотів їх бачити в Красному. Нехай би жили, якби їхнє перебування мало правову основу. А так начальник районного паспортного стола Віктор Дейнеко подав позов до суду, щоб їх депортували.

До речі, про Моргана з дітьми Петро Іванович ще навіть не знає. Мабуть, дійсно гості Міни змінюють один одного швидко і часто. А жінка привітна не лише до земляків — наділила й нас великим пакунком яблук.

Аліна Долинець, «Гарт» №33 (2317) від 17 серпня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.