«Ой піду я до млина...»

З давніх-давен візитною карткою українського села був вітряк — споруда, що використовує силу вітру як джерело енергіїаби молоти зерно у а в деяких місцевостях — для перепомпування води, пиляння деревини. Вітряками також в наш час інколи називають вітрові електростанції.



КЛАДОВИЩЕ ВІТРЯКІВ

І видно Тх було далеко-далеко. Кожен вітряк мав своє неповторне обличчя. Відомий у XIX ст. історик професор Михайло Сум-цов писав: "Вітряки стоять на взгір'ях, на просторі, є покрасою краєвидів, вельми улюблені художниками..." Степан Таранушенко, автор унікальної наукової розвідки про вітряки, відносить їх до своєрідної галузі народної монументальної архітектури, беручи до уваги типи вітряних млинів. Водночас дослідник високо оцінив їх суто практичне значення. У Степана Тара-нушенка знаходимо відомості про те, що першими письмовими згадками про вітряки є свідчення російського академіка В.Зуєва за 1788 рік. Це звіт про його подорож у 1781-1782 рр. з Петербурга до Херсона. Однак Таранушенко вважав, що вітряки з’явилися набагато раніше, бо вже наприкінці XVIII ст. вони були дуже поширені. З точкою зору дослідника можна погодитись. Адже в книзі Опа-наса Шафонського ««Опис Чернігівського намісництва», написаній ним у 1786 р., знаходимо дані про наявність в 11 повітах близько двох з половиною тисяч вітряків. Із них у Чернігівському — 326, Городнянському — 118, Березнянському — 400, Борзнянському — 503, Ніжинському —308. Народні майстри будували вітряки не тільки в Україні. Архієпископ Філарет Гумілевський у книзі «Историко-статистическое описание Харьковской губернии» писав: «Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини ними зведені в Курській та Воронезькій губерніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами».

Вітряки споруджували майстрові люди на пагорбах, на околицях села або в полі. Потім на них же і працювали. тобто ставали хазяїнами і мололи зерно для тих, хто його привозив як для себе, так і для худоби. Селяни приїжджали возами або приходили з клунками з навколишніх сіл. Завжди тут стояла черга, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно. щоб воно було чистим. Кожне зерно мололося окремо. Саме з нього видавалося борошно. Заробіток мірошника складав 10% зерна, призначеного для помелу. Так званий «мірчук».

У народі поважали мірошників так само, як гончарів, теслярів, ткачів, а може, й більше. Одружитися з мельниківною, дочкою господаря вітряка, було престижно.

Вітряки ставали місцем для зборів селян, д е обговорювали нагальні питання громадського життя. Тут збиралась молодь поспівати і потанцювати. Діти каталися на крилах. Подорожні відпочивали біля вітряків. За ними відмірювали дорогу. Коли вітряк працював, здавалось, він своїми крилами злітає у небо. У нерухомому стані він був втіленням величного спокою. Побут і працю мірошника, його родини оспівано в піснях. Український письменник Михайло Стельмах назвав вітряки добрими душами українського степу.

Понад тридцять років тому група дослідників встановила наявність діючого вітряка у селі Сваричівка Ічнянського району. їм вдалося обстежити його і зробити детальний опис з місцевими назвами елементів. Аби в цьому переконатись, достатньо взяти до рук колективну працю «Народна землеробська техніка українців» (1971). Тут варто навести розповідь нині покійного заслуженого майстра народної творчості Антона Гнатовича Штепи, народженого у 1903 році:

«У моєму селі Сваричівці до революції був вигін, а на вигоні чотирнадцять вітряків стояло. Води і води з тих пір утекло. Крім мене, напевно, ніхто вже й не розповість, як воно було, як вітряки крутились, яке борошно мололося, яка була у них мелодія. Запитують мене: яка така мелодія? Ого, були млини великі, двоповерхові, а були й маленькі. Так у великих той «коник», що жито трусить під камінь, стукає «тук...тук... -тук». А в маленьких швидко «тук-тук-тук-тук». А потім дошка на крилі обірвалась або відійшла, так коли вона доверху йде, то «р-р-р-р-р», а коли донизу, то «д-з-з-з-з». І так у кожному вітряку. А вітряків — чотирнадцять. Все це створювало таку мелодію, що здавалося, млини співають».

Вчені здійснили порівняльний аналіз і встановили, що кількість вітряків за час після Жовтневої революції різко зменшилась. Так, у Прилуцькому районі ос налічувалось 717, а на початок 70-х рр. XX ст. залишилось 185. У Галиці Ніжинського району було 54 вітряки, у Шибиринівці Чернігівського району — 5, у Левоньках цього ж району — 2, у маєтку Василя Тарновського вКа-чанівці — теж 2 вітряки, не залишилось же жодного. Така ж доля спіткала вітряки рідного села Антона Гнатовича Штепи: «Після революції знайшовся у нашому селі один дурень, Хведько — і знищив yсі млини. Порозкидав із своїми товаришочками все, поламав і сліди приховав: виорав вигін і незабаром лісом засадив. Так до цього часу там десь у хащах крила валяються, жорна лежать закопані. Якось до мене прийшли діти — онуки мої. Хочемо, кажуть, побачити. Я їм розповів, як йти: ось туди, за дорогу, йдіть і побачите. А сам — ні. Не можу дивитися на кладовище вітряків. Бо і наш млин там похований».

ВІД МЛИНІВ ДО ЕЛЕКТРОСТАНЦІЙ

У наш час ставлення до вітряків неоднозначне. Хоча відомі факти, коли окремі ентузіасти повертають славу колишнім помічникам селянина. На Полтавщині є село, в якому вітряк пережив три війни, пожежі, природні ката клізми, дитячі пустощі. Його врятували селяни. Сьогодні 'вітряк меле борошно для всіх мешканців села, а в кожній хаті печуть свій власний хліб.

Ярослав Бендас із Тернопільської області упродовж п'яти років зводив над своїм будинком незвичної форми вітряк. Вийшла споруда вагою 800 кілограмів і діаметром понад два метри. Висота над землею — дванадцять метрів. Витрачено майже дві тисячі гривень. Все почалося з генератора від кінопересувки, подарованого приятелем. А ще узяв пан Бендас задній міст від старих «Жигулів», приладнав його до вітряка, і повертається він тепер за вітром автоматично, як на шарнірах. Для конструкції лопатей винахідник використав вісім бракованих алюмінієвих «тарілок» (параболічних супут-никових антен) виробництва місцевого заводу. Вітряк нещодавно вдало випробувано як генератор, який виробляє електроенергію до двох кіловат-годин. Цього достатньо, аби нагріти воду до 40-50 градусів. Гривень сто на газі Ярослав Бендас уже заощадив. Він підрахував, щ о вітряк щомісяц я зекономить йому п’ятдесят гривень.

Так український селянин, ймовірно, навіть не маючи гадки про це, виконує Програму ООН з розвитку світової' енергетики. У цьому документі сказано: «У XXI столітті розвинутими будуть ті країни, де інтенсивно розвивається вітроенергетика».

В Україні з 1996 р. діє Комплексна програма будівництва вітрових електростанцій. Зараз уже працюють Дджигольська, Асканіє-вська, Донузлавська, Ново-азовська, Сацька, Труска-вецька вітроелектростанції (ВЕС). У Херсонській області змонтовано перший вітряк першої черги Південно-Сиваської ВЕС. Монтаж здійснено 30 червня 2006р. Цього ж дня закладено основу ще Одного вітряка.

Аби відродити народну пам’ять про вітряки, поблизу села Стецівка Чигиринського району Черкаської області зводиться єдиний в Україні Музей млинарства. На цьому місці вітряки стояли із сивої давнини. Один із них зберігся до наших днів. Черкаські архітектори його тільки відновили. Поряд поставили ще два старі вітряки із сусіднього села Рацевого. За проектом, тут стоятимуть 14 вітряків із різних регіонів України. Чи будуть у Музеї представлені вітряки Чернігівщини? Важко сказати. Хоча, за переліком пам’яток архітектури національного значення, за ГолосГівським районом Києва записано дерев’яні вітряні млини із с. Смолин Чернігівського та з хутора Лісовий Ніжинського районів. Фахівці відносять ці споруди до початку XX століття. А може, комусь і спаде на думку відродити бодай для Музею млинарства од ин із вітряків Чернігівщини. Був такий сто років тому у Пан-телія Сподаренка із села Стольного Менського району. У1976 році талановитий художник із Чернігова Леонід Борисович Могу-чов встиг намалювати його аквареллю. Може, знайдеться людина, яка переконає чернігівську громаду, а перш за все людей влади, що вітряки — це окрема галузь української народної архітектури, що їх відродження допоможе нам подолати енергетичну кризу, про яку сьогодні так багато говорять.

Від редакції. Сподіваємось, що у Прилуцькому районі (і не тільки там!) все-таки знайдуться справжні патріоти, яким під силу воскресити забуті вітряки — ці символи історико-культурної спадщини України.

* * *

За інформацією спеціалістів Чернігівської обласної ради, станом на 23 липня 2007 року в нашій і області нараховувалось три діючих вітряки — у Прилуках та в селах Савинці й Горобіївка Срібнянського району. У Васьківцях, що на Срібнянщині, є вітряк у робочому стані, який тимчасово не працює через відсутність однієї різальної деталі. Макет вітряка стоїть у Гурбинцях Срібнянського району. На Сосниччині 10 років тому було реставровано вітряк у Змітневі. є млин і в с. Бутівка, щоправда в запущеному стані, і Вітряк у селі Обичів Ріпкинського району тиждень тому спалили, така ж доля ще 2002 року спіткала вітряк у селі Мала Дівиця, що на Прилуччині. Цікаво, що до 1913 року нинішнє село Червоні Партизани (Носівський і район) мало назву Великі Млини, тому шо на його території (степова зона) було 18 вітряків. Зараз немає жодного. Зате сьогодні тут працюють сучасні електричні млини (у ТОВ «Обрій» та багатьох приватних підприємствах), У Чернігівському (с Ладинка), Семенївському (с.Карповичі, с Чорний Ріг), і Н.-Сіверському (с Комань) та інших районах області є залишки вітряків або їх макети. У краєзнавчому відділі Новгород-Сіверського істррико-культурного музею-заповідкика «Слово о полку Ігоревім» є точна копія вітряка висотою 60 см з усіма механізмами, необхідними для його роботи.

Людмила Студьонова, провідний бібліотекар відділу краєзнавства Чернігівської ОУНБ ім. В.Г. Короленка

«Гарт» №29 (2313) від 20 липня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.