Аби врятувати своє життя українці ладні розпродувати все своє майно, оббивати пороги МОЗу, сподіваючись дістати держдопомогу, і шукають порятунку за кордоном. А тим часом у нас є і лікарі, і обладнання та немає закону. Щодня 9 українців помирає через відсутність донорських органів, за рік – понад 3 тисячі! І лише одиницям із цих тисяч удається дістати шанс на життя в Білорусії чи Індії. Та там, рятують передусім своїх громадян. Українці навіть за шалені гроші чекають місяцями, тоді як кожен день може стати останнім.
У спецпроекті Ірини Заславець «Серцева недостатність» історія боротьби за життя 33-річного чернігівця Михайла Розмарицина. Минулої осені він став першим українцем, який коштом МОЗу поїхав до Індії. Йому потрібні були і нове серце, і легені. Документи оформлювала тодішня секретарка комісії з лікування за кордоном Ольга Танюшкіна. Вона 3 роки обіймала цю посаду, як ніхто знай, що навіть збільшений останніми роками у 30 разів бюджет, на лікування закордоном не розв’язує клопоту і рятує одиниці.
З Михайлом Розмаріциним ми більше року шукали клініку. До пошуків були підключені і батьки його, і громадські організації, і він сам шукав, і Міністерство охорони здоров’я. Тільки через півтора року погодилась клініка Індії прийняти його на лікування. Якби це можна було робити в Україні Розмаріцина прооперували б ще 4 роки назад.
6-річний Єгор скучив за татом. Він не бачив його минулої осені, тоді тато полетів до Індії. Аби тато швидше одужав, хлопчик віддав йому свою улюблену іграшку – собачку Боніфація.
Змарнілий від недуги тато Єгора, Михайло Розмарицин за тисячі кілометрів від сина він не з власної волі, приречений на смерть в Україні, в Індії чоловік чекає на нові серце і легені. Нині йде до лікарні на планове обстеження. На моніторі видно, як ледь б’ється вдвічі збільшене Михайлове серце, внутрішні органи теж на межі.
Через звужені в легеневій артерії судини Михайлові постійно бракує кисню. Чоловік, який два метри на зріст, важить якихось 58 кг і стан його постійно погіршується. Йому важно ходити.
Лікар Михайла каже, втрачено роки. Пацієнт прибув в край тяжкому стані, ще й труднощі з пошуком донорських органів. «Проблема в тому, що в Михайла рідкісна група 4+. Це жорстоко та нажаль це правда – від групи крові залежить як швидко отримаєш орган. Якби в нього була 1 чи 2 група, йому б вже давно зробили трансплантацію», - каже лікар.
До того ж Михайлові потрібен комплекс: легені і серце, а це значно складніше. Середній час очікування органу в Індії для іноземців 3 місяці. Михайло вже чекає довгих 10.
Мати Михайла Тамара Розмарицина показує синові світлини, яким він був до хвороби, - ось він служив у війську, одружився, став батьком, мав свій бізнес – виконував перевезення. Аж доки, 4 роки тому, раптово не знепритомнів. Потрапив у реанімацію. Лікарі батькам тоді сказали: перед легеневою гіпертензією безсилі. За цієї недуги судини в легеневій артерії людини звужуються, кров не може нормально циркулювати і насичуватися киснем, серце починає працювати понад силу. Через те зрештою виникає серцево-судинна недостатність. Єдиний можливий порятунок – трансплантація.
«Нам сказали, що йому жити 3 роки. З таким діагнозом довше не живуть. Михайлу було дуже важно, а ще важче було мені дивитися йому в очі, коли дитина сидить і задихається. У нього синіли пальці, вуста і він на мене дивиться, а я допомогти нічим не можу», - розповідає мати Михайла.
У перервах між лікуванням Михайло оббивав пороги урядників. Аж 3 роки йому знадобилося, аби знайти клініку та отримати від держави гроші на трансплантацію – 150 тисяч доларів. Він став першим, хто до Індії полетів коштом МОЗ. У критичному стані, але з надією, що буде жити.
Та після 10 місяців очікування Михайло вже не почувається впевнено. Журналісти телеканалу «СТБ» зустріли його в Індії на початку вересня змученим і пригніченим. Поки був тут, їх із сином покинула дружина, а 70-річний батько занедужав на рак. Батьки Михайла урізали себе у всьому, аби допомогти синові. Тож грошей на хіміотерапію чоловікові немає.
Тут в Індії Михайла доглядає племінник Ігор. Ощадять на всьому. Поки чекає на орган, живуть в готелі. Лише за одну кімнату щомісяця триба платити 600 доларів. І це тоді, як скажімо Росія і Казахстан за проживання своїх громадян, які чекають на трансплантацію перераховують гроші і навіть видають добові. Поодинокі ж українці, яким пощастило поїхати за кордон коштом МОЗу, мусять самі якось себе там утримувати.
За ці 10 місяців пані Тамара синові надіслала 200 тисяч гривень. З чоловіком нині по вуха в боргах. 70-річний тато Михайла продав усе, що міг, авто і більшість верстатів. Нині, аби заробити трішки, хоча б на харчування, чоловік з онкологічною хворобою виточує деталі на замовлення.
Розмарицини вичерпали всі свої фінансові можливості. Михайло каже, якщо найближчим часом органів не з’явиться, повернеться до України – помирати.
Нині чоловік під крапельницями, поряд на ліжку Боніфацій. Знову надія – є орган. Операцію мають підтвердити телефоном. Михайло дзвонить лікареві. Та комплекс серце/легені не підійшло. Трансплантацію відкладають. І так уже вчетверте.
«Через 4 неділі подзвонили і сказали, що є орган», - каже Михайлів племінник Ігор Розмарицин. – «Михайло був дуже щасливий. Операція пройшла вдало, лікар сказав, що все добре. Але через тиждень після операції, почали відмовляти його органи. Нирки так і не запрацювали, шлунок, печінка почали відмовляти через те, що він дуже довго чекав, організм був просто виснажений».
Оскільки повернути тіло додому родині не по кишені, Михайла Розмарицина кремували.
Тепер, поховавши сина, навіть по вуха в боргах, старенькі батьки заприсяглися, допомагатимуть таким, як їхній Михайло. Через Інтернет знайшли 29-річного Євгена Коваля, він з села Наумівка Корюківського району, має такий самий діагноз, як і їхній покійний син. Хочуть віддати хворому наступну пенсію.
Після смерті Михайла Єгора до себе забрала мама. Проте що тата вже немає, хлопчику не сказала.
Сюжет телеканалу «СТБ», «Вікна-новини»
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.