One Assassination Under God (Chapter 2)

Є альбоми, які треба слухати. Є альбоми, які треба пережити. А є "One Assassination Under God" Chapter 2 — платівка, яку, здається, спочатку треба пережити разом із самим Marilyn Manson, а вже потім вирішувати, чи це музика, чи черговий доказ того, що готичний рок принципово відмовляється старіти.

Після першої частини "One Assassination Under God" Мерилін Менсон повертається з новим розділом своєї фірмової історії про те, що світ жахливий, люди ще жахливіші, а найкращий спосіб це прокоментувати — вдягнути чорне, подивитися в камеру так, ніби ти щойно дізнався щось дуже неприємне про людство, і записати ще один альбом.

Chapter 2 не намагається винайти Менсона заново. І це, мабуть, його головна чеснота. Тут немає відчайдушної спроби довести, що 1996-й усе ще десь поруч. Навпаки: альбом звучить так, ніби автор нарешті прийняв просту істину — час минув, але світ, на жаль, не став кращим. Тож навіщо змінювати формулу?

Музично це суміш індустріального року, похмурої готики, драматичних гітар і вокалу людини, яка вже давно могла б співати про щось життєствердне, але, очевидно, не бачить у цьому комерційного потенціалу. Менсон хрипить, гарчить і декламує так, наче кожна композиція — останній дзвінок перед неминучим кінцем цивілізації.

Особливо кумедно, що назва "One Assassination Under God" звучить як заголовок до епічного фіналу історії, тоді як сам альбом часом справляє враження розмови з людиною, яка просто дуже втомилася від усіх. Це не стільки «я прийшов знищити світ», скільки «я хотів би знищити світ, але спочатку мені треба допити каву».

Іронія ще й у тому, що Менсон давно перетворив власний образ на жанр. Його вже майже неможливо уявити без похмурої естетики, релігійних алюзій, смерті, болю та екзистенційної приреченості. Якщо одного дня він випустить веселий альбом про дачний сезон і домашніх котів, це буде не експеримент, а культурний шок.

Chapter 2 працює саме тому, що не намагається бути молодшим за свого автора. Це музика людини, яка бачила достатньо, щоб перестати дивуватися людською природою, але ще не настільки, щоб перестати про неї співати.

Чи це повернення великого Менсона? Питання спірне. Але, можливо, воно й не потрібне. Великий Менсон залишився в минулому — приблизно там, де компакт-диски були революційною технологією, а готичний макіяж викликав у батьків справжню паніку.

Натомість сьогоднішній Менсон пропонує дещо інше: саундтрек до зрілого цинізму. І, треба визнати, він йому пасує.

Marilyn Manson - Unalive