The Beast Goes On

Є альбоми, які "йдуть у вічність". Є такі, що "ламають систему". А є "The Beast Goes On" — альбом, який впевнено заходить у кімнату в блискучих чоботях на платформі й оголошує: "Рок не помер, він просто зробив макіяж".

Starbenders поводяться так, ніби щойно телепортувалися з 1974-го, прихопивши з собою валізу з блискітками, драм-машину настрою "все занадто" і повну впевненість, що драматичність — це базова потреба людини. Іронія в тому, що вони роблять це настільки серйозно, що стає смішно. А потім — знову круто.

Гітари тут не просто звучать — вони позують. Барабани не відбивають ритм — вони марширують у параді самолюбства. А вокал подається так, ніби кожен рядок — це або кінець світу, або початок дуже токсичних стосунків. І, чесно кажучи, це працює.

Тексти балансують між "я розіб’ю твоє серце" і "я вже розбив своє, але це було стильно". Тут стільки пафосу, що його можна нарізати кубиками й продавати як арт-об’єкт. Але саме ця надмірність і є чарівністю альбому.

"The Beast Goes On" не намагається бути тонким, мінімалістичним чи концептуально стриманим. Ні. Він як людина, яка приходить на тематичну вечірку в костюмі, що затьмарює саму тему вечірки.

Чи є тут щось революційне? Ну, якщо вважати революцією вперте небажання відпускати глем-естетику — тоді так. Це радше любовний лист до епохи, коли дзеркала були важливішими за скромність, а риф — важливішим за внутрішній спокій.

І знаєте що? У світі, де всі прагнуть "автентичної вразливості", трохи театральної хижості виглядає навіть освіжаюче.

"The Beast Goes On" — це альбом, який не питає, чи вам зручно. Він уже стоїть на столі, розсипає блискітки у ваш чай і вмикає підсилювач на максимум.

Чи це геніально? Можливо, ні. Чи це весело? Абсолютно.

Іноді музика має не рятувати світ, а просто ефектно пройтися по ньому в леопардовому плащі.

Starbenders - Cold Silver