школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » У Гірках брати нічого. Проте «самооборона» тут - сувора і озброєна



У Гірках брати нічого. Проте «самооборона» тут - сувора і озброєна

Попри закони української демографи, за якими жінки живуть довше за чоловіків і вони ж складають переважну більшість сільського населення, у селі Гірки Ріпкинського району живуть тільки чоловіки. Аж двоє.



На самому в’їзді у село, коли після довжелезного смітника, люб’язно облаштованого вздовж ґрунтовки мешканцями Любеча, посеред лісу постає ніби галявина, стоїть двір Миколи Палія.

«Моя хата - моя фортеця»

Хвіртка зсередини підперта палицею. А як інакше, якщо живеш посеред лісу, та ще й сам? Щоправда, вже метрах у двадцяти праворуч хвіртки - чимала дірка у паркані. Крізь неї, від дороги до самісінької хати діда Миколи, так добре втоптана стежка, що, можна припустити: нею ходить не тільки господар, а ще й стада місцевих диких кабанів, вовків та іншої лісової живності. До хати можна потрапити і з тилу - з лісу, звідки до самої оселі також втоптана стежка. Мабуть, крізь дірку у паркані і дід Микола, і звірі повертаються з гулянок додому: дід - у хату, звірі - у ліс. З боку лісу й дірки у паркані шукати не треба, бо садиба пана Палія з того боку не огороджена.

Хвіртка замкнена, проте є два завжди абсолютно вільні підходи до хати. Невже дід Микола вважає усіх людей джентльменами, які побажають зайти до нього тільки крізь хвіртку, а якщо та зачинена - підуть геть? Однак... І біля хвіртки, і біля дірки у паркані лежать зелені та червоні гільзи 16-го калібру, якими господар «помітив» свою територію. Так дід Микола кидає незнайомцям посил: «Хто б ти не був, але, перш ніж вдертися до моїх володінь, знай: я озброєний».

У дворі - всі можливі ознаки того, що тут живуть. Купа щойно напиляних дров, серед яких і трухлі дерева, і уламки розваленого хліва. На мотузці сохне після прання чоловічий одяг. Ходять кілька курок. До столу з лавами дід притулив велосипед. На кермі - валіза з порожніми бутлями: по воду збирається.

Судячи з усього, дід вдома, але ніяк це не показує. Де ж він? У хаті? Двері зачинені. На стук у шибку за-штореного вікна дід миттю (вважає, що непомітно) зашторює інше. На прохання відчинити й побалакати з кореспондентом з хати чути тільки гавкіт собаки...

Гіркинські особливості

Повз двір Миколи Палія проходить лісова дорога, що веде під гору. Невдовзі відгалуження праворуч відкриває іншу вуличку Гірок. Кілька хат розвалюються, зарослі хащами, проте є і дві цілісінькі. Одна з решітками на вікнах і прибрана всередині. Навколо немає навіть натяків на можливі городи; тож сюди, напевне, хтось приїздить тільки ностальгувати за колишньою величчю Гірок.

В одній із хат, що покинута вже багато років, продовжує тихенько торохкотіти лічильник електроенергії. Ось би де самогоночки за рахунок обленерго вигнати! Цікаво, чи регулярно в цю хату навідуються контролери Ріпкинського РЕМу, щоб зняти показання?

«Бах!» - раптом лунає у тихих Гірках. - «Бах!». «Мабуть, мисливці неподалік», - подумалося тоді...

Додому через Забайкалля

Попід горою, далеко внизу від хати діда Миколи, - друга жила гіркинська хата. Під час візиту кілька тижнів тому господар напідпитку дивився білоруське телебачення, тож здалося, що він звичайний сільський п’яничка. «А що робити одному посеред лісу, - подумалося, - коли до єдиного сусіда слід дертися нагору, а той тільки й робить, що ховається у хаті».

Та водночас здивувало: чоловік щось куховарив, кришив овочі, плануючи їжу на завтра, а у хаті був не бруд та сморід (як можна було припустити), а порядок. І це справа його рук, бо вже півтора року він живе на самоті.

- Мене з дитинства мати до порядку привчила, - скаже він пізніше. - Щоб не було соромно, якщо хто у хату зайде, та й самому приємніше.

Господар цього разу був тверезим. Вантажив у тачку компост та вивозив його на город.

- Який тут гній, - зауважує Микола Теремецький.

- Перегниле листя, солома та різне сміття. Колись були у мене кози, тоді було і молоко і гній, а зараз цим сміттям удобрюю. Однак і від нього є користь.

Микола Михайлович Теремецький народився у Гірках 1947 року. Закінчив початкову школу у селі Кукарі (2 км від Гірок), середню у селищі Любеч (3 км від Гірок), після чого товариш спокусив його Донбасом.

Він вже рік там навчався в училищі і вмовляв Миколу долучитися. Той піддався, здобув освіту машиніста електровоза і - в шахту.

- Скільки угольку накопаєш, така й зарплата, - згадує Микола Михайлович. - Однак на платню скаржитися не доводилося: на 300-400 тодішніх рублів дозволити собі можна було майже все.

З шахти пана Тере-мецького призвали до збройних сил. Після служби в Іркутську він вирішив залишитися у тих краях і кілька років шоферував у Читі, Улан-Уде, збирався навіть на будівництво БАМу зірватися, але мати покликала додому. Сина вона не бачила від самого закінчення ним школи, а тому сумувала та прагнула, щоб він був десь поруч, а не за тридев’ять земель.

- Після повернення я працював водієм у любецькій пекарні, у рибокол-госпі, у військовій частині, - каже пан Теремецький. - У пекарні я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, дякуючи якій відбулася найрадісніша подія у моєму житті - народження сина.

Після смерті дружини Микола повернувся у Гірки. Тут він довгий час жив разом з матір’ю, завдяки якій населення села упродовж останніх років становило 3 особи. Після того, як півтора року тому бабуся померла, у Гірках проживають два Миколи - Палій та Теремецький.

«Раніше був народ простіший»

- Чи не боязно одному? А чого боятися? Що у мене брати? Мільйонів чи машини у мене немає, - дивується Микола Михайлович. - Пенсія у мене всього 1000 гривень, і ту за два тижні в магазині залишиш. Стару трудову книжку, де були дані про роботу на Донбасі та у Сибіру, я загубив. Писав туди листи, щоб відновити записи, і сам, і через «собес» -жодної відповіді. Сім років стажу у мене всього набралося, хоча он у інших по 40, а пенсія за мою тільки на 200 гривень більша. І ні мені, ні їм ніхто й копійки не додасть із тих 17 мільярдів кредиту, які наша влада отримала.

За словами пана Миколи, для того, щоб бути забезпеченим усім необхідним, йому вистачить 2 тисяч гривень на місяць. На що б витрачав? їжа, газ, город, куриво.

- Уже понад 60 років палю, відколи шість виповнилося, - зізнається Микола Михайлович. - У школу з тютюном пішов. Вчитель ним годував мене, годував, але марно. Батьки спочатку сварили, потім сказали, щоб не ховався, а палив відкрито.

Зараз паління, за словами пана Теремець-кого, - справа не з дешевих: 10,5 гривні за пачку «Прими». У місяць набігає понад 200 гривень.

- Пробував кидати, але витримував не більше тижня, - говорить пан Микола. - Душа до паління не тягне, а ось з голови думка про сигарети не йде.

День у Миколи Теремецького починається близько шостої. Чому рано? Не спиться довше. Такого, щоб не знав куди себе діти, у нього, за його словами, не буває. Дрова, город, прання, приготування їжі собі та господарству (2 собаки, кіт, кури, бджоли) - час, говорить господар, летить, а робота завжди знаходиться.

- Іноді буває, що хочеться поговорити з кимось чи хоча б побачити людську істоту, - пояснює пан Микола. - Тоді я сідаю на велосипед і їду в Любеч з мужиками потеревенити.

Раніше, говорить Микола Теремецький, народ простішим був, веселішим та балакучішим. Зараз, каже, всі по хатах, як миші по кутках позабивалися. Сам селянин у хаті сидить тільки коли на вулиці холодно або йде дощ. Тоді пан Микола читає книжки та газети чи дивиться телевізор. У низині в Гірках, до речі, можна побачити тільки білоруські канали. Українські - не вловиш.

- Ванга казала, що війна на Донбасі закінчиться у червні, - ділиться «інсайдом» Микола Михайлович. - Швидше б уже.

У Миколи Теремецького є два брати. Було три, але один нещодавно помер у віці 55 років: «Йшов з роботи, присів відпочити - і готов». Кілька разів на рік, насамперед на Діди, брати (один з Любеча, другий з Києва) приїздять у Гірки.

Сільське кладовище знаходиться на горі, де колись жила і більшість сільського населення. Ховають на ньому дуже рідко, бо нема кого, а тому територія заросла лісом. Однак і тут є купки... зелених та червоних гільз. Невже й тут Микола Палій «помітив» територію? Судячи з кількості гільз, виявлених у Гірках, більшу частину пенсії дід Микола витрачає саме на патрони (нині - від 10 гривень за штуку) для рушниці.

Пан Теремецький пояснив, що постріли, які було чути, виконували не мисливці, а його сусід. Куди й навіщо палив пан Палій, не відомо. Напевне, для того, щоб і тугодум допетрав: до діда не лізь, бо у нього є рушниця.

* * *

- Алло, Микола Васильович? - телефоную з мобільного діду в хату на стаціонарний (є і в Гірках абоненти «Укртелекому»).

- Так.

- Це я стукав Вам у вікно, щоб...

- Ви помилились номером, - і поклав слухавку. Після пострілів з рушниці бажання ще раз просити про зустріч зникло якось саме собою.







Ігор Стах, фото: Іван Ковтун, "Чернігівщина" №12 (516) від 19 березня 2015

Теги: Ріпкинський район, Микола Палій, Ігор Стах, "Чернігівщина"

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект