Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Історія Прокопа Морміля, творця «Запорозького маршу»

Історія Прокопа Морміля, творця «Запорозького маршу»

На цьому ганку вперше на Чернігівщині зазвучав «Запорозький марш»

Із тих пір, коли Україна здобула незалежність, дуже популярною мелодією поряд із національним гімном став «Запорозький марш» відомого незрячого кобзаря Євгена Адамцевича. Звуки цього маршу збирають депутатів Верховної Ради на чергову сесію, цим твором розпочинаються урочисті збори й концерти наших майстрів мистецтв за кордоном.
Але достеменно невідомо, де саме народилася ця мелодія. Існує кілька версій. Одна з них привела на Борзнянщину, ще й допомогла познайомитись з однією цікавою історією життя людини…

Ідеологічно небезпечна музика

Головний диригент Державного оркестру народних інструментів Віктор Гуцал згадував: «Було це у 1969 році в Національній опері, де відбувся концерт відомих кобзарів. Серед них особливо виділявся витонченою грою та експресією співу кобзар Адамцевич. Тоді я вперше почув у його виконанні марш, який обробив і написав для майбутнього нашого оркестру». Митець припускав, що «Запорозький марш» у виконанні Адамцевича був у репертуарі його наставників.
До 1974 року твір звучав у всіх концертах оркестру по кілька разів, а слухачі, стоячи, вітали музикантів. Невдовзі артисти поїхали на гастролі до Москви. Тоді в залі були присутні деякі партійні ідеологи, які відчули духовну силу музики маршу, підвищену емоційну атмосферу серед слухачів. І після повернення до Києва артистам… заборонили виконувати «Запорозький марш».

Чого не побачить зрячий

Не стримувала сліз, слухаючи твір на початку 90-х років минулого століття, і Наталія Прокопівна Морміль (на жаль, нині покійна).
– Ми не могли зрозуміти, чому плаче мама? Пізніше вона попросила онука записати на магнітофонну плівку цей марш: «Цю музику я чула в дитинстві на порозі нашої ядутинської хати. Її грав батько, Прокіп Іванович, разом зі своїм гостем», – говорить її донька, Алла Миколаївна Красновид із Комарівки.
Вона й повідала нам історію життя свого предка.
На початку 30-х років, повертаючись із чергового виклику, ядутинський фельдшер побачив біля місцевої середньої школи сліпого кобзаря із хлопчиком-поводирем. Він виконував журливу народну думу. Незважаючи на дощову погоду, публіка не розходилась, бо співець їх полонив не лише словами, а й - манерою виконання.
Маючи від природи чудовий голос та захоплюючись виготовленням музичних інструментів, медик став немов укопаний перед кобзарем, який уже почав ховати у торбу мідяки, якими нагородили люди виконавця.
– А чи є вам де переночувати? – поцікавився місцевий житель. – Якщо ні, то прошу до моєї хати: і поїсте, і обігрієтесь.
Кобзар не відмовився від пропозиції. У будинку фельдшера, де, крім господаря, мешкали його дружина та трійко донечок, знайшлося місце і для гостей. Після вечері чоловіки довго розмовляли про музику, читали вірші Шевченка. Господар показав музикантові свої інструменти, виконав кілька власних пісень. Так вперше познайомилися двоє талановитих людей: ядутинський самородок Прокіп Іванович Морміль та відомий український кобзар Євген Олександрович Адамцевич.

Згодом кобзар ще кілька разів приїжджав у Ядути, але вже без поводиря. Незрячий співець ішов вісім кілометрів пішки від станції Бондарівка. Його візити чомусь припадали на Новий рік. Можливо, свій день народження він хотів відзначити саме в родині Мормілів, дім яких для нього став гостинним місцем душевного спокою. Колись кобзар навіть сказав дружині Прокопа Івановича, Катерині Кирилівні: «Хочу ще колись приїхати в Ядути, аби спробувати вашої гарбузової каші».
– Втративши у дворічному віці зір, Євген Олександрович «бачив» пальцями. Якось мій дід змайстрував бандуру, – розповідає Алла Миколаївна. – На перший погляд, вона була ідеальною, але звук чомусь був «несправжнім». Сліпий кобзар погладив бандуру і промовив: «Ось тут, біля деки, ви, Прокопе Івановичу, на міліметр вище зробили, тому вона й «хрипить». – Усунувши недолік, Прокіп Іванович взяв до рук інструмент і він зазвучав соковито, журливо й спокійно. На згадку про цей день дід подарував цю бандуру Адамцевичу, який до того грав на старій.
Подібний випадок трапився і з тріснутою кобзою. Прокіп Іванович зумів так заклеїти тріщину, що ніхто й не помітив дефекту. Тільки один Адамцевич дотиком пальців відчув «полатане тіло кобзи».
– Коли саме діти почули на порозі своєї хати «Запорізький марш», мама не сказала. Думаю, це було не взимку, а, принаймні, за теплої погоди, – каже онука Прокопа Морміля. – Однак категорично стверджувати, що марш народився на ядутинській землі, я не буду. Але можна припустити, що вперше на Чернігівщині він прозвучав саме на дідовому обійсті, бо Адамцевич жив у Ромнах Сумської області.
Після арешту діда Адамцевич більше в Ядути не приїжджав.

Діда поважали навіть бандити

Про свого діда знає чимало цікавих історій і його онук, Володимир Іванович Дмитренко з Борзни:
– Дід виріс у дуже бідній родині. Змалечку любив щось майструвати. Бувало, залізе під піч і вирізає з дерева різні фігурки.
Подорослішавши, Прокіп Іванович ходив на заробітки, аби зібрати кошти на освіту. Згодом вивчився на фельдшера. Лікуючи людей (а пацієнти у Прокопа Івановича жили в багатьох селах не тільки Борзнянського повіту), дід не цурався й іншої роботи.
Мати розповідала, що ніколи не бачила, щоб батько спав. Бувало, прийде від хворих, поп’є чаю – і за роботу: щось майструє або пише вірші чи пісні.
Поважали Прокопа Івановича всі люди в Ядутах і навколишніх селах. Колись авторитет навіть врятував йому життя. Після громадянської війни в повіті орудувала банда Сапона. Влада ніяк не могла її ліквідувати, бо в бандитів були скрізь інформатори. Тільки міліція збереться їх зловити, а сапонівцям уже хтось доносить, і ті швидко міняли своє лігво.
Якось міліції вдалося вислідити бандитів. У сутичці зі стражами порядку багатьох було вбито, однак частині вдалося втекти.
Темної ночі до оселі Прокопа Морміля постукали. «Заходьте», – мовив господар, не відриваючись від читання.

До хати ввійшли здивовані бандити

– А ви що, двері на ніч не замикаєте? Не боїтесь нас?
– Навіщо, – мовив дід. – Якщо захочете вбити, то виламаєте. А якщо ні, то для добрих людей у нас завжди відчинено.
Слова Прокопа Івановича справили на бандитів враження. Вони попросили фельдшера допомогти їхньому пораненому товаришу. Дід оглянув бандита, витягнув кулю, перев’язав.
На превеликий подив, сапонівці відпустили діда, хоча ніколи зі свідками цього не робили. Мабуть, поважали людей не з лякливого десятка.

Уже не так родить «золотарьовка»

Володимир Іванович народився в Ядутах. У дідовій хаті пройшло його дитинство.
– Мама розказувала, що Прокіп Іванович мав безліч книг. І не лише медичну літературу, а й твори багатьох українських класиків, зокрема Шевченка, Нечуя-Левицького, Франка, російських письменників. Одні книги він купував сам, інші йому дарували друзі, лікарі з Борзни. Коли в 1937 році енкаведисти забирали діда, з будинку викинули всю бібліотеку й спалили посеред двору. Зате навантажили аж дві підводи різного добра, заробленого дідовими мозолями та розумом. Крім того, в сусіда забрали гітару, яку зробив Прокіп Іванович, а в іншого - піджак, який подарував дід.
Справжнім дивом можна вважати, що сім’ю репресованого не викинули на вулицю, а залишили жити у власній хаті.
До речі, хату дід зробив сам. Колись він змайстрував дуже багато колодок для чобіт, поніс їх на базар і виміняв там на пару волів. За оті воли й набрав матеріалу на хату. Згодом перевіз від кинашівського пана Кочубея кахляну грубу, яка довго слугувала родині. Пізніше в хаті встановили іншу грубу, а стара залишилась як пам’ять.
Ще про знаменитого предка нагадують кілька фотографій та зроблені ним побутові речі. В родині Алли Миколаївни зберігаються бюсти Шевченка, який Прокіп Морміль почав вирізати, але не встиг доробити.
Крім того, у Мормілів був найбільший у селі сад, та й який родючий! Приміром, із двох яблук «золотарьовки» надавлювали півлітрову пляшку соку. Тепер про сад нагадує лише кілька деревець, та й родить він слабо.
На жаль, нещодавно відійшла за межу Вічності остання донька Прокопа Івановича, яка знала напам’ять багато його віршів та пісень. За кілька місяців до її смерті в Ядути приїжджав представник обласної філармонії на записав пісні Прокопа Морміля та спогади про нього.
Можливо, відгукнуться старожили, котрі пам’ятають Прокопа Івановича чи в сім’ях яких добрим словом згадують про цю прекрасну людину.


Фельдшер, поет, музикант, майстер інструментів Прокіп Морміль


Біля цієї печі грілися Прокіп Морміль та кобзар Євген Адамцевич

Андрій Донченко

Теги: історія, Прокоп Морміль, Андрій Донченко

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект