Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Письменниця Валентина Мастєрова виїхала з міста від людей у село



Письменниця Валентина Мастєрова виїхала з міста від людей у село

Письменниця Валентина Мастєрова обіймає свою німецьку вівчарку Діка. Інших тварин у господарстві не має
Журналіст інтернет-видання Gazeta.ua дізнавалася, як справи у нашої землячки Валентини Мастєрової, яка чотири роки тому виїхала з Чернігова у село.

— Нема тут людей. Он, Ганна Яківна за городами. Ми — наче рідні — з нею. Спілкуюся з деревами. Відчуваю тваринний і рослинний світ. Убити тварину, а потім з'їсти її не можу, — каже письменниця 58-річна Валентина Мастєрова. Живе у селі Красилівка Козелецького району на Чернігівщині. Чотири роки тому переїхала туди з обласного центру. На початку березня у харківському видавництві "Клуб сімейного дозвілля" надрукували її роман "Суча дочка".

Валентина Миколаївна в гумових чоботах веде заболоченою дорогою від траси до свого подвір'я. По один бік вулиці пустують хати. Деякі заросли чагарниками. По другий — поле.

Поїхала з міста від людей. Я скупа на спілкування. Маю обмежене — коло близьких, — відчиняє хвіртку. Стежкою ідемо до хати з білої цегли. На клумбі стирчать зрізані восени стебла троянд. За будинком — город і смуга очерету, між яким тече річка.

Це у мене дослідна ділянка — саджу кавуни, дині, — господиня стає — посеред городу на невисокому пагорбі й закидає голову. — Тут небо можна рукою дістати. І це не лірика. Тут такі зорі! Як виношу помийницю виливати — задивлюся. Це те, заради чого я тут. Я ж селючка. Знайшла те, за чим журилася у місті.

Валентина Мастєрова народилася у вже неіснуючому селі Сивки на Чернігівщині біля кордону з Білоруссю. Наприкінці 1960-х його жителів виселили через плани затопити територію під час будівництва Київського водосховища. Школу закінчила в сусідньому селищі Михайло-Коцюбинське. Жила в райцентрі Мена та Чернігові.

Письменниця веде між вишнями до хати. Облаштовує там прибудовану напівкруглу веранду з великими вікнами. Всередині лежать робочі інструменти і дерев'яні балки. Їх залишив старший син Максим, який приїхав гостювати. Донька Марія живе з чоловіком та сином у Києві.

Будинок має чотири кімнати. На кухні в кутку — цегляний камін. Пахне тушкованою картоплею з мультиварки. У своїй кімнаті Валентина Миколаївна сідає на дивані під високою рослиною у зеленій каструлі замість вазона.

Роза називається. Отам жила бабуся, — махає рукою у бік вікна. — — Дуже мене жаліла. Буває, зайде нишком, щось смачненьке покладе на стіл і піде. Приїздила з міста на літо. На зиму віддавала мені квітку доглядати. Все по телефону питала: а як моя роза? Позатої зими поїхала і вмерла, — стримує сльози. — Попросила дочку віддати вазон. Донька сказала: квітка більше не цвістиме. Цвіте. Бачите, знову пуп'янки викидає. Я говорю до неї.

Розмовляєте з рослинами?
І до землі кажу: сестричко моя! Дочечко моя! Боляче тобі? —
У мене в саду — 50 дерев. 30 посадила я. Буває, якесь образиться, коли до іншого заговорю — цапне по голові гілкою, — сміється.

Загадкове з вами часто трапляється?
Буває, хтось допече, згаряча щось скажу — і збувається. Торік — гребли сіно. В нас кругом вільно ходять лелеки. Сусід кинув в одного вила і влучив. Я так кричала, так бігла до нього, думала, уб'ю того хлопця. І сказала: ти знаєш, хто лелек кривдить, у того хата горить? Згоріла у грудні.
У моєму романі "Суча дочка" є образ баби-знахарки Партизанки. Її змалювала з бабиної подруги Ганни. Вона не раз шептала мене. Жила за 4 кілометри від нашого села через ліс. У 17 років мати мене привела до неї, бо у лікарні допомогти не могли. Вона щось робила за моєю спиною величезними ножами. Після того залишилися самі з матір'ю, мене вигнали на вулицю.
Коли вчилася в інституті, раз була велика хвища. Я все кинула і прилетіла додому. Кажу: мамо, треба їхати до баби Ганни. Була восьма вечора, зима. Дорогу замело. А я: мамо, з мене душа вилазить. Вкрай треба до баби. Навпроти жив заступник голови колгоспу. Викликав свого водія і ми рушили. Машина загрузла на півдорозі. Завірюха страшна. Так ми і не доїхали.
Вранці я подалася в університет. Наступного разу, коли приїхала за торбами, мама сказала: у ту ніч баба Ганна помирала. А коли ми тебе випровадили на вулицю, говорила, що хоче тобі силу передати. Я відмовила. Баба Ганна говорила: ця дитина або перевершить мене, або дуже страждатиме, якщо їй не передам силу. У ніч смерті мене звала. Якщо і дана мені природна сила, я не реалізувала її і не вчилася тому. Крім "Отче нашу" і "Богородиці", нічого не знаю.
Валентина Миколаївна бере зі столу свої книжки. Надрукувала їх п'ять. Перевидання роману "Суча дочка" у "Клубі сімейного дозвілля" є третім. У ньому розповідає про долю жінки, яку чоловік покинув з дітьми. Героїню в чужому селі бере на квартиру баба-знахарка та згодом передає свої знання.

До "Сучої дочки" ви писали оповідання. Як перейшли на велику прозу?

Поїхала на з'їзд Спілки письменників у Київ. Це були 1990-ті. — По телевізору йшла "Просто Марія". Старші письменники ображалися, що люди почали сміття дивитися, читати дешеві еротичні романи, а на їхні книжки ніхто не звертає увагу. Народ був голодний на сміття, бо такої легкої літератури ми не мали. Юрій Мушкетик зі сцени всіх заспокоїв: та напишіть ви свою "Марію" і нехай вас читають.
Я приїхала додому й задумалася: про що б написати. Почала граючись, легко. Потім роботу припинила, бо зрозуміла, що нездатна писати несерйозне. Стала збирати матеріал — молитви, замовляння. Їздила по знахарях. Одна знайома могла діагноз руками ставити. Коли приходила до неї, вона казала: коли ти поруч, наші кольори змішуються і виходить бузковий — він лікує людей.
Три роки написаний текст лежав у столі. Боялася комусь показати.
Телефонує донька. Валентина Миколаївна виходить у сусідню кімнату. Радить попарити ноги від застуди. За кілька хвилин повертається.

Ваші книжки легко читаються, створюють в уяві кінокартинку. Як працюєте над ними?
Завжди вголос промовляю слова своїх героїв. Коли чую, що воно — звучить неприродно — брехня, ця баба так не скаже. У якому б страшному не стояла на городі, завжди у кишені є ручка і блокнот. Там і записую думки.

Селяни знають, що поруч живе письменниця?

Не говорю з ними про це. Спершу казали: до нашого берега як не — гівно, то тріска. Потім почали дивитися, що у мене парники великі стоять. Стали спілкуватися про господарство, обмінюватися розсадою. Тепер — я своя. Раз їхала на Чернігів. Стоїть біля траси чоловік і каже: то ви ота жіночка? І чоловіка у вас нема? А корівка є? Я й сам без жінки. Може, зайду? Побалакаємо, потім корівку заведемо. Кажу: не можу я тримати і м'яса не їм. — А що ж ви любите? — Читати. — Ой-ой-ой! — він аж за голову схопився. На цьому все і закінчилося, — сміється Валентина Миколаївна. — Намагаюся приховувати, ким я є. Інакше не дадуться мені. А це ж мої герої.
На прощання наливає у пластикову пляшку домашнього вина.
Я не п'ю. Але мені приємно пригостити, коли хтось гостює, — каже письменниця. — "Прості люди почали нести — по гривні, по дві, по три"
2010-го земляки Валентини Мастєрової почали збирати кошти на зйомки фільму за її романом "Суча дочка". Зібрали майже 4 тис. грн.
Раніше друкувала роман у районній газеті. Так він став — популярний, — розповідає письменниця. До 2013 року працювала головним редактором газети Чернігівського району "Наш Край". — Мої колеги, прості люди почали нести по гривні, по дві, по три. Хтось знайомих підключив, десь бібліотекарі зібралися. Одні цілим селом 400 чи 500 гривень перекинули. Відгукнулися тільки бідні. Держава не зацікавилася.
Я вирішила, нехай ці гроші підуть комусь на добро. Подивилася по телевізору передачу про Стаса Ушка, хворого на лейкемію. Талановита, розумна дитина, без батьків. Передала йому гроші. В інтернеті люди звинувачують мене, що невідомо де ділися кошти, — Валентина Миколаївна показує банківські платежі про перерахування майже 4 тис. грн в обласну дитячу лікарню.

Автор: Анна Балакир

Теги: письменниця, село, Валентина Мастєрова

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект