школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Та я тут кожне дерево знаю і під яким який гриб росте!», - каже Володимир Кубраченко, його хата єдина в селі



«Та я тут кожне дерево знаю і під яким який гриб росте!», - каже Володимир Кубраченко, його хата єдина в селі

Володимир та Лідія Кубраченки з дочкою Наталією
Володимир Кубраченко із Першотравневого Семенівського району і змахує з очей непрохану сльозу. Хата, в якій він живе з дружиною і дочкою, сьогодні єдина в селі. Від інших не залишилося й сліду або ж руїни будівель, що були колись комусь рідним домом. А от бузок цвіте! Та такий рясний і пахучий, що мимоволі зупинишся, аби вдихнути п'янкий гіркуватий запах далекого дитинства.

«На нашому весіллі у 76-ому усе село гуляло. Ще хат тридцять тоді було»

Володимир Васильович — місцевий. Тут народився і виріс. До школи ходив у Погорільці, хоч їхнє Першотравневе, а колись Хандобоківка, належить до Орликівської сільради. Після восьми класів поїхав до Ворошиловградської області. Тепер це Луганська. Там у радгоспі імені Шевченка, що поблизу Старобільська, вивчився на тракториста-машиніста широкого профілю.
Армію служив у Чехословаччині. Після строкової потрапив до школи прапорщиків у Бердичів. Разом з ним там учився Володя Лизавчук із Хмельницької області. Сестра друга Ліда стала вихідцю з Чернігівщини дружиною.
— У Володю Кубраченка я закохалася з першого погляду, — згадує Лідія Дмитрівна. — У нас була багатодітна сім'я. Мама Надія Олексіївна і тато Дмитро Гнатович в роки окупації були вивезені до Німеччини, працювали на одному заводі, в одному цеху. Мама розповідала, що німкеня, в якої вона жила, була людиною доброю, давала їй з собою на роботу трохи хліба і ковбаси. Дівчина ховала ті тонесенькі скибочки під рейтузи, щоб пронести бутерброд для Дмитра. «Так я батька підгодовувала», — усміхалася спогадам. Повернувшись із фашистської неволі до рідного села, вони побралися. Мама народила 13 дітей. Була і трійня, і двійня. Шестеро померло; а семеро виросли.

Жили ми дуже бідно. Я вчилася в сьомому класі, коли помер тато. А найменшому братику ішов тільки четвертий рік. Першою з дому поїхала до Кривого Рогу старша сестра Галя, а за нею і я. Галя працювала кухарем у їдальні, а я влаштувалася на роботу на м'ясокомбінат, вчилася у вечірньому харчовому технікумі. Може, тоді ми вперше й наїлися, відчули себе людьми.
З майбутнім чоловіком познайомилася, коли приїхала до мами допомогти на городі. Володя гостював у нас. Побачила його і закохалася до безтями. Красивий був! Я мамі так і сказала:
— Нікуди не поїду!
Злітала у Кривий Ріг, розрахувалася з роботи. 28 червня 1976 року ми побралися, і чоловік повіз мене сюди, до своїх батьків. Тут весілля справили. У саду поставили столи. Усе село гуляло.
— Тоді в нашій Хандобоківці ще хат тридцять було, — доповнює розповідь дружини Володимир Васильович. — І сім'ї великі. Гостей багато запросили. Весілля ж!

З історії села

Село Першотравневе раніше називалося Хандобоківкою чи Приборським заводом, Помазовими млинами. Виникло на річці Ревні біля млина, побудованого Т. Хандобокиєм. 31753 року в селі існувала гута. За описом 1767 року, вона являла собою «сарай большой, для делания простого стекла».
За переписом 1781 року, в селі було 16 дворів кріпосних селян. У 1858 році — 8 дворів, 47 мешканців, у 1897 році — 64 двори, 354 жителі.
У 1994 році тут було 5 дворів, 7 жителів. На 1 січня 2000 року — З двори, 5 жителів («Наш край родной, Семеновщина», К., 2000).

Не сім'я, а армія: чоловік — старший прапорщик, дружина — прапорщик

Після закінчення навчання у школі прапорщиків Володимир Кубраченко був направлений на подальшу службу до групи радянських військ у Чехословаччині. Поїхав уже з молодою дружиною.
— Згадуємо ті роки з великим теплом, — розповідає подружжя. — Чехи ставилися до нас дуже добре. А в готелі, де ми жили, був весь Варшавський договір — спеціалісти з країн соціалістичного табору працювали на хімічному велетні «Спалана». Жили ми великою дружною сім'єю.
У Чехословаччині народилися наші діти — син Олександр і дочка Наталія.
У 1981 році повернулися в Радянський Союз. У Гончарівському, де продовжив службу Володимир, одержали квартиру. Спочатку двокімнатну, а потім — трикімнатну. Пізніше ще було чотирирічне відрядження до Німеччини. Це вже після Чорнобиля, який торкнувся й військових з Гончарівського.
— Військовослужбовцем я стала у 1985 році, коли діти пішли в школу, — згадує Лідія Дмитрівна. — Була рядовою, сержантом, старшим сержантом. Дослужилася до прапорщика. Починала швачкою, була кухарем, а далі — КЕС, квартирно-експлуатаційна служба. Чоловік на пенсію вийшов у чині старшого прапорщика.
— Так-так, я тут командир, — підморгує Володимир Васильович. — Вона у моєму підпорядкуванні.

Що опиняться у Першотравневому, навіть не планували. Приїхали до батьків на день народження, і раптом на очах в усіх несподівано помирає мати.
— Увійшла знадвору. Переступила поріг хати і впала, — з очей Володимира Васильовича котяться сльози. — Поховали маму. Що робити з батьком? З війни він повернувся з важким пораненням у голову. Куля пройшла навиліт. Брат Петро каже мені: «Ти вже на пенсії. А мені ще працювати до шістдесяти. Переїзди в село, доглянь батька».
Отак ми й опинилися в Першотравневому. Постійне наше місце мешкання — Гончарівське. А тут — як дача. Але живемо постійно, не наїздами. Догодували батька до смерті, поховали. Тепер ось приїхала до нас Наташа. Часто гостює онука Вікторія, її донечка. Малою взагалі тут жила. Подобається дівчині тут, на роздоллі.
Років десять ми уже тут самі. Сусіди роз'їхалися по світах. Хтось упокоївся на сільському кладовищі. Отак і живемо. Наша хата — єдина в селі, з живими людьми.

«Три дні тому пішов до колодязя, бачу — вовк!»

— Коли питають, чи не страшно жити серед лісу, відповідаю: дивлячись чого боятися, — говорить Володимир Васильович. — Убити можуть будь-де. Хоч тут, хоч у місті. Часи наші такі непевні, не знаєш, чого чекати. Ну, тут, звісно, живуть вовки. Три дні тому прийшов один. Я пішов до колодязя по воду, це через дорогу. І раптом відчув чийсь погляд. Оглянувся: вовк! Кинув відра і бігцем до хати. Злякався, ніде правди діти.
— Кілька років тому вовк нам козу розірвав, — доповнює розповідь чоловіка Лідія Дмитрівна. — Хороша була коза. її молока нам вистачало. До хліва прийшов клятий і розірвав! Відтоді нічого з худоби не тримаємо. А колись і кінь був, і корова, теличка, порося, кури... Чому звели? Корова почала битися, лякала онуку. Виростили з телички другу. Та ж біда. Довелося прирізати. Купили дійну козу. Так вовк з хліва витяг! До всього — худобу треба доглядати. Ні поїхати куди, ні піти. А ми від ранньої весни до пізньої осені —в лісі, по людях. Ходимо на заробітки. Допомагаємо комусь на городі, сіно заготовляємо, іншу роботу робимо. Грошей не беремо. Платять продуктами. Молочне завжди є, сир, сметана, молоко. Яйця не вибувають. Свій город пораємо. Овочі всі свої. Та всього вистачає.
Улюблене заняття — збирати ягоди і гриби. Щось продаємо. Консервуємо, сушимо, варення варимо. Були роки, що по дві корзини білих приносили, не встигала переробляти.

М'ясо купуємо хіба до свята. Правда, печінку любимо. Котлети, голубці готую з сухих грибів. Смакота! Суп, борщ — з грибами.
— Я так люблю ці місця, що передати не можу, — каже Володимир Васильович. — Здається, кожне дерево знаю. I який гриб під яким деревом росте. Де треба лисички збирати, де зеленки, обабки, курочки... Уже аж тремчу від нетерпіння. Ось-ось підуть лисички. Суниць багато, чорниць... Повірте: у лісі відпочиваю душею.
— Ти ж у дитинстві садив цей ліс, — обзивається дружина.
— Було діло. Школярами нас водили на посадку. Та й батько лісником був, і мати в лісництві працювала. Знаю ліс сильно.
— Можна сказати, що нас ліс годує. Ще щось купуємо в магазині. До Орликівки кілометрів п'ять
— Наташа ходить за покупками. У Погорільці їздимо, у Семенівку. Рейсовий автобус тут не ходить. Але можна до розвилки шкільним доїхати, а там уже пересісти на попутку. А хліб нам возять із Семенівки. На Орликівку везуть, перед хатою посигналять: виходьте, купуйте. Можна все замовити — привезуть.

«Доки ми тут, наше село є»

Отак вони й живуть у лісі біля річки Ревни. Давно нема «Волги-24», з якою повернулися з-за кордону. Нема й хазяйства. Тільки кіт і пес. Передплачують газети, дивляться телевізор. Баня своя, з парилкою. Балонний газ є. Але Лідія Дмитрівна ним майже не користується. Звично орудує на плиті у грубі. Дрова заготовляють узимку, їх тут повно, тільки не лінуйся. Взимку й шиє, і в'яже. Кому треба
— кофту, кому — панчохи, шапку, ще щось. Руки в неї золоті. Радо приймає гостей. У Кубраченків багато друзів, близьких і далеких. А коли приїде Сашко, що живе з сім'єю в Ріпкинському районі, а на заробітки їздить у різні місця і до столиці, матері і батьку то вже таке свято, що годі й говорити. Наташа ось біля них. Роботи, правда, тут не знайшла. Стоїть на обліку в центрі зайнятості. Та разом, однією родиною будь-яку біду можна пережити.
— Мені у лісі, в батьківській хаті дуже добре, — каже Володимир Васильович. — Тут усе рідне. Он мамині рушники на стіні. Хату ще тато будував. Доки я тут — є моє село. Були б сусіди — було б краще, веселіше. Але навіть коли тільки одна хата на все село — це життя. Значить, вона ще є, моя Хандобоківка, чи Першотравневе.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №21 (1411)

Теги: людські долі, Семенівський район, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект