Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Павло Черніков: "Не важливо, хто ти за фахом, головне - бути професіоналом у своїй сфері"



Павло Черніков: "Не важливо, хто ти за фахом, головне - бути професіоналом у своїй сфері"

 
Павло Черніков - досить відома особистість, особливо серед молоді. І хоча йому вже й перевалило за шістдесят, душею цей чоловік молодий. Щоранку він йде до свого рідного Прилуцького агротехнічного коледжу, до якого з юності прикипів душею... Колись він сидів у тутешньому класі за старенькою пошарпаною партою і бешкетував разом з однолітками, а тепер головує у солідному кабінеті. Річ у тім, що Павло Іванович ось вже майже два десятиліття як очолює цей осередок знань...

«Я часто чую фразу: «Як важко нині працювати зі студентами...», на що відповідаю запитанням: а чи просто студентам з нами - викладачами, батьками? Адже ми бачимо їх з висоти своїх років, життєвих позицій, досвіду, моральних цінностей, яких набули з віком. Відчувши себе вихователями, забуваємо, що й самі переживали непростий вік становлення особистості, коли дуже важливо, хто знаходиться поряд з тобою. Тому головне моє завдання як директора, - бути поряд зі студентами, бути не лише серед них, а й... одним з них, - розповідає Павло Іванович. - Завдяки такій позиції у нас і в колективі, і серед учнівської молоді переважають теплі дружні стосунки. Може, саме завдяки цьому я вже вісімнадцять років обіймаю посаду директора коледжу, на яку мене таємним голосуванням обирає трудовий колектив».

На Прилуччину-з... втопленого села

52 роки тому на межі Полтавської, Кіровоградської і Черкаської областей, за рішенням ЦК КПРС, створили Кременчуцьке водосховище, яке нині є найбільшим рукотворним морем Європи. Тисячі гектарів чорноземів, 212 населених пунктів, сотні недосліджених археологічних пам’яток упродовж семи років (1954 - 1961) залили водою. З домівок виселили 1500 сімей, серед яких опинилася і родина Павла Чернікова, що мешкала на Черкащині.

«Виселенців тоді держава забезпечила фінськими будиночками в степу, а хто не хотів там жити, брав грошову компенсацію і їхав світ за очі, - згадує пан Павло.

- Батько вирішив обрати другий варіант - отак нас і занесло у Прилуцький район на Чернігівщині,в село Крутоярівку. Тяжко було. Тато з мамою обоє інваліди, батько - війни, а мама - праці. Нас троє малих «на шиї», а треба й будуватися, і гроші якось заробляти. Але поступово таки вдалося стати на ноги».

До армії з другої спроби

Закінчивши сільську школу, хлопець вступив до Прилуцького технікуму гідромеліорації та електрифікації сільського господарства (нині - Агротехнічний коледж), який закінчив з відзнакою. Потім його призвали до лав армії. Та опинитися там, як не дивно, вдалося лише з другої спроби.

«У 1970 році я ніби-то потрапив у прикордонні війська. Так сталося, що ми приїхали в обласний військкомат в кінці червня, коли майже всі команди були сформовані. І тут приходить «покупець», бере зо два десятки хлопців і збирається назад, у частину, повертатися, мовляв, йому більше не потрібно. А нас з Чернігова знову додому відправляють. Тут тільки відгуляли проводи - і треба повертатися, - посміхається мій співрозмовник. - А тоді настільки був розвинений патріотизм, що мені соромно стало за те, що повернули! Я за валізи - і на Рівненщину. Поїхав працювати інженером-гідромеліоратором. І вже там, за рік, мене все ж таки забрали в армію».

Служив Павло Іванович у морських військах міста Сєвєроморськ. Нелегко було, був підводником. Нині про ті часи чоловікові лише грамоти та значки нагадують, а до них - кілька не надто приємних історій.

«Пам’ятаю, їхали туди цілий тиждень поїздом, а коли прибули, то там так холодно було, що ми навіть рушниками обкутувалися, щоб зігрітися. У Мурманську ще раз пройшли комісію, після якої мене направили у підводники. «Хліба» цього мені довелося скуштувати сповна. Особливо тоді, коли ми супроводжували кораблі, які йшли на Кубу. Там цікавого було дуже мало, тільки-от здоров’я потрібно було мати міцне. Згодом мене перевели в штаб, де призначили комендантом бази і начальником КПП частини, де збиралися ядерні боєголовки. Вже майже всі й померли, хто зі мною служив, бо там радіація була страшна, - з сумом в очах розповідає чоловік. - Тоді ще ми давали дві підписки про нерозголошення державної таємниці: одну на 5 років, іншу - на 10».

За коньяк викладачу - на все літо проучу...

Після демобілізації Павло Іванович продовжує вчитися, але вже в Київському державному університеті імені Шевченка. Запевняє, що тоді і вступити, й навчатися було набагато простіше, до речі, без жодних хабарів.

«Якось був випадок - двоє студентів принесли викладачеві на іспит з історії стародавньої літератури пляшку коньяку. То він у присутності інших студентів викинув її у відчинене вікно. Хлопці від сорому не знали куди себе подіти, а іспит складали мало не все літо, - посміхається педагог.

- Сьогодні, на превеликий жаль, ситуація дещо інша. Тут і приховувати нічого».

Від сільського вчителя - до директора коледжу

Можливо, завдяки доступності освіти, а може через велику жагу до пізнання всього нового була в житті нашого героя і докторантура Міжнародної кадрової академії. Недарма ж, головне кредо Павла Івановича: «Можемо стільки - скільки знаємо». Та після всіх щаблів освітньої системи чоловік не виявив бажання лишитися в столиці, а повернувся на Прилуччину. Спочатку вчителював у сільських школах, аж доки молодого ентузіаста не запримітили та не переманили у районний центр - завідуючим відділом народної освіти Прилуцького райвиконкому. На цій посаді пан Павло почувався впевнено, але все-одно відчувався якийсь дискомфорт. А через шість років життєва стежина таки повернула у потрібне русло - у бік рідного технікуму, який свого часу (у 1970 році) чоловік закінчив. Очолив його у 1995.


Нині Павло Черніков - доктор філософії в галузі освіти, почесний професор Міжнародної Кадрової Академії, автор понад 20-ти наукових праць, посібників, методичних розробок, монографій. На рахунку його - викладача історії за фахом і дослідника-пошуковця в душі - значний внесок у розвиток технічної освіти і становлення коледжу. За це Павла Чернікова нагородили трудовою відзнакою Міністерства аграрної політики України «Знак пошани» та знаком «Відмінник освіти України».

З «престижним» дипломом - у безробітні

Своїм творчим неспокоєм, ентузіазмом керівник зумів зацікавити, запалити педагогічний коллектив і студентство. Та коли мова заходить про те, що робітничі професії, які здобувають його студенти нині, начебто, не в моді, усмішка зникає з обличчя Павла Івановича.

«Робітничі професії були і завжди будуть актуальними, бо без них нікуди. Це в нашій країні вони вважаються непрестиж-ними. А за кордоном молодь, яка освоїла робітничу професію, на ваг/ золота. Тому й зарплати там у них достойні і умови праці належні. У нас же кожен хоче мати диплом юриста, економіста, фінансиста, а в результаті велика частина таких студентів з «престижним» дипломом поповнюють ряди безробітних. Проте я сподіваюся, що з часом все зміниться і кожен буде на своєму місці, кожного будуть цінувати і поважати. Адже не важливо, хто ти за фахом, головне, щоб ти був професіоналом у своїй сфері!», - наголосив Павло Іванович.

Справді, нещодавно в газеті автор цих рядків бачила оголошення: підприємство запрошує на роботу нових працівників, в тому числі дипломованих. Кому обіцяно найбільші ставки? Слюсарю та газозварнику. Тож, може, доживемо до того часу, коли кожна професія, як це було колись, буде в пошані і в держави, і в людей, а достойне життя собі й своїй родині зможе забезпечити не лише чиновник і бізнесмен, а й робітник, який сумлінно і кваліфіковано виконує роботу, яка йому до душі.

Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" №20 (400) від 16 травня 2013

Теги: Павло Черніков, Сніжана Божок, газета "Чернігівщина"

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект