Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Криминальные публикации » «Я навіть не знаю, звідки той ніж у неї в руках узявся»


«Я навіть не знаю, звідки той ніж у неї в руках узявся»

Розізлилася і ударила в живіт

Валентин Яковенко із Бутівки на Сосниччині — у реанімації Корюківської центральної районної лікарні. У нього прооперований живіт. 15 серпня пізно увечері ножем ударила жінка, односельчанка. Пошкодила товсту кишку, виникла внутрішня кровотеча. У скоєному підозрюється Лариса Горбач. Випивали в одній компанії.



У реанімації Валентин Яковенко лежить в одномісній палаті. Голова на високій подушці. На заклеєні шви на животі натягує ковдру. З одного боку ліжка — «качка». З другого, на тумбочці, спеціальна чашечка з діркою, щоб пити не встаючи.

— Чому розізлилася на вас? Кажуть, нібито ви її домагалися?

— Я навіть не зрозумів, із-за чого воно сталося. Навіть не знаю, звідки той ніж у неї в руках узявся. Може, хотіла, щоб ми не заважали. Хотіла зі Славиком залишитися наодинці. Пам’ятаю, як Славик сказав: «Що ти наробила?!» Це моє щастя, що ніж виявився коротким. Чи одламаний був. Я вже потім це помітив. Аби довгий ніж, я там би і лишився.

Лариса хоч і замужем, але зібралися в неї дома у веранді. Вона, я, Анжела Удовиченко, Славик Іценко — він приїхав на 40 днів брата-афганця пом’януть.

Перед цим поїхали кататися, з’їздили у магазин. Наче оддихали, все нормально. Пили спирт, він продається у таких квадратах (квадратних упаковках). А як усі вже добре були випивши, трапилася ця біда.

Я тоді і не зрозумів, як вона мене вдарила. Я потихеньку-потихеньку і додому. Ті зрозуміли, що сам дійду, не чіпали.

— Ішли і кров лилася?

— Так.

Ніч перемучився, а вранці прибіг племінник:

— Бабо, — на матір мою. — Ви що? Валіка ж підрізали.

Мене помили, переодягли, у Сосницю привезли. У лікарні подивилися: «Що ми можемо зробить? Тільки направити на Корюківку. У нас нема анестезіолога зараз». Тут просвітили, провірили. І на операційний стіл. Кишку порізала і підшлункову зачепила.


Валентин Яковенко у реанімації: «Моє щастя, що ніж виявився коротким»

Гроші тепер дають Горбачі мені на лікування. Купує ліки моя мати, як приїжджає. Дружина живе на Далекому Сході. Я там колись теж жив.

Валентин Яковенко розказує про те, що трапилося, майже без емоцій.

— Невже зовсім злості нема? — дивуюся.

— Нема ні на кого злості. Бог суддя — розсудить. Усі живемо під Богом. Я нікому не бажаю зла. Вийду з лікарні. Раз піднявся, буду жити.




— Пацієнт одужує, — підтверджує Сергій Милейко, виконувач обов’язків завідувача хірургічного відділення Корюківської центральної районної лікарні. — Травма важка, але прооперували вчасно. Хірургічну допомогу надаємо пацієнтам не тільки з нашого району.

Тепер плаче

А в цей час у Бутівці порається по господарству Лариса Горбач. Висока ставна жінка з коротким темним волоссям. У дворі на столі боком лежить стос вимитих білих тарілок. Стоять відра. Поруч з мамою крутиться синок.

— Таке трапилося, — на очах жінки з’являються сльози. Обличчя кривиться від стримуваного плачу. — Як тепер буде син? Я в 45 тільки дитину першу і одну-єдину народила. Ніяк не могла завагітніти. Сім років Богданчику. Піде цього року в школу. Ми в п’ятницю усе купили. А в суботу таке...

— Натворила, — з двору жінчиної хати виходить чоловік Олександр Горбач.

З дружиною живуть окремо. Олександр мешкає разом зі своєю матір’ю. Офіційно з дружиною — у шлюбі. Спільна дитина. Спільне господарство. Є дві корови і кінь. Городи. Їх обробляють разом. На чоловіку — чоловіча робота. На дружині — хатнє господарство.

— Одяг випере та принесе мені стопкою — не просто чистий, а ніби аж випрасуваний, — хвалить Олександр. — І готує смачно. Компоти, салати закриває — на дві хати. Для себе з Богданчиком і для мене з матір’ю.

— Так а чому ж в одній хаті не живете?

— Разврат пішов, — згадує колишнє. — Я за свої речі і з дому. Не хочу про це... Може, якби я тут жив, то і я з ними за столом сидів. А де ж би я був? А так я плюнув і пішов, воно мені не треба. А лаятися, наприклад, я не буду.

Хату разом купували. Поперероблювали паркани. Дружина і хлопець тут прописані. Я за хату не воюю, у мене жить є де. Нема такого, щоб ми ділили. У мене й ключ є від цієї хати. Дільничний приїхав, коли вже Ларису затримали (це потім відпустили): «Де її одяг?» Я пішов, відкрив двері, поклали її одяг у пакет, щоб могла переодягнутися.

Нарізно жити спокійніше. Ночуємо, буває, разом. Люблю її ще з 7 класу. Фотографія є, як, іще школярами, на Десні стоїмо. Запала Лариса в душу. А що, у мене дівчат не було? Були. А в душі вона. Таке рідко, мабуть, буває. Учора сказала газ підключить, я підключив. Дрова заготовляю. Треба і туди дров заготовить, і туди, в одну і в другу хату. Якщо менші, може сама поколоть. Якщо більші, гукає: «Прийди мені побий». Сіно — удвох, ніхто ж не помагав. Живемо з господарства.

— Забирай відро і йди у двір, — злиться Лариса на чоловіка. — Іди роби своє діло!

— Хлопець, син, за нею побивається, йолки-палки, — переживає Олександр. — Може, не посадять? Ніде вона (жінка) не привлекалась, по п’яні все трапилось. Дитина у нас мала. У мене сльози на очах, як подумаю про нього.

Я такого не очікував. Напередодні їхав радісним з Сосниці, ми закупилися на базарі до 1 вересня. Все було нормально. Ще й їй обновки купили, все-таки син у перший клас іде.

Не дай Бог посадять. Як я сам з дитиною буду? Думки були віддать в інтернат. Як його віддать? Це ж я повішуся.

— Через горілку біда, — говорить Анатолій Горда, бутівський сільський голова. — Стрілись, горілки понапивались та й годі. Я був уранці, коли поліція приїздила. Бачив, як вони п’яні там усі лежать.

* * *

За фактом відкрите кримінальне провадження за статтею 121, частина 1 Кримінального кодексу України (умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень), — говорить Олександр Сидоренко, речник Нацполіції Чернігівської області.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №35 (1789), 27 серпня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Валентин Яковенко, ножове пораення, Сосниччина, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:


ЦентрКомплект