школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Тату з ріпкинською маршруткою зробив американець з Огайо Еван Сіерадзкі



Тату з ріпкинською маршруткою зробив американець з Огайо Еван Сіерадзкі

Татуювання у вигляді маршрутки з написом великими літерами «Ріпки» на правій руці набив 26-річний Еван Сіерадзкі. Еван — волонтер Корпусу миру (урядове агентство США, покликання якого зміцнення миру та дружби між народами світу). Родом зі столиці штату Огайо Колумбуса. В Україну приїхав у вересні 2016 року. Три місяці вивчав нашу мову в Козельці. Після того переїхав у Ріпки. Тут викладає англійську і продовжує вивчати українську в місцевій школі №2. Зробити тату — давня мрія хлопця. А поїздки Ріпки - Чернігів вразили американця! Татуювання робив у Львові під час екскурсії. Тривала процедура сорок хвилин. Коштувала 2 тисячі гривень. Згадує: було дуже боляче, але про зроблене не шкодує.


Еван Сіерадзкі демонструє татуювання. «Ріпки» назавжди з ним, і не лише в серці

— Ріпкинські маршрутки — це щось неймовірне. Я їх просто ненавиджу. Це завжди дуже жарко. Це 50 і більше людей у невеличкому салоні. А ще можуть бути і кури, і гуси. Такого способу подорожувати я раніше не знав,. Вдома я їжджу на власному автомобілі.

На маршрутці я їздив у Чернігів, коли хотів купити продукти, яких немає у ріпкинських магазинах. Буваю там двічі на місяць.

Про інші враження говорили з Еваном 17 травня, у День вишиванки. На зустріч іноземець прийшов у сорочці, вишитій білим по білому. Це подарунок, який йому зробили у Козельці.

— Гарна традиція, — говорить Еван. Розмовляє українською. Говорить дуже добре. І розуміє також непогано. Хоча до приїзду в Україну мови не знав. Розповідає, що в Козельці говорили по шість годин щоденно. А коли приїхав у Ріпки, то був здивований. Тут українська не зовсім українська. Особливо коли люди говорять у побуті. Тому довелося дещо переучуватися.

— Як потрапили в Україну?

— Я — аспірант державного університету в Огайо. Навчався за спеціальністю «Міжнародні відносини та російська мова». Завжди хотів працювати в уряді. Наприклад, у посольстві. А оскільки російська мова складна, то бажаючих вступати на цю спеціальність небагато, і, відповідно, потрапити туди легше, — пояснює Еван. — Маю польське коріння по лінії батька. Трохи знаю польську. Мови дещо схожі, тому вивчати російську і українську легше.

Від Корпусу миру мені запропонували три країни на вибір, куди би я міг поїхати. Серед них Україна та Македонія. В Україні волонтери зазвичай працюють у школі. Мені це подобається. Оскільки мати все життя пропрацювала вчителем і молодша сестра теж учитель. Тому одразу обрав Україну.

— Де більше подобалось, у Козельці чи в Ріпках?

— У Козельці до іноземців звикли. Туди вони приїздять кожні три місяці. Одні змінюють інших. Ми майже так само реагуємо на іноземців у Колумбусі. Це просто інші люди на вулиці. Не більше. А от у Ріпках я один. Багато уваги. Кожен хоче з тобою познайомитись, поспілкуватись. Тут маю значно більшу популярність.

Діти завжди хочуть більше спілкуватись. Говоримо на перервах. Зараз уже краще їх розумію. Забирали мене на риболовлю. Смажили шашлики. Я їх запрошував у гості на лазанью (страва з листів тіста та фаршу, запечених із соусом). Взагалі люблю готувати. Навчився варити і ваш український борщ. Показала моя українська мама.

Так Еван називає 40-річну Тетяну Шило, у якої півроку жив на квартирі. Тетяна працює біологом клінічно-діагностичної лабораторії Ріпкинської центральної районної лікарні.

— Подзвонила класний керівник сина і попросила: до нас приїхав американець, заберіть на квартиру, — говорить Тетяна. — А чому ні. Наш будинок підходив, бо живемо неподалік школи, вигоди всередині, і Еван мав свою кімнату. Нам зовсім не заважав: він жив на другому поверсі, ми — на першому.

Іноземець навіть допомагав Тетяні садити картоплю.

— Такий великий-великий город, — хлопець не стримує емоцій.

— Та всього три сотки біля хати, — усміхається Тетяна.

— Як приймали іноземців? — запитую у Тетяни.

— Я на той час уже знала їх смаки. Еван, наприклад, не їсть сала, ковбаси. Лише курятину. І тільки інколи свинину, і то, якщо я надурю і скажу, що вона пісна. Тому для гостей готувала легкі салати і м’ясо. З українського — самогонка, точніше сливова настоянка на самогоні.

Зараз Еван винаймає квартиру в одній з ріпкинських п’ятиповерхівок. Живе сам. За оренду сплачує Корпус миру. До того ж волонтер отримує стипендію. Запевняє, що платять йому небагато. Приблизно, як ріпкинським учителям. До двохсот доларів.

— І як ви живете на ці гроші?

— Я один, їжу готую сам. Цілком вистачає, — переконує Еван.

— Може, тому ви досі сам, — жартую. — Бо іноземці у нас асоціюються з багатством. Що ще, окрім маршруток, вразило в Україні?

— Люди не люблять стояти у черзі. Якщо у нас всі чекають, то у вас кожен намагається бути першим. Наприклад, у «Макдональдсі», Ніяких правил. Це натовп. Я весь час думав, що буду наступним, але мене оминали і оминали. Тоді зрозумів правила поведінки, — сміється Еван. — Запам’яталося, як ми освячували паски у церкві. Ходили рано-вранці, стояли біля церкви по колу. Цікаво. Ми протестанти. Такої традиції немає.

А ще купався на Водохреще. У минулому році вперше в житті. Багато вражень. Цього року не ризикнув.

Був у Радулі та Нових Яриловичах. Зустрічався з учителями. У Радулі вчителька назвала мене товаришем. Це дуже здивувало. Так говорили у Радянському Союзі. Принаймні, я чув у фільмах.

— Чим відрізняється школа у Ріпках і в Огайо?

— У нас утричі коротші перерви. В основному це чотири хвилини. Тому уроки закінчуються рано.

І залишається багато часу на особисте. Одні грають у комп’ютер, інші відвідують спортивні секції, музичні заняття і так далі. Ще мені дивно було бачити паперові журнали, де вчителі ставлять оцінки. Я закінчив школу десять років тому, але вже тоді вся інформація була у комп’ютері. Звісно, деякі вчителі вели паперові записи, але це вже індивідуально.

У нас багато ресторанів, у яких подають кухні різних народів, наприклад, мексиканську і так далі. У Ріпках, на жаль, такого немає. Та якщо мені дуже хочеться, то я їду в Київ. Там є заклади на будь-який смак.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №21 (1672), 24 травня 2018 року

Теги: Еван Сіерадзкі, татуювання, ріпкинська маршрутка, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект