школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Город и регион » Ніж ввійшов у груди на 22 сантиметри



SHOPTOYS

Ніж ввійшов у груди на 22 сантиметри

10 березня у селі Жуківщина Козелецького району поховали 31-річного Романа Озимая. 8 березня він загинув від удару ножем у груди. Кажуть, ножова рана глибиною 22 сантиметри.

Це сталося вдома. У кімнаті було троє: Роман, його вітчим 59-річний Василь Моцар і мати 52-річна Валентина Заболотня. Була бійка. Є дві версії того, що відбулося:

1) Рому зарізали.
2) Рома сам упав на ніж.


Роман Озимай

Сектор комунікацій Головного управління Національної поліції в області повідомив: «...Відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу (вбивство). Карається позбавленням волі на строк від 7 до 15 років». Роман Озимай пройшов АТО. Служив у 13 батальйоні. Нагороджений медалями: «Учасник АТО», «Учасник бойових дій». Його мобілізували ще в першу хвилю. Був у самому пеклі, на передовій. Вижив під Дебальцевим.

Попрощатися прийшли 50 бійців 13-го батальйону

Друзі по службі Озимая з Чернігова найняли автобус, щоб поїхати на похорон. Тримали живі гвоздики, оповиті жовто-блакитною стрічкою, троянди. Було три вінки з написами: «Со скорбью Ромахе от братьев 13-го бата». «Бойовому товаришу Роману від побратимів 13-го батальйону». Хлопці були з Менського, Чернігівського районів.

Найкращий друг загиблого 33-річний Віталій Кезля з Чернігова прийшов з дружиною Олею. Говорили, хто отримав землю. Згадували і про покійного Романа, що він теж отримав, бо голова сільради хороша.

Зібрався повний автобус. І я з ними. Дорогою хтось мовчав, хтось у навушниках слухав музику. Згадували побратимів (найбільших втрат 13 батальйон зазнав торік, під Вуглегірськом).

Згадували Романа, який він був безстрашний, безбашенний.

— Я надійнішої людини не бачив. Ромі довіряв більше, ніж самому собі. Мені ще в учебці казали, не бери його, бухає. А я поговорив з ним і зрозумів, він не за грошима прийшов, а щоб Україну боронити, — розповідає Віталій Кезля. — Він був безстрашним стрілком, завдяки Ромі був врятований штаб сектора «С» і 30 душ бійців.

Про те, що буде Дебальцівський котел, говорили за півроку до нього, а керівництво країни і військове нічого не зробили, щоб його уникнути. Ми виконували дебільні накази. Та тримали оборону до останнього. Бій почався 15 лютого і закінчився 18-го. Ми спали на ходу по 30 хвилин. Вогонь відтягли на себе, відійшли в бік четверо: Валера Ювко з Ніжина, Гриша Заїка з Петровського, Саня Медведь з Карпилівки і Рома Озимай.

Відволікали ворогів. Чим дали змогу евакуюватися штабу і врятували життя 30 бійцям. Підійти їм на допомогу ми не могли. Хоча нас розділяли 50 метрів. Двоє з наших побігли, одного снайпер зняв, другий вчасно впав. Ромаха врятував нам життя. І так було не раз.

У мене температура, шалений обстріл наших позицій, а він кричить: «Тримайся, братуха, зараз термометр і ліки принесу». Термометр показав, що у мене 39,4. Звідки він його взяв, і досі не знаю. Не зізнався. Навіть коли в гості до мене приїздив. Його ні кулі, ні ножі не брали. Тому ніколи не повірю, що він впав на ніж сам. Хто б там що не казав. Ромаха спас не одне життя, а йому така смерть.


Тітка Наталя Заїцька і товариш по службі Віталій Кезля біля труни

Коли мені вранці 9 березня подзвонили і сказали, що Рому зарізав вітчим, я не повірив, що друга більше немає. Він більше року пробув в АТО. 14 січня у мене був день народження. Ромка, щоб привітати мене першим, о пів на другу ночі вирушив з дому, з Остра, а вже о пів на сьому був у мене у Чернігові, на Рокоссовського.

Восьмого лютого мені вручали медаль «Захисник вітчизни». Він мене привітав.

Трудяга. Торік за день викопав 30 соток картоплі і продав у Києві, щоб помогти сестрі. Дуже любив сестру по матері Аню. Все про неї говорив і про бабусю покійну часто згадував. Називав її мамою, казав, що вона його виростила. Розповідав, як часто ходив до неї на могилу.

— А про матір?

— Майже нічого. А вона мене просила: «Забери його кудись на роботу». Виявилося, останнім часом він бухав жорстоко. Дзвоню йому, чую по телефону, випивши, кричу: «Рядовий Озимай?» — «Я». — «Спать». — «Єсть спать».

Рома був справедливий. Не любив фальші, брехні. Який хоробрий був, а великих нагород не отримав, бо казав командирам правду у вічі і не боявся. Комбата я не бачив ні на одному блокпосту. Техніка була вся розбита, і нас залишили у котлі. А по телевізору Президент розповідав, як всіх вивели. А ще були Южний котел, Должанський, про які мовчать.

Війна мала закінчитися ще 18 серпня 2014 року, коли нам до Луганська лишалося сім кілометрів. Донецьк був оточений. Та нам не дали закінчити війну, бо хто ж заріже курку, яка несе золоті яйця. Це не війна, це бізнес. А Рома не за гроші воював. Я ледь умовив його отримати картку для виплат. Він був патріотом, який не «якав», а робив. Ми ділилися останнім ковтком води. Тому я хочу знати, хто його убив. Той, хто це зробив, мій кровник. І я його ніколи не прощу.

Біля двору зібралося багато люду, ще приїхали хлопці з Ніжина, Остра, інших районів. Було більше 50 чоловік з батальйону.

Віталій Кезля зайшов до хати, дістав із-за пазухи український прапор і накрив Романа у труні. Над домовиною голосила жінка — рідна тітка Романа по батьку 40-річна Наталія Заїцька.

— Ромочко, вставай, подивись, скільки хлопців прийшло тебе провести. Ромочко, не мовчи. Ти ж обіцяв прийти до мене. Розплющ очі.

Вона здалася мені найщирішою з усіх, хто підходив попрощатися. Мати стояла, притискаючи хустку до очей, її підтримувала донька. Відспівав батюшка, жалобна процесія, більше півтори сотні людей рушили через Остер на приміське кладовище. Дорогою три кілометри ридала, йдучи за машиною з гробом, Наталія Заїцька: «За що тебе убили?»

Рідня матері Романа намагалася довести жінці, що його не вбито. Мовляв, у довідці про смерть написано колото-різана рана. Жінка з вузликом, в якому були поминальні цукерки, сказала: «Бог все знає і бачить».

«Валя знає, як усе було, і мовчить», — зашепотіли люди за моєю спиною на цвинтарі.

Батько підійшов, поцілував сина у чоло. «Спи спокійно, Ромочко», — сказала бірківський сільський голова Ольга Ященко.

Востаннє зблиснули на сонці дві медалі на грудях Романа Озимая. Його ховали в камуфляжі. Закрили вінком труну. Вже б в яму опускати, а ні мотузок, ні рушників. Забули. Наче Роман ніяк не хотів покидати цей білий світ.

З ножем ганявся, голову сину ледь ломом не пробив

— Не вірю, що Роман сам на ніж упав, — каже 65-річна Любов Савчук, колишня дружина Василя Моцара. — Я 25 років з Василем прожила. Яка він людина, добре знаю. Ми жили у Приморському краї. У мене двоє синів від першого шлюбу, йому пасинки. Ніколи не забуду, як чоловік пив, гуляв і бив мене. З ножем за мною ганявся. Я до сусідів через вікно втікала. П’ять років прожили і розлучилися. Та через сім місяців він повернувся, попросився. Я повірила і простила. Ми одружилися вдруге.

З часом переїхали в Україну, в Козелець. Оселилися у півбудинку, починали з нуля, провели газ, обжилися. Та Василь не змінився на краще. Як вип’є...

Якось свято було, відзначали родиною. Щось йому не сподобалось, він залом і одному моєму синові в толову. Якби брат покійного чоловіка не схопив його за руку, убив би дитину. А я скільки натерпілася. Та дітися нікуди.

Він знайшов Валю, два роки вони водилися. Я намагалася її усовістити, бо він тоді мене взагалі зненавидів. А вона казала: «Зуміла, а ти не зуміла». І він пішов до неї. Моцар вигнав мене з хати, де я прожила 20 років.

Спочатку хвалився, що суд підкупив. Та суд визнав, що я маю право проживати. Тоді Моцар відрізав мені газ і світло. Ягоди, м’ясо ледь не зіпсувалися. Добре, що сусіди хороші, до них харчі повідносила. Але зимою без електрики, газу холодно. І я пішла в гуртожиток, винаймала кімнату.

Діти роз’їхались. Три роки так жила. Потім прихистили добрі люди у Короп’ї, впустили в хату пожити. Перша його дружина живе в другій половині того будинку, де ми жили. Чула від людей, що з пасинком Василь не ладив. А хлопець не давав себе в обіду. От і загинув, земля йому пухом.

«У шторах заплутався»


Після поминального обіду Валентина з дочкою та родичами приїхали у Козелецьку райлікарню, провідувати чоловіка Василя. Там ми знову зустрілися.

— Було 8 березня. Ми з кумами пішли на природу, на шашлики. Роман собі з друзями гуляти. Потім ще до сусідів сходили, потанцювали. Прийшли й полягли у своїй кімнаті, — пригадує Валентина Заболотна. — Василь під стіною, я скраю. Рома годині о десятій вечора прийшов, почав до мене чіплятися, ланцюжок зірвав.

— Валентино Миколаївно, що казав? Певно, просив щось?

— Та він невміняємий був. Уже і не пам’ятаю, які там були слова. Експерт нам казав, у нього було три свіжі уколи в пах. Васю стяг, душив підзарядкою від телефона, що аж порвалася.

— А ви чому не стали між сином і чоловіком?

— Я боялася. Все тривало недовго. Дивлюсь, всюди кров. Роман лежить. Я думала, п’яний, заснув. Встала і кинулася ножі по хаті ховать. Думаю, прокинеться, буде нас різать. Нахилилася, не ворушиться. Я і викликала «швидку», поліцію. Он слід від ножа на руці лишився, не знаю, де взявся, — показує.

— Як же ніж поцілив Ромі прямо в серце?

— Не знаю. Мо’, в шторах заплутався. Вони у нас на дверях висіли, а то обірвалися.

Всьому винна дурна війна. Вона своє бере. І до АТО у нього характер був запальний. Випивав, на роботі ніде довго не затримувався. У міліції в Києві майже сім років прослужив, звільнили. А після війни з’явилася така агресія, що ножі і сокири по хаті літали. Двері вибивав. Як не п’є, людина. Як вип’є, таке коїть. Вени собі різав, а потім казав, що нічого не пам’ятає.

Перед Новим роком прийшов «мертвий» і лається: «Собака мене не впізнав, піду його задушу». Кажу: «Заспокойся». А він рветься. Хоч зв’язуй. За ножа, вискочив з хати і зарізав собаку, аж ніж зігнувся. Потім сів і плаче: «Мамо, це я?» — «Ти». — «П...дець».

Собаку закопали. Сказали людям, що машина збила.

Возила я його і до бабок, і кодувать, і до психолога, і психіатра у Козельці. Після цього ще гірший став.

Васину кредитку взяв, шість тисяч за день зняв. Вася заяву в міліцію написав. А тоді подумали, заплатим свої гроші, нащо хлопця у тюрму садить.

Побалакали, та у мене лишилося відчуття, що жінка не договорює. Про чоловіка все «Вася, «Вася», а про сина — «він».


Василь Моцар у лікарні

59-річного Василя Моцара побачила в палаті.

— Око підбите. Одне ребро зламане, струс мозку, — жаліється чоловік. — Воювать прийшов. До матері почав чіплятися. Йому сказано було: «Іди, Ромо, спать». А він битися лізе. Стягнув мене з ліжка, коліном у ніс, носаками став бити. З ножами. Я з хати тікати. Можливо, він заплутався у шторі і десь упав на ножа. Мене вже поліція декілька разів опитувала.

* * *

Підозри нікому не оголошено, хоча стаття убивство. Міру запобіжного заходу не обрано.

— Призначено експертизи, — каже 27-річний Володимир Гламазда, слідчий Козелецького відділу поліції.

— Ніж стирчав з грудей загиблого?


— Ні.

— Хто його витягав?

— Опитані мати, вітчим. їхня версія — потерпілий заплутався у шторах. Та ми будемо досліджувати всі деталі.

Побратими сподіваються на чесне розслідування смерті Романа. І запевнили, що контролюватимуть хід слідства. А якщо виникне необхідність, Дійдуть до Генпрокурора і Президента.

За словами матері Романа, бійці 13 батальйону не досиділи до кінця поминального обіду. Встали і сказали: «А ми люди неадекватні, краще тоді пом’янемо. Щоб нічого не сталося».

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №11 (1558)

Теги: Роман Озимай, вбивство, Василь Моцар, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект